​​Доволі вагома частина сучасної території України - це наслідки колонізації цих земель українськими селянами на початку XVI століття. Незважаючи на те, що землі були дуже родючими, освоювання їх було пов’язано із великою небезпекою. По суті, українські хлібороби по частинці виборювали клаптики плодючих земель в Дикого поля, де в ті часи полювали на потенційних невільників татари чи ногаї. Щоб погодитись на таке життя звичайному селянинові (не козаку), обробляти тут землю і заводити родину потрібні були дуже вагомі причини.Першою і головною були нестерпні умови, за яких жили селяне, особливо православні українці під польським пануванням. Як шляхтичі, так і великі магнати - володарі землі жили головним чином із продажу врожаїв до Західної Європи, де на початку 16 століття можна було продати зерно за велику ціну. Чим більше вичавиш із селянина, чим більше він буде закріпаченим та позбавленим самих елементарних прав - тим більше заробиш. Тим більше що багаті землі не потребували особливих прийомів господарювання, як, наприклад, в Англії, були б люди щоб сіяти та збирати. Умови існування були такими, що все більше хлопів мирилися із ризиком бути проданими на ринку рабів в Кафі, але освоювати нові дикі землі на околицях Речі Посполитої, ніж залишатися “бидлом” (букв. рогатою худобою), якого з народження й до смерті поганяли панські наглядачі. Але й на цьому шляху їх чекала пастка з боку панів, але більш хитрих, ніж колишні господарі. В Речі Посполитій вже тоді був прошарок магнатів та крупних землевласників, (в тому числі й русинського походження, наприклад Вишневецькі), які розуміли стратегічне значення нових земель і те, яку користь можна з них мати в майбутньому. Користуючись скрутним становищем селян-втікачів, вони, на відміну від жадібних та недалеких панів на заході країни добивалися не швидкого прибутку тут і зараз, а довготривалого прибутку й великої необмежуваної влади в майбутньому. Для цього треба було лише робочі руки, які треба було виманити до себе й приставити до роботи. Робили це вони дуже хитро. Як саме, дуже барвисто й гарно описано в романі “Людолови”: “Тут не треба купувати хлопа за повну ціну, як у Варшаві чи то в Кракові. Досить доручити спритному осадчому вивести сюди з Правобережжя потрібних панові людей — і пан матиме і пахолків, і майстрів, і хліборобів, і кого він забажає... Будьмо одверті...У Великій і Малій Польщі хлопам не краще, ніж у пана Люцифера. Отож коли пан запропонує їм чистилище замість дев'ятого кола адова — те чистилище здаватиметься їм за справжній рай. Треба тільки пообіцяти їм років на п'ятнадцять — двадцять волю з тим, щоб вони за прожиток на панському грунті платили невеликий чинш, орали землю і збирали врожаї. А якщо деякі буйні голови і втечуть, ніхто не сумуватиме за ними, бо таке зілля впливає на них, як дріжджі... Недурно пан Вишневецький зігнав козаків з усієї Лубенщини і на їх місце оселив волинян. До того ж, — хай пан збудує їм хороший млин та шинок з міцною горілкою, медом та пивом. Тоді вся околиця сама опиниться в панських руках. ...Я кажу, що коли пан справді збудує тут добре озброєний замок і широко сповістить поспільство, що в разі татарського нападу кожен знайде притулок за його мурами, козаки зрозуміють, що присутність пана має рацію. Далі, їм бракує багатьох речей, що їх доводиться купувати тільки в місті за кількадесят миль. Тепер вони їздять по них, але коли в замку оселиться кілька досвідчених майстрів і коли пан улаштує тут ярмарок, давши крамарям і майстрам привілей на право торгу, справа остаточно залагодиться. А коли все навкруги буде заселене, як на Волині та в Галичині, і кожен клаптик землі знайде собі господаря, можна буде загнуздати цих диких коней.” Спочатку “дикі кони” і дійсно вимушені були прийняти нові умови. Але то вже були не пригнічені, забиті люди, а нове покоління, що пізнало ціну свободи. І саме з цих земель потім в 1648 року покотиться людське море, що приєднається до козачої армії Хмельницького і знесе старий порядок.