Муза&Селінджер

Гарний початок: юна Лі Міллер переходить вулицю в Нью-Йорку і мало не потрапляє під вантажівку, але спритний чоловік в останній момент витягає її на тротуар. Його звуть Конде Монтроз Наст, він видавець журналу Vogue та найвпливовіша людина у світі моди. За кілька тижнів Лі Міллер стає його коханкою. А за кілька місяців її вже можна бачити на обкладинці Vogue — це робота великого фотографа Едварда Стайхена. Але вона не хоче цілими днями лише зніматися. Батько фотографував її з моменту появи на світ. А зараз, теплим нью-йоркським літом 1929 року, Лі Міллер більше не бажає бути об'єктом, вона хоче стати суб'єктом, тобто фотографом. Едвард Стайхен дає їй рекомендаційний лист до знаменитого Ман Рея в Парижі. Через два дні вона сідає на пароплав.Прибувши до Парижа поїздом з Гавра, вона одразу їде на Монпарнас і дзвонить у двері студії Ман Рея на рю Кампань-Прем'єр, 31. Але консьєржка каже, що дзвонити марно, Ман Рей поїхав на все літо. Пригнічена, Лі Міллер бере свої валізи і переходить бульвар Розпай. Сонце обпалює, і вона заходить до маленького кафе. На першому поверсі дуже багатолюдно і галасливо, вона піднімається вузькими сходами нагору, замовляє каву і сумно дивиться на літню вуличну суєту. Тут раптом сходами піднімається Ман Рей власною персоною і сідає за сусідній столик. Лі Міллер не вірить своїм очам.Фрагмент з книги "Love in a Time of Hate. Art and Passion in the Shadow of War, 1929-39", Florian IlliesФото | Лі Міллер, Нью-Йорк, 1932〰️ Муза&Селінджер

Сьогодні в рубриці #графікроботи піарниця, подкастерка та Менторка укр брендів - Наталі Чуловська. Почну з того, що більш-менш чіткий та сформований графік роботи дозволяє мені залишатися продуктивною і креативною, адже багато часу в мене йде на написання текстів, вигадування ідей та впровадження піар-кампаній. Чіткі рамки також допомагають мені знаходити джерела натхнення в повсякденному житті. Але я люблю і залишати за собою право бути гнучкою, тому, якщо відчуваю потребу у відпочинку, легко можу скасовувати роботу. Планую тиждень чи наступний день звечора. Записую у блокноти все — від списку завдань і покупок до приблизного поділу часу на різні робочі завдання. Якщо маю завтра івент чи презентацію, звечора також збираю та обов’язково приміряю образ, щоб не витрачати час на це вдень. Так я намагаюсь позбутися звички постійно запізнюватися. Починаю робочий день доволі пізно, ближче до 11-12, бо люблю залишати ранок для себе. Достатньо поспати, снідати без поспіху, попити каву під серію серіалу чи подкаст, зробити бʼюті рутину чи піти на заняття з кінезіотерапії. Далі, у першій половині дня я займаюся різними робочими проєктами: створюю контент, пишу пресреліз, проводжу дзвінки з клієнтами. Цей час дуже важливий для виконання основних завдань, бо тут в мене найвища робоча концентрація. Після обіду часто маю зустрічі — робочі чи дружні — відвідую заходи, виставки, події. Планування таких зустрічей з колегами по ринку допомагає тримати руку на пульсі того, чим ми займаємося і живемо зараз. На завершення дня або дорогою додому з івентів можу підготувати нові публікації на канал, відписати на листи, що прийшли в післяобідній час. Перед самим сном можу також подивитися фільм чи почитати. Зізнаюся, що будні в моєму житті доволі завантажені, і, звісно, все, що хотілося б, зробити не виходить. Тому тут потрібно навчитися вчасно відпускати. Слідуючи цій думці, вчуся не працювати на вихідних, а робити кардинально інші справи: гуляти з собакою, пити каву в закладі, читати у ванній.📸 by pilligrimi〰️ Муза&Селінджер

Сьогодні в надихаючій рубриці #графікроботи - Оля Вінтонік - продакт-менеджерка з 12-річним досвідом в IT, кар’єрна консультантка, співведуча подкасту “Не мали дівки клопоту” (вже вдруге взяли нагороду “Слушно” як найкращий подкаст про саморозвиток), авторка тг-каналу про кар’єру та саморозвиток “Про дівоче та робоче”, дуже творча, але наразі дещо забембана людина (за словами Олі).Про щоденну рутину Базисом моєї рутини є безперервна робота з пріоірітетами. І коли мене питають “як ти встигаєш все” то я кажу, що встигаю тільки найважливіше і то не завжди. Мої вірні друзі - це завчасне планування (контенту, активностей), делегування операційних задач, вміння сказати ні, 2-кілограмовий пакет магнієвої солі, 8 годин сну за будь-яких умов і прийняття того, що десь та й провтикаю. Втім, спроба зробити щось неідеально завжди успішніша, ніж довгі роздуми перфекціоніста з нульовим вихлопом.Моя найбільша радість - люди, яких я менторю. Так як я багато працювала що з іноземцями, що з українцями, можу сміливо сказати що наші спеціалісти найкрутіші. Але чомусь українці почувають себе менш вартісними на тлі європейських та американських колег (а дарма). І то тішить моє серце, коли ми врешті усвідомлююємо свою професійну унікальність та високу конкурентоспроможність.Про натхнення А поза роботою та менторством, я любителька походити подивитись на олійні пейзажі, потім сходити на ринок за фруктами і квітами, і завершити вечір в якомусь доброму хамамі з трав’яним чаєм опісля. Також, колекціоную шовкові вінтажні хустки і для мене ідеальний old money лук - це королева Єлизавета в хустці Hermes, гумовцях, куртці Babour в замку Балморал.〰️ Муза&Селінджер

