Це були драги. Так ми називаємо ці металеві літаючі штуки. Вони завжди літають клином наче птахи, майже беззвучні, проте вибухові. Вперше вони долетіли до нашої країни пʼять років тому, і з тих пір у нас немає спокою. Ми точно не знаємо чого вони хочуть, тому ми просто їх знищуємо, використовуючи електричні арбалети. Наша зброя паралізує їх, однак інколи ми не встигаємо першими нанести удар і тоді драги, долетівши на відстань близько двадцяти метрів починають першими стріляти. Їхні кулі пекучі та жорсткі, викликають сильну кровотечу та можуть, навіть зламати кістки. Щодо драконів то у них більше шансів вижити завдяки товстій лусці. Єдине слабке місце - це очі. Вдивляючись у далечінь, я відчував, як моє серце гупало сильніше й сильніше, наче той барабан, що сповіщає про шикування. Я люблю стріляти, це в мене на другому місці після польотів. Але й тут є певні нюанси, драги вражають нас на двадцяти метрах, а  ми можемо поцілити з тридцяти. Ця різниця у десять метрів викликає скажений приплив адреналіну. Поспішати не можна. Я оглянувся на команду, всі чекали знаку Газара. Рука сильніше стиснула арбалет і я вже приготувався зробити постріл. Нас семеро, їх сьогодні пʼятнадцять. Ще мить і мій палець майже натиснув спусковий гачок. Спалах від металевого корита засліпив мене. В голові задзижчало. Я нічого не бачив, лише чув, що хлопці почали бій.