Локальна історія

131 рік тому народився Олександр Довженко! Його фільм "Земля" вважають однією з вершин німого кіно та справжньою перлиною у творчості режисера. Це була остання стрічка, у якій Довженко мав повну свободу самовираження. Водночас для України цей фільм має ще один вимір, який безпосередньо стосується однієї із найтрагічніших сторінок нашої історії — Голодомору.На перший погляд "Земля" — один із типових агітаційних фільмів, які демонстрували, як нове змінює старе та перемагає його. Але ще перед прем’єрою наприкінці березня в газеті "Известия" надрукували злісну віршовану рецензію Дем’яна Бідного, де стрічку відверто названо куркульською. Власне московська критика знищила і "Землю", і Довженка. Серед звинувачень — "біологізм" стрічки та її недостатньо ідеологічна чіткість. Як таку стрічку могла використати радянська влада напередодні спроби зламати українське селянство? Картину, де не було принципової різниці між "правильними" селянами та "неправильними", бо ж усе між собою було взаємопов’язаним. Картину, наприкінці якої уся ця колективізація здавалася маленьким епізодом вічного життя землі, із якої все виникає та в якій усе зникає. Картину, що була радше релігійною містерією, ніж агітаційним фільмом, який простою і зрозумілою мовою казав йти в колгоспи. Ніяк.Тож, 17 квітня 1930 року її порекомендували зняти з прокату.▶️ Про фільм, що так і не став пропагандою читайте у матеріалі на нашому сайті → https://bit.ly/4gadQvo 

Запрошуємо на презентацію книжки «Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів» у Львові. Зустріч відбудеться у вівторок, 16 вересня, о 18:30 в «Копальні кави» (вул. площа Ринок, 10).✍️ У книжці «Розділена династія» швейцарський історик Фабіан Бауманн пропонує несподіваний погляд на націоналізм: не як історичну неминучість, а як усвідомлений політичний вибір. Використовуючи мікроісторичний підхід, він досліджує долю київської родини Шульгиних, яка менш ніж за пів століття розділилася на дві протилежні національні гілки: російську та українську. Цей розкол зумовили не лише політичні обставини, а й родинне життя, у якому вирішальну роль відігравали жінки, формуючи світогляд наступних поколінь, а також освіта та соціальні зв’язки. Революція 1917 року остаточно розмежувала Шульгиних: один із них загинув у бою під Крутами, захищаючи Українську Народну Республіку, а другий — воював проти неї.Захоплива та майстерно вибудувана оповідь, заснована на архівних джерелах — щоденниках, мемуарах та листуванні нащадків обох гілок, — розкриває різні виміри націєтворення у XIX та на початку XX століття. Драматична історія Шульгиних стала віддзеркаленням ширшого процесу: поступового, але невідворотного розходження України та Росії, яке досягло своєї кульмінації у сучасній війні.Учасники події: 👉Фабіан Бауманн – швейцарський дослідник, автор книги.👉Юрій Пуківський – кандидат історичних наук, заступник головного редактора журналу «Локальна історія».👉Мар'ян Мудрий – кандидат історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України Львівського університету імені Івана Франка. 📌Коли: 16 вересня (вівторок) о 18:30📍Місце зустрічі: “Копальня кави” (вул. площа Ринок, 10)Вхід вільний.