Знімки Елліота Ервітта - грайливі, інтимні та іноді іронічні - особливо добре сприймалися публікою у перші роки після закінчення Другої світової війни і стали уособленням нової ери оптимізму. На цій світлині закохана пара цілується в автівці, поверненій до води. Море спокійне, сонце заходить. Ми бачимо їхнє відображення у бічному дзеркалі - композиційному центрі фотографії. Наскільки можна розгледіти з їхнього олягу, вони доволі заможні. Оскільки над головою жінки нічого не проглядається, ймовірно, авто - кабріолет. Уся сцена скидається на ідеалістичне зображення на листівці.1950-ті рр. стали ерою автомобілів, у той час роль машин не обмежувалася лише їхньою функціональністю. Сама поїздка зазвичай була не менш важливою, аніж пункт призначення. До авто почали ставитись як до частини індустрії розваг, і по всій території США з'явилося чимало кінотеатрів просто неба для автомобілістів. Той факт, що ми бачимо пару лише в бічному дзеркалі, свідчить про важливість цього транспортного засобу в їхньому житті, адже на той час авто стало таким самим природним елементом американського пейзажу, як і морські хвилі чи призахідне сонце.Текст з книги "Коротка історія фотографії", Іан Гейдн Сміт〰️ Муза&Селінджер

В День народження Енді Воргола розповідаю про його звички та захоплення:• З 1976 по 1987 рік художник кожного ранку телефонував своєму давньому другу Хеккету і розповідав йому всі останні новини.• При створенні картин Воргол часто включав телевізор і приймач одночасно, йому потрібно було бути в інформаційному потоці.• Він дуже любив техніку, майже ніколи не розлучався зі своїм диктофоном, відеокамерою чи полароїдом.• А ще Енді любив розповідати про себе всілякі легенди.• У неділю він, як і багато інших американців, ходив до церкви. Ця звичка з'явилася в нього ще в дитинстві.• Після відвідування церкви Воргол вирушав гуляти блошиним ринком. Його цікавили будь які дрібниці, що продаються там, він мріяв, що купить рідкісну безцінну річ, справжню реліквію та розбагатіє. Блошиний ринок він відвідував протягом усього свідомого життя, навіть коли розбагатів.• Художник дуже любив свою маму, тому запросив її жити разом.• Енді годинами міг «тусуватися» біля квартири Трумена Капоте, щоб зустрітися із цим популярним письменником та поспілкуватися.• Любив котів. Одного разу в його квартирі мешкало 25 котів. • Він харчувався консервованим супом, гамбургерами і колою, майже не обідав в ресторанах.• Художник був затятим колекціонером рідкісних моделей преміальних брендів годинників. На момент смерті його колекція налічувала 313 дуже цінних екземплярів.〰️ Муза&Селінджер

📍 Замок Габріель (Chateau Gabriel) Нормандія, ФранціяВілла в нормандському стилі з елементами неоготики була побудована в містечку Бенервіль-сюр-мер у 1874 році, а Ів Сен-Лоран та П'єр Берже купили її у 1983. Навколо будинку площею 800 кв. м простягався парк у 30 гектарів з лісом і ставком, на території розміщувалася стайня, вертолітний майданчик та літній будиночок datcha — зруб із справжніх колод з оригінальними французькими вітражами 19 століття. Що цікаво: саме тут Марсель Пруст познайомився зі своїм майбутнім видавцем Гастоном Галлімаром. На дверях було вирішено повісити таблички з іменами прустівських героїв: Сен-Лоран займав кімнату під назвою "Денді Шарль Сван", П'єр Берже вибрав собі покої "Барон Паламед де Шарлю". Інтер'єри оформленні Жаком Гранжем у стилі Belle Epoque. "Шато Габріель" було місцем для читання і прогулянок, - згадував П'єр Берже. — Щороку ми приїздили сюди на цілий серпень». Незабаром після смерті Іва Сен-Лорана у вересні 2008 року вілла була продана на аукціоні Christie's за 9,6 млн. євро.Сьогодні Ів Сен-Лорану - 88 років.〰️ Муза&Селінджер#локації

