«Ми ніколи не прощаємось.Ми тиснемо одне одному руки, ділимося цигарками, травимо з одне одного — чия черга варити каву, хто "зашарився" і хто косить від війни, бо в нього поранення.Так, у нас жорсткі жарти. Ми не жаліємо нікого, бо не жаліємо себе.Ми — та сама затичка в кожній дірці. Але ми — Морська Піхота, і ми пишаємось цим, хоч це не дає нам жодних привілеїв, окрім як піти першими на штурм чергового села чи у відбиття позицій.Тільки у нас фраза "ти що — контужений?" звучить як жарт, бо всі контужені не по одному разу. І для нас це смішно. Чому? Щоб зрозуміти цей жарт, вам треба пройти наш шлях. Хоча я б цього, особисто, і не радив би.Ми незручні. Ми нарвані. Для нас немає ні преференцій, ні посад, немає іншого авторитету, ніж той, що здобутий у бою. Нас не люблять за те, що де ми — там війна. Ми — як перший вершник апокаліпсису.Але.Так, ми втрачаємо кращих з людей. Ми втрачаємо морпіхів. Ми втрачаємо тих, хто знаходить у собі сміливість йти крізь вогонь — у прямому сенсі цього слова. І тих, хто знав, куди йшов. Ми втрачаємо тих, хто потрапив до нас не за велінням душі, а за розподілом військкомату — але встиг стати морпіхом.Як я і казав: ми — Морська Піхота Збройних Сил України. Ми злобні, ми жорсткі, ми незручні. Але ми — саме ті, кого ви сподіваєтесь бачити поруч, коли все погано, і небо падає на землю.Бо Морська Піхота не звикла нікому нічого прощати».Іван Костенко, сержант 38-ої окремої бригади Морської Піхоти, ексрадник Демократичної Сокири з питань збройного самозахисту та цивільної безпеки