“Збоку якби хтось подивився, то подумав, що в мене вселився злий дух. Але то всьо було від нервової горячки (так у метричних книгах називали тиф), що пережив я у сорок семому році. В Урожі не так багато людей від неї вмерло. А я їздив до отця Андрія Стронського на іменини у Сторонну й там заразився, певно. Місяць лежав у горячці, не вставав. А потім ще моя господиня Оленка накапарила якогось зілля, думав, що скінчуся. Може, затрути мене хтіла насмерть, хоч то було би немудро — мусила би шукати собі инше місце. А слуги би не промовчали, якби я пішов зо світа — ніхто Олени не любив: недобра, мстива кобіта. А спочатку була улеслива, як голодна кітка, тим мене причарувала, бо ніколи я не міг перед жіночою ласкою встояти. Добра, добра, а як щось не по її, то пазурі в хід пускала. Видно, колись її баба за хлопа вийшла й позбулася свого шляхетства. Кров горяча, й гонор аж пре. Дехто мені казав прямо, що вона чарівниця і може поробити. Матрона, Парасчина мама, злапала її, як та сипала щось моїй доньці Карольці в ринку з клеїком (рідка страва, найчастіше з вівсяної крупи). У Нагуйовичах, де Оленка хтіла віддаватися за Гната Дрогобицького, її би, певно, на терновому огні спалили як чарівницю, але в Урожі такого давно не було, я би того не позволив нігди. Та й Оленка так усьо перекрутила, що Матрона сама повірила, що то їй привиділося. Не раз потім і зять мій, парох Олександер, і донька казали, аби я позбувся Оленки й найшов иншу господиню, але то було не так просто. Мала Оленка надо мною якусь владу, таку, як має кобіта над мужчиною, і коли хороба знищила мою силу, отоді я від своєї господині міг увільнитися, видав її за Івана Іванського, удівця, і Кость Вдовин був тоді свідком при шлюбі, підписав метрику. Вступлюся з Урожа, коли Господь позволить. Служити я вже не годен. Церкві, але Богу можу. Файно було би поїхати впорожне з Урожа, лишити тутка всі свої гріхи, закопати десь у такому місці, де навіть звірина дика не ступає, і дожити спокійно тих пару літ, що мені зосталось. Ха, та того кождий би хотів, хіба нє? Я вже тілько тих смертей навидівся, що час би й про свою подумати. Кажуть, кого Господь любить, то скоро до себе забирає, але то є неправда. Так втішають, аби дуже не банували за дорогими небіжчиками. Але я ксьондз як-не-як, ліпше знаю. Бог забирає тих, кому не знайшлося місця в життю, бо в життю треба бути як пирій — міцно триматися за землю. Тебе виривають із землі, викопують, але ти все одно жиєш. Якось мені дивно тепер дивитися на себе як на священника. Якби я міг повернути собі молодість, то не став би ним ніколи. Ліпше був би простим хлопом. Мав би свою хату, міг би другий раз женитися, а не шукати собі потай кобіту, щоби переспатися. А то не встиг висвятитися, як моя Тереза вмерла, ще й доньку зі собою забрала. Добре, що Карольцю мені лишила”. ▶️ Сповідь священника з Урожа про власні гріхи й тугу за втраченим життям читайте у книзі Галини Пагутяк “Тісні люде” → https://bit.ly/4lPxKOc

“Одного я не сказав і, певно, ніколи не скажу кому-небудь. Приїду на празник до когось зі священників — усі зі своїми їмостями, най бридкими, старими, але із законними жінками, а я сам. Нема кому мене штурхнути під бік, положити в таріль ліпший кусник, нема кому на ногу наступити… І ще як хтось часом пожартує сп’яну, чи ладна в мене господинька і чи вміє догодити. У 1831 році, як тілько відступила холера, я вінчав удівців зі старими дівками і вдовами, а вдів — з молодими хлопцями, хоч минуло заледве три місяці від смерти, що розділила пари. Іван Голик женився з Маринею Романів, старшою за нього на вісім літ. Яцко Сеник — з Анною Павелко, Федьо Годій — з Анною Паховковою, Гнат Волощук — з Параскою Цюниковою. І ніхто слова лихого їм не сказав, що жалоби не дотримали, бо треба молотити й покладити на полі, а навесні орати. У селі кажуть, що вистарчить три місяці жалоби по чоловіку чи жінці. І то є мудро. Правда, моя мама ходила в чорному цілий рік, бо вже не могла віддатися більше”. 👉🏼 Про самотність отця після втрати дружини читайте в книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://bit.ly/4lPxKOc

