Український Архетип

​​Доволі вагома частина сучасної території України - це наслідки колонізації цих земель українськими селянами на початку XVI століття. Незважаючи на те, що землі були дуже родючими, освоювання їх було пов’язано із великою небезпекою. По суті, українські хлібороби по частинці виборювали клаптики плодючих земель в Дикого поля, де в ті часи полювали на потенційних невільників татари чи ногаї. Щоб погодитись на таке життя звичайному селянинові (не козаку), обробляти тут землю і заводити родину потрібні були дуже вагомі причини.Першою і головною були нестерпні умови, за яких жили селяне, особливо православні українці під польським пануванням. Як шляхтичі, так і великі магнати - володарі землі жили головним чином із продажу врожаїв до Західної Європи, де на початку 16 століття можна було продати зерно за велику ціну. Чим більше вичавиш із селянина, чим більше він буде закріпаченим та позбавленим самих елементарних прав - тим більше заробиш. Тим більше що багаті землі не потребували особливих прийомів господарювання, як, наприклад, в Англії, були б люди щоб сіяти та збирати. Умови існування були такими, що все більше хлопів мирилися із ризиком бути проданими на ринку рабів в Кафі, але освоювати нові дикі землі на околицях Речі Посполитої, ніж залишатися “бидлом” (букв. рогатою худобою), якого з народження й до смерті поганяли панські наглядачі. Але й на цьому шляху їх чекала пастка з боку панів, але більш хитрих, ніж колишні господарі. В Речі Посполитій вже тоді був прошарок магнатів та крупних землевласників, (в тому числі й русинського походження, наприклад Вишневецькі), які розуміли стратегічне значення нових земель і те, яку користь можна з них мати в майбутньому. Користуючись скрутним становищем селян-втікачів, вони, на відміну від жадібних та недалеких панів на заході країни добивалися не швидкого прибутку тут і зараз, а довготривалого прибутку й великої необмежуваної влади в майбутньому. Для цього треба було лише робочі руки, які треба було виманити до себе й приставити до роботи. Робили це вони дуже хитро. Як саме, дуже барвисто й гарно описано в романі “Людолови”: “Тут не треба купувати хлопа за повну ціну, як у Варшаві чи то в Кракові. Досить доручити спритному осадчому вивести сюди з Правобережжя потрібних панові людей — і пан матиме і пахолків, і майстрів, і хліборобів, і кого він забажає... Будьмо одверті...У Великій і Малій Польщі хлопам не краще, ніж у пана Люцифера. Отож коли пан запропонує їм чистилище замість дев'ятого кола адова — те чистилище здаватиметься їм за справжній рай. Треба тільки пообіцяти їм років на п'ятнадцять — двадцять волю з тим, щоб вони за прожиток на панському грунті платили невеликий чинш, орали землю і збирали врожаї. А якщо деякі буйні голови і втечуть, ніхто не сумуватиме за ними, бо таке зілля впливає на них, як дріжджі... Недурно пан Вишневецький зігнав козаків з усієї Лубенщини і на їх місце оселив волинян. До того ж, — хай пан збудує їм хороший млин та шинок з міцною горілкою, медом та пивом. Тоді вся околиця сама опиниться в панських руках. ...Я кажу, що коли пан справді збудує тут добре озброєний замок і широко сповістить поспільство, що в разі татарського нападу кожен знайде притулок за його мурами, козаки зрозуміють, що присутність пана має рацію. Далі, їм бракує багатьох речей, що їх доводиться купувати тільки в місті за кількадесят миль. Тепер вони їздять по них, але коли в замку оселиться кілька досвідчених майстрів і коли пан улаштує тут ярмарок, давши крамарям і майстрам привілей на право торгу, справа остаточно залагодиться. А коли все навкруги буде заселене, як на Волині та в Галичині, і кожен клаптик землі знайде собі господаря, можна буде загнуздати цих диких коней.” Спочатку “дикі кони” і дійсно вимушені були прийняти нові умови. Але то вже були не пригнічені, забиті люди, а нове покоління, що пізнало ціну свободи. І саме з цих земель потім в 1648 року покотиться людське море, що приєднається до козачої армії Хмельницького і знесе старий порядок.