Найбільшим захопленням Марселя Дюшана було зовсім не мистецтво, а шахи. Звання майстра спорту він отримав за підсумками 3-го чемпіонату Франції в 1925 р. Виступав за французьку збірну на міжнародних шахових олімпіадах.На початку 1930-х років Дюшан досяг піку як гравець. Брав участь у турнірах, був шаховим журналістом (вів колонку в журналі). Він міг на довгі роки закинути творчу роботу, проводячи весь вільний час за шаховою дошкою, а потім раптом з'являвся з черговим шокуючим витвором. Дюшан зі спокійною душею знову переховувався в тіні. Математичний склад розуму і дивовижне везіння дозволяли художнику здійснювати рідкісні, але точно вивірені ходи, щоб залишатися на слуху і при цьому жити на втіху. Дюшан дуже мало заробляв за допомогою власних робіт, здебільшого жив за рахунок щедрих меценатів. Він міг витратити десяток років на створення єдиного арт-об'єкта. Митець уникав спілкування з пресою, і не гнався за дешевою популярністю. Все його життя було схоже на одну велику шахову партію, яку він провів з блиском і, звичайно, здобув перемогу.Фото | Дюшан у своєму будинку в Грінвіч-Віллидж, 60-ті роки. Нью-Йорк був місцем, де він почувався вільніше, ніж будь-де. Марк Кауфман | Life Magazine | Getty〰️ Муза&Селінджер

Ернест Гемінґвей та EsquireУ 1932 році Ернест Гемінґвей і Арнольд Гінгріч (головний редактор Esquire) випадково зустрілися в нью-йоркській книгарні. Гінгріч відразу після зустрічі написав Гемінґвею. Лист був своєрідним пітчингом: у ньому Гінгріч представив ідею та своє бачення журналу і пояснив, чому в цьому така важлива роль Ернеста.«Це буде подібно до того, що Vogue сьогодні створює для американських жінок, але для чоловіків, — написав Гінгріч. Я зі шкіри вилізу, зроблю все, щоб ви опинилися в першому номері. Щось про рибалку у Флориді. Або про полювання. Або що завгодно, що ви любите... І, так, — я обіцяю — жодної редактури. Ви пишете, я друкую — жодних проблем на шляху до друкарського верстата».Це був чудовий пітч, але була одна проблема: Гінгріч міг платити лише $250 за текст, і Гемінґвея це не надто надихало, але він погодився.Так почалася довга і плідна співпраця Гемінґвея та Гінгріча. Письменник передавав до друку «листи» (фрагменти документальної прози від першої особи) з різних куточків світу (таких як Гавана, Кі-Вест, Кенія та Париж), у кожному з яких були відображені побут та місцеві види спорту. Перший «Лист з Куби», під назвою «Марлін у Морро», з'явився в першому номері журналу. Успіх був приголомшливим і гонорар автора одразу зріс вдвічі. Згодом Гемінґвей переконав Грінвіча виплатити йому аванс у розмірі $3000 за майбутні статті, щоб той зміг купити славнозвісний 38-футовий рибальський човен «Пілар». Ернест Гемінґвей писав для Esquire з першого номера, що вийшов у жовтні 1933 року, — у ньому також вперше було опубліковано його розповідь «Сніги Кіліманджаро» та коротке есе, з якого потім народилася повість «Старий і море».Художня проза та документалістика письменника була надрукована у 28 з 33 перших випусків видання.Проте, у 1936 році Гемінґвей відмовився писати матеріал для Esquire, ніби то через роз'їзди і роботу над новим романом. Коли один із синів запитав його, чому він перестав писати для Гінгріча, Ернест відповів, що «у них були розбіжності через блондинку».Фото | Перше видання Esquire〰️ Муза&Селінджер

1881 року, коли Едґар Деґа представив свою скульптуру учениці балетної школи Паризької опери "Маленька чотирнадцятилітня танцівниця", в мистецьких колах розгорівся скандал. Деґа виготовив воскову скульптуру оголеної фігури, що було звичною практикою, але потім вбрав на неї одяг з фабричної тканини і причепив справжнє волосся, зав'язане стрічкою. Такий безпрецедентний реалізм змінив ставлення до використання нетрадиційних матеріалів у скульптурі. Через 30 років, намагаючись зробити свої кубічні багаторакурсні композиції більш виразними та зрозумілими, Пікассо і Брак почали використовувати найрізноманітніші нетрадиційні матеріали. "Маленькою танцівницею" Деґа мимоволі запровадив у мистецтві нове поняття "асамбляж" - метод створення тривимірної композиції з використанням штучних виробів.Текст з книги "Коротка історія мистецтва", С'юзі Годж.📍 Скульптура "Маленької танцівниці" Едґара Деґа експонується в Національній галереї мистецтв, Вашингтон, США.190 років тому народився французький художних і скульптор Едґар Деґа.〰️ Муза&Селінджер