Запрошуємо на зустріч з автором та презентацію книжки “Король Руси Данило Романович (прибл. 1201 – 1264). Політична біографія” у Львові. Зустріч відбудеться у понеділок, 8 вересня, о 15:00 в головному корпусі Львівського національного університету імені Івана Франка (220 аудиторія).✍🏼 Данило Романович, перший король Руси, – одна з головних постатей історії України. Маючи чотири роки, Данило втратив батька, князя Романа Мстиславовича, і чимало літ провів у вигнанні. Завдяки власному хистові, підтримці матері й талану княжичеві вдалося повернути батьківську спадщину та примножити її. Його шлях — чотири десятиліття важкої боротьби і мечем, і словом. Подолавши численних внутрішніх та зовнішніх ворогів, Данило утвердився як один із найвпливовіших володарів Центрально-Східної Європи. Масштаб його діяльности засвідчують відносини з монголами, Священною Римською імперією, Нікейською імперією, Папським престолом і з сусідніми до Руси європейськими державами. Вершиною його політичної кар’єри – наприкінці 1253 року – стала коронація.Книжка Даріуша Домбровського – найповніша сьогодні біографія Данила Романовича. Ґрунтуючись на багатьох джерелах, автор не лише докладно реконструює життєвий шлях цього видатного державця, а й переконливо вписує його постать у європейський політичний ландшафт.Ця книжка повертає постать Данила Романовича з тіні напівзабуття та відкриває перед читачами складну й бурхливу історію українського Середньовіччя.Книжку видано за підтримки Польського Інституту у Києві в 2025 році у перекладі Андрія Козицького.Учасники події:👉 Даріуш Домбровський – польський дослідник, автор книги.👉 Андрій Козицький – кандидат історичних наук, перекладач.📌Коли: 8 вересня (понеділок) о 15:00.📍Місце зустрічі: головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка (220 аудиторія).Вхід вільний.

“Шість радянських республік мали на своїй території об’єкти ДРСМД: Росія, Україна, Білорусь, Казахстан, Узбекистан і Туркменістан. Коли Радянський Союз розпався, Сполучені Штати поінформували ці держави, що вважають їх такими, які потрапляють під заборону мати на озброєнні ракети середньої та меншої дальності, і наполягатимуть на проведенні всіх інспекцій, особливо в перших чотирьох, на території яких були численні об’єкти з ракетами середнього та меншого радіуса дії. Росія, безсумнівно, була правонаступницею договору, проте вона виявилася неспроможною виконати всі радянські зобов’язання за ДРСМД без залучення до цього процесу України, Білорусі і Казахстану. На початку квітня 1992 року Міністерство закордонних справ України отримало запрошення від Москви прибути до Женеви і взяти участь у засіданні Спеціальної контрольної комісії (СКК) ДРСМД — органу, відповідального за нагляд за виконанням договору. Москва вважала, що українські представники приєднаються до російської делегації і дозволять їй діяти від їхнього імені. Як стало зрозуміло з переговорів Бартолом’ю в Києві, це був не той шлях, на який погодилася б Україна. Опинившись у Женеві, українська делегація обрала із двох офіційних мов СКК англійську, а не російську, і виступила з різкою заявою про те, що коли інспекції відбуватимуться на території України, то її мають розглядати як повноправну сторону договору. Білоруська й казахстанська делегації, які також були на засіданні СКК, взяли приклад з України. Відповідно до норм міжнародного права і в зв’язку з політичною потребою, Україна, а також Білорусь і Казахстан стали правонаступниками радянських зобов’язань за ДРСМД, предмет якого — ліквідувати балістичні ракети із ядерними боєголовками. Прецедент було створено”.Читайте у книзі Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок” про те, як Україна відстояла своє право бути самостійною стороною Договору РСМД — всупереч очікуванням Москви діяти від її імені → https://bit.ly/4nSVTEX

