​​Зараз ми живемо в історичні часи. Знов, як і в 40-ві роки минулого століття українські люди ведуть боротьбу за своє існування, за можливість жити не під п’ятою окупантів. Великі світові війни пройшлися величезними катками по українських територіях, й особливо жорстокою була Друга світова. Її наслідки були такими страшними, що навіть сьогодні пам’ять про ті часи збережена у пам’яті старшого покоління, що передали її нашим сучасним поколінням. Фактично вся територія сучасної України біла окупована, мільони мирного населення було вбито, насильницьки вивезено в Німеччину та закатовано в таборах смерті. Й не дивно тому, що українці внесли величезний внесок в звільнення світу від нацизму. Згідно з наведеною нище статистичною таблицею ми бачимо, що лише серед червоноармійців майже п’ята частина була українського походження. Більше того, вважається, що на останньому етапі війни у 44-45 роках майже половина особового складу військ, що вели наступ була українського походження, скоріш за все через мобілізацію з деокупованих від гітлерівських військ територій. Ще декілька сотень тисяч українців приймали участь у боях з нацистами у складі армій країн антигітлеровської коаліції.

Ніхто так, як українці не знає ціну свободи, недарма в багатьох населених пунктах можно побачити сумісні захоронення захисників 44-45 років та полеглих воїнів ЗСУ, що захищали країну в 22-24 роках вже від іншого, але такого ж страшного ворога. Й тим сучасніше сьогодні звучать слова Олександра Довженка з його повісті “Україна в огні”, де як ніде описаний портрет українського захисника, що тоді, 80 років тому, що зараз “Невже ж ти, проливши кров свою, так і не зрозумів нічого, хто й що ми? Що не обивателі, не свідки історії ми, а герої, а герої великого грізного часу? Що не наживем ні капіталів, ні земель чужих не завоюєм, ні людей не підкорим, що прийдемо додому на пожарища, руїни, так що декому ніде буде і голову приклонити. І ні батька, ні матері, ні брата. І скажемо - ми перемогли. І це буде велика наша горда правда на множество століть.”