Добре, я прочитав «Джессіка Джонс: пурпурна донька» 2019-го року і… за великим рахунком мені сподобалось. Цього разу автором був не Бендіс, тож Томсон хоч трохи заморочилися завернути це все в історію, а не просто ошелешити кінцівкою і забити на інтродьюс.Добре, цього разу комікс мене вибісив, що тут нам з порога заявляють, що є купа дітей Кілґрейва, пурпурних дітей. І якщо ви не були в темі, як я, то вірогідно просто з психами перевернете стіл, скажете: «та пішли ті мальописи в сраку» та на тому закінчете ознайомлення. Мені сподобалось як воно було прописано, Бендіс, як завжди тролить комікси, але чомусь не свою ліниву сраку. Тобто це все відчувається як пригода на 15 хвилин на екрані, хоча хотілося б, щоб це відчувалось як серія якогось серіалу на хвилин 40, що потребує трохи іншої структури оповідання, більшої щільності подій та більшої кількості самої історії. Але сам твіст працює. Мені сподобалось. У нас знову реконструкція образу Кіллґрейва і було прям прикольно. А, і нарешті у Джессіки не всратий малюнок, прям дякую. Тільки за це величезний жирний плюс. Бо я не розумію оту ліниву мазню Майкла Ґейдоса. До речі, забув сказати, що з виходом серіала, в мальописах її характер підігнали під екранізацію і це прям відчувається. Типу Джессіка на фразу, що персонаж знає її друга відповідає типу «Це кого? Джека Деніелза» і ти одразу думаєш, що по-перше, в мальописах вона не була алкоголічкою, вона більше палила. По-друге, в мальописах вона до того ніколи не відповідала з оцим жартівливим сарказмом, то фішка екранізації. Ну і дуже смішно, що Люк і Джессіка назвали доньку Дені. Складається враження, що у Люка був фіктивний брак, і у них з Залізним кулаком там якась таємна історія, яку варто розповісти.