Запрошуємо на презентацію книжки “Король Руси Данило Романович (прибл. 1201 – 1264). Політична біографія” у Львові. Зустріч відбудеться у вівторок, 9 вересня, о 18:30 в “Копальні кави” (вул. площа Ринок, 10).✍🏼 Данило Романович, перший король Руси, – одна з головних постатей історії України. Маючи чотири роки, Данило втратив батька, князя Романа Мстиславовича, і чимало літ провів у вигнанні. Завдяки власному хистові, підтримці матері й талану княжичеві вдалося повернути батьківську спадщину та примножити її. Його шлях — чотири десятиліття важкої боротьби і мечем, і словом. Подолавши численних внутрішніх та зовнішніх ворогів, Данило утвердився як один із найвпливовіших володарів Центрально-Східної Європи. Масштаб його діяльности засвідчують відносини з монголами, Священною Римською імперією, Нікейською імперією, Папським престолом і з сусідніми до Руси європейськими державами. Вершиною його політичної кар’єри – наприкінці 1253 року – стала коронація. Книжка Даріуша Домбровського – найповніша сьогодні біографія Данила Романовича. Ґрунтуючись на багатьох джерелах, автор не лише докладно реконструює життєвий шлях цього видатного державця, а й переконливо вписує його постать у європейський політичний ландшафт. Ця книжка повертає постать Данила Романовича з тіні напівзабуття та відкриває перед читачами складну й бурхливу історію українського Середньовіччя.Книжку видано за підтримки Польського Інституту у Києві в 2025 році у перекладі Андрія Козицького.Учасники події:👉 Даріуш Домбровський – польський дослідник, автор книги.👉 Мирослав Волощук – доктор історичних наук, професор.👉 Андрій Козицький – кандидат історичних наук.👉 Модератор події: Роман Миська.📌 Коли: 9 вересня (вівторок) о 18:30📍 Місце зустрічі: “Копальня кави” (вул. площа Ринок, 10)Вхід вільний.

Якою була українська версія “радянської людини”?“До радянської людини не можна ставитися як до абсолютно однакової в усіх регіонах. Українська версія радянської людини мала свою специфіку. З одного боку – це публічна поведінка: які гасла виголошувати, які кульки тримати, як виступати на партзборах. З іншого – існував внутрішній вимір: автентичні вірування, релігія, мова, культура, історична пам'ять, сімейне виховання. Тут люди намагалися зберігати певну приватність.Варто говорити й про регіональні особливості. Доза ідеологічного “вприскування” була різною – індустріалізований Донбас і Галичина зі спадщиною Польщі та Австро-Угорщини сприймали це по-різному. Найуспішніше радянський проєкт працював серед номенклатури та робітників, які отримували бонуси й добровільно приймали нав’язану модель поведінки. Це був обмін: влада дає певні блага – люди демонструють лояльність. Проте загальне прагнення уніфікувати культурний, медійний і освітній простір не мало того успіху, на який розраховувала радянська влада.Українська версія радянської людини, безумовно, відрізнялася від грузинської чи будь-якої іншої. До того ж на українському ґрунті влада переслідувала особливе завдання – долати «національні залишки», зокрема “бандерівщину”. Тому здійснювалося переселення фахівців зі сходу на захід, призначення їх керівниками, міксування людей в армії й інших структурах. Робилося все для того, щоб розчинити український національний субстрат.Людину поступово привчали до відмови від національних і регіональних особливостей: щоб вступити до університету – потрібна російська мова, щоб навчатися – потрібна російська мова, щоб працювати на заводі – теж російська мова. Той, хто зберігав українську мову ставав маргіналом без перспективи кар’єри. Це формувало атмосферу самоцензури та стратегій виживання. І все ж певна кількість людей мала внутрішній стрижень, непідвладний ідеології. Сімейне виховання, розмови на кухнях, церква допомагали зберегти ідентичність. І вже наприкінці 80-х – початку 90-х ці люди стали рушійною силою у створенні політичних партій, громадських організацій, Майданів, тобто фактично стояли біля витоків відновлення незалежності України.Працюючи з документами КДБ в архіві СБУ, часто можна зустріти формулу: людина “стала на шлях виправлення”, тобто відмовилася від своїх антирадянських вчинків. Але спілкуючись із цими людьми сьогодні, розумієш КДБ суттєво переоцінювало власні можливості. Як можна говорити про “виправлення”, якщо вже у 1987–1989 роках ця сама людина очолювала патріотичні сили у своєму регіоні й активно долучалася до здобуття української незалежності?” ▶️ Про радянську спадщину, її вплив на сьогодення та чому українці досі згадують СРСР розповів Юрій Каганов — доктор історичних наук, професор, проректор Запорізького національного університету у новому випуску “Без брому”→ http://bit.ly/4mrRasP

