tereveni 📚

три рандомні цитати зі скарбів, які вчора привезла з роботи:«КНИГА НА ВІЙНІ» 💭 У нацистській Німеччині від початку не приховували бажання повністю заборонити книжки єврейських та «занепадницьких» авторів. Але було незрозуміло, хто саме належить до другої категорії, тож бібліотекарі, якщо навіть могли ідентифікувати такі книжки, то переважно самі вирішували, що віддати на спалення. У Радянському Союзі страх потрапити в ГУЛАГ забезпечував покірність письменників. У демократичних країнах цензура була не такою помітною, хоча в 1917 році з американських бібліотек вилучали (і подеколи спалювали) німецькі книжки, а під час Холодної війни до списку вилучених з американських бібліотек потрапили популярні письменники, як-от Дешилл Геммет і Говард Фаст. За десять років до цього армія та флот США поширювали серед солдатів книжки Фаста, видані спеціально для збройних сил. На Британію сильно впливав дефіцит паперу: письменникам бракувало можливостей бути опублікованими, а читачам — свідчень очевидців про війну. Цензуру залишали на розсуд видавців, хіба що іноді згори скеровували. Через це могло не бути однієї з найкращих книжок ХХ століття: багато видавців відмовилося публікувати «Колгосп тварин» Джорджа Орвелла, бо розвідка не хотіла, щоб твір, у якому критикується Радянський Союз — важливий воєнний союзник Британії, — прочитали.«ПАТРІАРХИ»💭 Як і більшість країн, Туреччина опинилася поміж ліберальними й консервативними силами. ХХ століття стало свідком безлічі реформ, під час яких Труецька республіка намагалася порвати зі старими традиціями Османської імперії. Це охоплювало заходи з емансипації жінок. Визначна турецька романістка Халіде Едіб, що народилася 1884 року, стала ключовою постаттю руху за незалежність країни і боролася за зростання статусу жінок. У 1934-му жінки отримали право голосу — раніше, ніж у Франції, Італії чи Швейцарії. Аеропорт у Стамбулі названо на честь першої військової пілотеси Сабіги Ґьокчен, що народилася 1913 року. Однак рух завжди зустрічав опір. Сьогодні, пояснює Атаселім, чоловіки бачать у ньому «зникнення всіх їхніх привілеїв та засобів домінації».«ОРИНИН»💭 Все завмира, і вітер, і времня, і серцебиття в Демʼяна — від побаченого. Вчитель географії казав, шо земля кругла, але те, шо вона така красива, коли дивися на неї з яструбиної висоти, ніхто Демʼяна не предупреждав.і от скажіть, з чого почати, коли яку не відкрий, а там таке хороше? 🫠

💛 не книжкові інсайти останніх місяців мого життя.поділюсь тут, бо спускатись на дно нестерпно. та всі ми від нього рано чи пізно відштовхуємось — вірю.—енергія не зʼявляється з нічого.постійний рух і дія насправді не крадуть сили, а додають їх.варто почати. з найменшого. і додати постійність. все. це вже пів справи.дисципліна допомагає розкласти по поличках не лише білизну в шафі, але й думки, емоції, стани.дисципліна — це ритм. іноді/часто збиваєшся, і це ок. та головне — наскільки швидко знову входиш в крок.це ок не бути топчик в чомусь одному.супер профі — недосяжний ідеал. забий!відкривай себе з різних сторін і будь достатньою одразу в кількох цікавих тобі сферах чи заняттях. «хіба хочеш — мусиш», казала матір головної героїні роману Кейт Аткінсон «За лаштунками в музеї» (люблю цей текст — такий він якийсь плотний і текстурний). і була права.бо у більшості випадків життя ти просто мусиш брати й робити. крапка.тут, до речі, завжди допомагають списки, плани задач на щодень і тд. — просто береш і робиш те, що запланувала/прописала. незалежно від настрою, обставин чи магнітних бурь.насолода приходить в процесі.а іноді й не приходить — теж ок.розбивай усе на короткі дистанції, мінімальні кроки, які по силах. тільки так і не інакше.і найголовніше — т р и м а й с е б е з а р у к у!ти — твоя опора. ти — твій дорослий. ти тримаєш себе за руку і промовляєш «не тікай. будь тут. і це теж мине. я з тобою».—є велика вірогідність, що це все суто мої особисті висновки, які працюють лише зі мною. тож потішуся, якщо щось із того відгукнеться комусь із вас 💛

