Перехресні стежки

«— Це ж на все життя. — Але ж ти у себе теж на все життя — це тебе не зупиняє?»Софія Андрухович «Катананхе», 2024⬛️ «Катананхе» — це «Чорний квадрат» Малевича у сучасній українській літературі, реакцію викликає ідентичну. Шукаючи у ньому сенс або сюжет, відірваний від контекстів епохи, творчого шляху авторки, не усвідомлюючи ірраціональності мистецтва, глядач не побачить нічого, крім форми. 🏺«Катананхе» — це футуристична опера, де дивовижний текст сам по собі — це неймовірна музика, а те, що відбувається між рядків — лібрето невідомою нам мовою (здається, давньогрецькою). Перш ніж розуміти твори мистецтва, варто навчитися їх відчувати. Я багато чого не зрозумів у «Катананхе»: це дуже складний текст, в плані сенсів, переспівів міфів і метафор, тут нічого додатково не пояснять. Дивовижну рецензію Ганни Улюри я прочитав, як окремий твір, в захопленні від ерудиції обох: пані Ганни та пані Софії. Які у нас жінки!!!♥️😍 Але, повірте, я отримав величезне задоволення від цих 220 сторінок. Тому, що мені подобається сміливість неосяжного задуму авторки — свідомий крок до хейтерства з боку профанів, мені подобаються «неправильні» розмови та епатажна поведінка героїв — я це люблю, мені просто страшенно подобається відчувати музику мови Софії Андрухович, і цього разу мені було по цимбалах, чи розумію я лібрето. ❗️Якщо у вас все не так і ви прагнете осягнути кожне слово — в жодному разі не читайте «Катананхе». А я згоден з Тарасом Прохаськом, що сила літератури полягає у тому, щоб уявити собі будь-що, будь-де. Від себе додам: кожен може уявити своє, і те, що Софія Андрухович дає нам таку можливість своїм романом – прекрасно! ✨#раджу_почитати тим, хто любить читати не тільки головою, а ще й серцем і, як каже сама авторка, бути співавторами історії. 💜 P. S. А ще, протягом всього тексту мені постійно здавалося, що хтось з героїв от-от зараз помре, або вже помер, там є не тільки приховані сенси, а і приховані емоційні хвилі. Не знаю, звідки це, але такий магічний дух цього тексту — транслювати те, про що не сказано.

Речі є доконечна приналежність життя. Жити — це вважати на речі і зживатися з речами. Людина повинна опанувати речі, перемогти косну нерухомість речей, втілити в речі частину свого життя.Кінець-кінцем це дрібниці: поставити на піяніно квіти, придбати каламар, переставити меблі, подбати, щоб вимили вікна, повісити лямбрикони, витерти порох з книжок, стільців, піяніна, прибрати зі столика в кутку кімнати синього Греца, брудний посуд, пляшку з гасом, шматки хліба, невитертий почорнілий ніж, масло в пергамені, чайник, цукор у папері, пообмітати павутиння з ніжок фотеля, викинути розбитий і притрушений курявою абажур. Це все дрібниці, але ці дрібниці роблять кімнату й життя невлаштованим, безладним і чужим.✍️📚 В. Домонтович «Доктор Серафікус», 1929 А ще, опанувати речі необхідно для того, щоб переїзди не здавалися апокаліпсисом. Думаю, що Петров-Домонтович добре про це знав, чисто по роду своєї діяльності. 😉👩‍🎨🎨 Карло Звіринський «Дрібниці», 1965 Фірмова фішка Звіринського, учня і соратника Романа Сельського — малювати набори речей, які складають картину світу. У нього багато таких картин, навіть малюючи берег моря або ніч, він малює речі — унікальний погляд на світ! В коментарях покажу ще пару прикладів.👇