​​Подивіться на цю цікавинку з музею Самоврядування в Кам’янці-Подільському. “Клятвена обіцянка” - це взірець присяги, яку складали члени міської Думи, яка була організована для вирішення поточних місцевих справ, судових і частково податкових питань за прикладом інших схожих установ в цьому місті після того, як землі Подільської губернії увійшли в склад Російської імперії після остаточного розділу Польщі:*Клятвенное Объявление. *Я ниже именованный, обязуюсь и клянусь Всемогущим Богомъ, пред Святымъ Его Евангелиемъ честнымъ и животворящимъ Крестомъ въ томъ, что по делу по которому призванъ и спрошенъ буду, покажу самую сущую справедливость ничего нужного не утаивая, а лишнего неправды ни для дружбы, родства, подарковъ ниже страха ради угрозъ, и посулы, но все что знаю покажу чисто и явно, какъ мне предъ Богомъ и страшнымъ Судомъ Его ответъ дать должно; будетъ же несправедливо что покажу или утаю то, да накажетъ меня Господь Богъ, въ семъ и будущемъ вѣцѣ тѣлесно, и душевно. Въ заключение сей моей клятвы цѣлую слова Св. Евангелія и Крестъ Спасителя моего. Аминь. 1852 года Октября 15 дня “ “Думу” утворювали за взірцем вже схожих установ в інших частинах імперії, але, щоб позбутися впливу на місцеві справи нелояльного населення конкурсні умови для бажаючих бути обраними були більш жорсткими. З міста в 22 тисячі населення до виборів було допущено всього 132 особи - дворяни, офіцери, чиновники та багаті комерсанти, з яких і обрали 30 “гласних” - членів Думи, що перед зайняттям посади і повинні були скласти цю саму присягу. Зараз її текст може викликати лише іронічну посмішку у читача, що вже звик до постійних злочинів з боку сучасної влади і неетичної поведінки деяких з її представників. Але все ж таки оцініть, що ще 200 років тому представники еліти того часу, переважно віруючі, доволі серйозно відносилися до своїх обов’язків і для них цей текст міг стати реальним стримувачем.

​​Як ми бачимо з останніх заяв керівників Московіїї тема “нациків” не дає їм спокою. А я одразу пригадала інший цікавий документ, який побачила в тому ж музеї Голодомору з Меджибізького замку. На фото типовий бланк, який використовувався НКВС у 30-х роках минулого століття, у графі “Злочин”, де відмічались ті статті, якими мала займалась ця організація, поряд із такими як бандитизм, шпіонаж тощо першим вказано “контрреволюційна діяльність”, де поряд із “білогвардійщиною” йде “українська”. Судячи з того, що вона розташована у бланку майже першою, а також тим, що воно не вписано від руки, а надруковано, можна зробити висновок, що це звинувачення було типовим для того часу та в постійному використанні й тягнуло за собою відповідні статті Кримінального кодексу. Це говорить про те, що більшовицька влада відчувала загрозу для себе з боку будь-якої проукраїнської діяльності, при тому що «бандерівців» у 30-х роках тоді ще не було, але була “петлюрівшина” (а до до того була “мазепинщина”), і за потреби можна було притягнути будь-яку “націоналістичну” діяльність, яку більшовики вважали небезпечною для своєї влади. То як казав один з колишніх президентів “Це ж було вже”, й нічого принципово в їх позиції за 100 років не змінилось, крім зовнішніх декорації і назв.

​​Яку трагедію з історії українських земель не торкнися, майже завжди можна знайти українців, що знаходились по різні боки тієї ситуації. Візьмемо хоча б страшні події 30-х років минулого століття.Так, на світлині зліва можна побачити історію звичайного рядового українця, чиє життя було зламано системою у 30-х роках. Нажаль, це типова історія того періоду, про що зараз є багато досліджень. А от справа - фото стенду з експозиції музею Голодомору з Меджибізького замку на Поділлі. Тут можна побачити перелік прізвищ людожерів-організаторів масових вилучень хліба в УССР, що прирекли мільйони людей на смерть. І серед типово російських та єврейських прізвищ бачимо чимало українських...І якщо від перших в принципі можна було не очікувати жалості до, власне, чужого їм народу, то як там опинились українці? Насправді багато партійних діячів-українців за походженням в свій час підтримали більшовиків або через ідейні переконання, або, що частіше - через можливість зробити кар’єру і піднестись так високо, як вони і не мріяли за часів імперії. Більшість партійних діячів та працівників НКВС того часу походили з тих самих сіл та маленьких містечок, мешканців яких вони потім без зволікань приносили в жертву панівному більшовицькому режиму. Якщо подивитись документи з архівів НКВС того часу, виставлені в цьому ж музеї, можна побачити ще дуже багато типово українських прізвищ, якими ці доповіді підписані. Відчуття влади, можливість більш високого рівню життя та солодкі пайки були для них ціннішими за життя та добробут власного народу. Трохи нагадує нинішню ситуацію, де на кожному кроці можна зустріти чиновника-розкрадача коштів, корупціонерів на крові наших військових та мирних громадян тощо.Але справа в тому, що якщо дослідити подальше життя цих “діячів”, то в них із іншими сталінськими катами є ще одна спільна риса. Це дата смерті - 1937-1938 роки, коли під час репресій поряд із звичайними людьми знищувався також весь апаратно-номенклатурний мотлох, який ще вчора упивався власною владою. Така історична доля усіх зрадників.