Якою була українська версія “радянської людини”?“До радянської людини не можна ставитися як до абсолютно однакової в усіх регіонах. Українська версія радянської людини мала свою специфіку. З одного боку – це публічна поведінка: які гасла виголошувати, які кульки тримати, як виступати на партзборах. З іншого – існував внутрішній вимір: автентичні вірування, релігія, мова, культура, історична пам'ять, сімейне виховання. Тут люди намагалися зберігати певну приватність.Варто говорити й про регіональні особливості. Доза ідеологічного “вприскування” була різною – індустріалізований Донбас і Галичина зі спадщиною Польщі та Австро-Угорщини сприймали це по-різному. Найуспішніше радянський проєкт працював серед номенклатури та робітників, які отримували бонуси й добровільно приймали нав’язану модель поведінки. Це був обмін: влада дає певні блага – люди демонструють лояльність. Проте загальне прагнення уніфікувати культурний, медійний і освітній простір не мало того успіху, на який розраховувала радянська влада.Українська версія радянської людини, безумовно, відрізнялася від грузинської чи будь-якої іншої. До того ж на українському ґрунті влада переслідувала особливе завдання – долати «національні залишки», зокрема “бандерівщину”. Тому здійснювалося переселення фахівців зі сходу на захід, призначення їх керівниками, міксування людей в армії й інших структурах. Робилося все для того, щоб розчинити український національний субстрат.Людину поступово привчали до відмови від національних і регіональних особливостей: щоб вступити до університету – потрібна російська мова, щоб навчатися – потрібна російська мова, щоб працювати на заводі – теж російська мова. Той, хто зберігав українську мову ставав маргіналом без перспективи кар’єри. Це формувало атмосферу самоцензури та стратегій виживання. І все ж певна кількість людей мала внутрішній стрижень, непідвладний ідеології. Сімейне виховання, розмови на кухнях, церква допомагали зберегти ідентичність. І вже наприкінці 80-х – початку 90-х ці люди стали рушійною силою у створенні політичних партій, громадських організацій, Майданів, тобто фактично стояли біля витоків відновлення незалежності України.Працюючи з документами КДБ в архіві СБУ, часто можна зустріти формулу: людина “стала на шлях виправлення”, тобто відмовилася від своїх антирадянських вчинків. Але спілкуючись із цими людьми сьогодні, розумієш КДБ суттєво переоцінювало власні можливості. Як можна говорити про “виправлення”, якщо вже у 1987–1989 роках ця сама людина очолювала патріотичні сили у своєму регіоні й активно долучалася до здобуття української незалежності?” ▶️ Про радянську спадщину, її вплив на сьогодення та чому українці досі згадують СРСР розповів Юрій Каганов — доктор історичних наук, професор, проректор Запорізького національного університету у новому випуску “Без брому”→ http://bit.ly/4mrRasP