іще трішки розкажу про премію «Своя полиця»: які тексти приймають, як оцінюють, що дають?премію створили 2023 року, аби мати можливість підсвічувати жанрові тексти українських авторів і авторок. і цим попутно мотивувати письменників писати й далі, обʼєднувати, нетворкати.— до премії не приймаються збірки оповідань, поезія та нонфікшн.подаються виключно романи.— що цікаво, на премію подають тексти відповідно до категорій «Реалісти» — проза по типу соціальних, психологічних, історичних романів — та «Ілюзіоністи» — тексти з фентезійною, містичною, готичною складовою.📊організатори кажуть, цьогоріч заявок було вдвічі більше, ніж минулого року. при чому лишень у перший тиждень подали шось біля 60 текстів (і це більше половини кількості цьогорічних учасників!)на фото можна роздивитися ще трохи цікавих моментів і цифр.з приємного — на тексти усіх фіналістів премії будуть рецензії на Культ Критики.ну і є номінація «Вибір читачів» за лінком, до якої можна долучитись усім тут присутнім 😉 — ви ж знаєте, за кого голосувати, та?

🍿сходили сьогодні в кіно на однойменну екранізацію коміксу «Людопес».мульт класний, вдало розширює вікову категорію читачів книжки, і загалом завжди цікаво почитати, а потім і подивитись історію на екрані.яскравий екшн, коміксова анімація, звук… діти в захваті🤩та й ми з чоловіком підсміювались над дотепами.на відміну від коміксу в мультфільмі жирним підкреслена тема самотності — в гонитві за Людопсом злісний кіт Пітті видумує геніальні, а проте шкідливі плани й винаходи. а насправді, і маленький глядач це неодмінно помітить, Пітті просто потребує любові й видимості.мені здається, хвороба самотності приблизно така ж підступна, малодосліджена і важковиліковна, як рак.її непомітно на обличчях людей, які тебе оточують. буває, ховається за маскою саркастичної посмішки, цинізму чи соціофобії. але зсередини така ж пекуча й нестерпна, як явна хворь. а ще вона дуже поширена. і чим сучаснішим стає світ, тим, здається, більш самотнім 💔думаю, дуже доречно, що ми озброюємо дітей з малька знаннями про такі речі. це далеко не єдиний мультик, де вдало підсвічують тему самотності. але разом із тим і чуттєвість не вроджена риса — її варто і треба прокачувати.

Це дратує, і от чому.Далі я процитую пост літературної критикині Ганни Улюри. Вона писала про цю книжку ще тоді, коли вона була у короткому списку.«У короткому списку цьогорічного Букера є один роман, від якого око смикається. І це при тому, що в довгому списку є стільки згадок про російську культуру, що до короткого око мало б і звикнути. В книжці про Лівію, наприклад. Чи от, скажімо, в книжці про Полінезію буде чувак-протагоніст – фанат Фьодорова, того самого, що воскресіння мерців, того самого, що один із китів руського миру. Але оцейво перебило всі ставки. І мені треба покричати, складіть мені компанію.Samantha Harvey. Orbital.Місія в космосі на дев'ять місяців. На орбіті — шестеро астронавтів. Ліричний відступ оповідача: вони – ніби мікромодель людства, розбіжності і відстані між ним в космосі стираються, вони начебто родина, не та, яку можеш обирати, але та, з якою вчишся ідентифікуватися. Італієць, американець, британка, японка, два росіянина. Уже в першій спільній розмові американець розкаже японці про свою подорож до Хіросіми, та скаже, що американські християни розповзлися по всій землі, росіяни пообіцяють, що струсять з землі цю заразу… всі розбіжності в космосі зникають, і в ілюмінаторі – матінка-Земля. Метафора прозора: Земля виношує і родить нове людство. І тільки дуже шкода, що в космос відлетіли лише два росіянина. І то не навіки. Японка буде згадувати, що в бомбардуванні Нагасакі загинула її бабця, а потім вся родина довго хворіла. І матір, яка от щойно померла, померла, поки донька на орбіті, загинула від задавлених наслідків тієї травми. Аналогічним спогадом – глибоко травматичним – поділиться один із росіянців. Вгадали уже, що травмувало його так же, як ядерна бомба японку? Конечно, розвал Союзу. Він згадує, як дідусь розказував, що росіянці були на Місяці першими і навіть залишали там коробку цукерок «Корівка», яку Антоші треба забрати, поки піндоси не відібрали, а ще Антоша возить із собою фото останнього радянського космонавта. І хаває борщ, бо то годує Росія-матушка. І лахає, що на станції для росіян – окремий туалет. З цього регочуть всі на орбіті: бо на Землі висувають якісь ноти і не розуміють, що вони ці шестеро – неподільні, вони єдине ціле, їхня ота ваша дипломатія не стосується. «Ми існуємо тому, що нас не можна роз’єднати» (с). З чого виникла та дипломатична криза – ані слова. Коли вони пролітають над різними частинами планети, нам їх описують. Різні-різні частинки. Буде навіть довгі кілька речень про осяйну Москву, яка миготить вогниками прямо в космос. України нема. Є якась Східна Європа, яка межує з Росією. І за Румунією починається Москва. Командир місії – росіянин.Ні, вони не розбилися і не згоріли у фіналі. На землі починається тайфун. Екіпаж на орбіті готується до висадки на Місяць.Голуби миру. В вакуумі».