Хто такі скіфи: як зʼявились та куди зникли? Чи були одностатеві стосунки у Скіфії? Чи існували контакти між людьми та напівлюдьми? Які стереотипи поширені про войовниче скіфське суспільство та роль жінки? Як виглядала скіфська сім'я та її структура? Яким був їхній одяг і наскільки відвертим він здавався сучасникам? Чи справді жінки-воїтельки були частиною скіфського світу?У новому випуску подкасту “Спочатку був секс” ми зануримося у скіфське мистецтво й археологічні знахідки — від золотих прикрас до загадкового “звірининого стилю”, що приховує у собі еротичні та символічні підтексти. Ви дізнаєтеся, як уявлення про смерть, жертву та відродження перепліталися з сексуальністю, і чому еротика була невіддільною від віри та влади у кочовому світі.Гостя випуску – Оксана Ліфантій , археологиня, кандидатка історичних наук та провідна наукова співробітниця скарбниці Національного музею історії України. Ведучий подкасту – Дмитро Сімонов.▶️ Еротика степу, амазонки й таємниці культури скіфів! Про це та інше – у новому випуску подкасту “Спочатку був секс” → https://youtu.be/Pmt9yeHW5iA?si=25MVWGH4dcO_K8pV 

“Останні десятиліття ХІХ століття були періодом практично тотального російського імперського владарювання в Києві та в навколишніх губерніях. Польський націоналізм як політичну силу паралізували антипольські заходи, які влада запровадила в регіоні після невдалого повстання 1863 року. Український націоналізм був обмежений Емським указом та відступив у домашні й академічні ніші. Соціалістичні рухи, активні у 1870-х роках, втратили більшість активістів, яких заслали або примусили емігрувати. Під час консервативного правління царя Олександра III (1881–1894) адміністративна та культурна інтеграція України та її еліт в Російську імперію тривала. Коли на зламі століття для імперського режиму з’явились нові виклики, Київ став свідком наростання сильного російського націоналістичного руху, готового захищати російську культуру, православ’я й автократичну державу. На передовій боротьби за російську національність у Києві стояла газета «Кіевлянинъ», яку 1864 року заснував Віталій Шульгин. Після його смерти 1878-го виданням керував Дмитро Піхно, чоловік з дивовижною соціальною мобільністю та політичною кмітливістю, який обіймав цю посаду понад три десятиліття. Він зайняв місце Віталія Шульгина і в газетній редакції, і в сімейному житті. Під його керівництвом «Кіевлянинъ» і далі був найважливішим джерелом міських новин до революції 1905 року та основним консервативним виданням після неї. Порівняно з іншими газетами, які з’являлися і зникали, «Кіевлянинъ» залишався вірним своїй консервативній та монархічній позиції, враховуючи адаптацію до нових умов правої російської політики. Після 1905 року родина Піхнів-Шульгиних створила потужну політичну машину, що мала значний вплив у новому напівконституційному режимі Росії. Їхнє особисте життя було незвичним, а іноді відверто скандальним. Вони регулярно порушували моральні та шлюбні конвенції свого часу, водночас відстоюючи легітимістську політику. Професійні успіхи та невдачі Дмитра Піхна були невіддільними від його національно-політичних виборів та родинної мережі. Його специфічний вид аграрного націоналізму виник і з науково-економічної спеціалізації, і з практичного досвіду як власника кількох маєтків на Правобережній України. Під час політичного зсуву 1904– 1905 років Піхно та його послідовники радикалізували своє бачення російської нації, реагуючи на кілька зовнішніх загроз. Під час російсько-японської війни й наступного революційного піднесення «Кіевлянинъ» розпочав потужну контратаку і став авангардом націоналістичного руху, який мав поживний ґрунт в етнічно різноманітному регіоні. Після 1905 року Піхно та його син Василь Шульгин перенесли свій націоналізаційний проєкт з України на велику політичну сцену Санкт-Петербурга. Піхни-Шульгини використовували родинні зв’язки як політичний засіб, перетворюючи політику на сімейний бізнес”.▶️ Більше про політичні інтриги родини Піхнів-Шульгиних читайте в книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://bit.ly/4kMJsZZ