✅ Що далі? Далі ми йдемо під пильним наглядом росіян до автобусів і розміщуємось в них: прикордонники, морпіхи, нацгвардійці і жменька азовців. Мені випадає місце, ближче до задніх дверей, біля вікна і я спостерігаю за ворогами, а вони розглядають нас. В автобусі азовців небагато, майже всі щільно розмістились на «гальорці». Охороняли нас знервовані осетини. Невеличкого зросту, худі. В око впадала, особливо у порівнянні із кадирівцями, бідна «екіпа» цих упокорених синів Кавказу. Дешева форма, на ногах якесь дрантя. Трійко цих бійців розмістилась біля дверей автобуса. Один із них панічно водив дулом кулемета по салону і голосно говорив: «Сідеть! Не увставать. Буду стрелать!» Було помітно, що вони остерігались небезпечних азовців. До салону зайшли представники «Червоного Хреста» і це дещо зняло напругу наших охоронців. Люди східної зовнішності, пояснили нам поганою російською, що ми маємо заповнити анкети і що вони поінформують наших рідних, що з нами все гаразд. Полонені не довіряли цим персонажам, тому заповнили анкети не всі з нас. Зібравши анкети вони пішли. Більше, у полоні, представників «Червоного Хреста» я не бачив.