а книжка, виявляється, скарб!можливість спробувати уявити внутрішній світ людини з аутизмом мені траплялась нечасто (до цього ніколи).страшенно цікаво (дурне і недостатнє слово, та все ж) читати і спостерігати за думками й переживаннями героїні Санді, жінки, яка має розлад спектру аутизму і яка разом із тим вже доросла й виховує підлітку. книжку буквально щосторінки заліплюю стикерами.окрім цього, зачаровує і стиль написання 🕊️принагідно почала слухати подкаст «Літера А» від благодійного фонду «Голоси дітей». і вам раджу 🙏подкаст про аутизм, в якому журналістка та письменниця Олена Пшенична веде чесні та кваліфіковані розмови з фахівцями у питанні аутистичного розладу, а також з дорослими людьми та членами родин тих, хто має цей діагноз.епізоди дуже інформативні й сповнені особистих історій, що робить його особливо безцінним ❤️‍🩹навіщо це все мені?статистика показує, що людей із аутизмом щороку стає в десятки разів більше (з різних причин, в тому числі через кваліфіковане і точне діагностування). навчитися розуміти цей розлад і що не менш для мене важливо - навчитись комунікувати його дорівнює навчитися розуміти ближнього.

Книжка із аж такою гротескно-сатиричною назвою, безумовно, відштовхує. І хоча за хвилину роздумів читач скоріш за все оговтується і знаходить певного роду виправдання для неї, разом із тим осад лишається. Але хіба до перших двох прочитаних сторінок.Мені здається, ці мемуари цілком могли б стати приводом для судового позову з боку соціальних служб. Адже батьки, і навіть святі мами (бо ж саме таким надміру недоторканим завжди був і є збірний образ матері у суспільстві), не є власниками своїх дітей та їх життів.Можна бути супутником, наставником, ментором. Але ніяк не творцем життя своєї дитини та її ідентичності. Ця функція дорослого має завершуватись приблизно у палаті пологового.Матір же нашої героїні та авторки цих мемуарів з цим явно не була згодна. Тому половину свого життя її донька згаяла на щось, чого сама не хотіла, але робила, аби потішити не дуже здорову (фізично та психічно) маму, і як наслідок, отримала від цього глибокі болісні рани, купу нестерпних помилок, розгубленість і нереалізованість.Мені сподобалось те, які теми ця книжка в собі несе: психологічне насилля, нездорове чи егоїстичне батьківство та його наслідки, розлади харчової поведінки, згубні залежності, психотерапія як дієвий спосіб лікування.Текст розділено на 2 частини: до смерті матері Дженнет та після неї. Найбільш шокуючою була частина «До» - у мене закочувались очі за орбіти. Уявити навіть не могла, що бувають настільки дивні мами та їх стосунки з дітьми. Спойлер: там і з татом супер дивна історія (її б хотілося більше розкрити в тексті, як і ту, що могла би стосуватись трьох братів Дженнет).Однак і друга частина книжки про вже дорослі, самостійні життєві вибори та вчинки героїні заполонила мою увагу не менше. Було боляче бачити, що доросла людина насправді не виросла і не навчилась приймати власні рішення. Коли людина у 20-30 років досі не має ціннісних орієнтирів. Словом, варта уваги книжка. Хоч і не ввійде в читацькі топи української аудиторії.