Книжка із аж такою гротескно-сатиричною назвою, безумовно, відштовхує. І хоча за хвилину роздумів читач скоріш за все оговтується і знаходить певного роду виправдання для неї, разом із тим осад лишається. Але хіба до перших двох прочитаних сторінок.Мені здається, ці мемуари цілком могли б стати приводом для судового позову з боку соціальних служб. Адже батьки, і навіть святі мами (бо ж саме таким надміру недоторканим завжди був і є збірний образ матері у суспільстві), не є власниками своїх дітей та їх життів.Можна бути супутником, наставником, ментором. Але ніяк не творцем життя своєї дитини та її ідентичності. Ця функція дорослого має завершуватись приблизно у палаті пологового.Матір же нашої героїні та авторки цих мемуарів з цим явно не була згодна. Тому половину свого життя її донька згаяла на щось, чого сама не хотіла, але робила, аби потішити не дуже здорову (фізично та психічно) маму, і як наслідок, отримала від цього глибокі болісні рани, купу нестерпних помилок, розгубленість і нереалізованість.Мені сподобалось те, які теми ця книжка в собі несе: психологічне насилля, нездорове чи егоїстичне батьківство та його наслідки, розлади харчової поведінки, згубні залежності, психотерапія як дієвий спосіб лікування.Текст розділено на 2 частини: до смерті матері Дженнет та після неї. Найбільш шокуючою була частина «До» - у мене закочувались очі за орбіти. Уявити навіть не могла, що бувають настільки дивні мами та їх стосунки з дітьми. Спойлер: там і з татом супер дивна історія (її б хотілося більше розкрити в тексті, як і ту, що могла би стосуватись трьох братів Дженнет).Однак і друга частина книжки про вже дорослі, самостійні життєві вибори та вчинки героїні заполонила мою увагу не менше. Було боляче бачити, що доросла людина насправді не виросла і не навчилась приймати власні рішення. Коли людина у 20-30 років досі не має ціннісних орієнтирів. Словом, варта уваги книжка. Хоч і не ввійде в читацькі топи української аудиторії.