“Шість радянських республік мали на своїй території об’єкти ДРСМД: Росія, Україна, Білорусь, Казахстан, Узбекистан і Туркменістан. Коли Радянський Союз розпався, Сполучені Штати поінформували ці держави, що вважають їх такими, які потрапляють під заборону мати на озброєнні ракети середньої та меншої дальності, і наполягатимуть на проведенні всіх інспекцій, особливо в перших чотирьох, на території яких були численні об’єкти з ракетами середнього та меншого радіуса дії. Росія, безсумнівно, була правонаступницею договору, проте вона виявилася неспроможною виконати всі радянські зобов’язання за ДРСМД без залучення до цього процесу України, Білорусі і Казахстану. На початку квітня 1992 року Міністерство закордонних справ України отримало запрошення від Москви прибути до Женеви і взяти участь у засіданні Спеціальної контрольної комісії (СКК) ДРСМД — органу, відповідального за нагляд за виконанням договору. Москва вважала, що українські представники приєднаються до російської делегації і дозволять їй діяти від їхнього імені. Як стало зрозуміло з переговорів Бартолом’ю в Києві, це був не той шлях, на який погодилася б Україна. Опинившись у Женеві, українська делегація обрала із двох офіційних мов СКК англійську, а не російську, і виступила з різкою заявою про те, що коли інспекції відбуватимуться на території України, то її мають розглядати як повноправну сторону договору. Білоруська й казахстанська делегації, які також були на засіданні СКК, взяли приклад з України. Відповідно до норм міжнародного права і в зв’язку з політичною потребою, Україна, а також Білорусь і Казахстан стали правонаступниками радянських зобов’язань за ДРСМД, предмет якого — ліквідувати балістичні ракети із ядерними боєголовками. Прецедент було створено”.Читайте у книзі Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок” про те, як Україна відстояла своє право бути самостійною стороною Договору РСМД — всупереч очікуванням Москви діяти від її імені → https://bit.ly/4nSVTEX