tereveni 📚

а тепер детальніше 🔍занадто стримано пише Колм Тойбін. особливо як для теми, якої він торкається у цьому романі. мені навіть трохи дивно, що цей текст приніс письменнику найбільш широку популярність у світі.«Бруклін» — історія про ірландську дівчину Ейліш, яка у пошуках кращого життя і успішнішої роботи емігрує до Америки. звісно, у новій країні і в новому контексті героїня мусить швидше дорослішати, вчитися триматися на плаву, коли здається, що шторм не скінчиться ніколи, а все хороше лишилося тільки в домі, що на відстані щонайменше з цілий океан.тема міграцій у книжках направду може бути гостра. однак, з мого погляду, в цьому романі такою вона не є. Тойбін доволі прісно і беземоційно розгортає перед читачем шлях адаптації і асиміляції ірландки в Штатах. так, він дещо згадує відмінності між людьми різних націй, соціальні стереотипи й упередження, звичні серед людей відповідного часу й місця. і навіть дарує читачеві аж один невеличкий нервовий зрив, який можна спостерігати у героїні. але той зрив так легко і швидко закінчується за допомогою купи інших доросліших персонажів, що епізод цей приносить лише розчарування.а ще той факт, що нашу героїню насправді ж виштовхують в Америку абсолютно без її бажання, доволі різко й неочікувано, мав би зіграти важливу роль у динаміці її переживань і трансформацій. однак автору «Брукліна» чомусь про це мало йдеться.і дарма, адже разом із тим і шлях вимушеного дорослішання нашої персонажки мав би бути більш бурхливим і крутим. натомість ми бачимо дівчину 20+ років, за яку часто все рішає пастор, власниця пансіону або адміністраторка магазину, в якому Ейліш працює.певно, можна було би ще щось сказати про тему втрати або проблематику расової нерівності в романі. але, на мою скромну думку, їм у книзі виділено ще менше простору. тож за задумом письменника Колма Тойбіна, лишаємо ці теми на поверхні.хто читав книжку чи дивився екранізацію, які ваші враження?

нарешті матиму картуза за мотивами книг Павла Деревʼянка. хотіла ще дармовис, але нема. раптом ви, як і я, чекали на повторну зʼяву цього мерча — саме час завітати на сайт видавництва 🦁до пари прихопила «Хороше життя» — зворушлива історія, яка показує, що хороше життя — це не ідеальний сценарій, а мистецтво проживати навіть складні миті з вдячністю та сміливістю.Емма та Агата — сестри. Рідні, але дуже різні. Життя розвело їх на п’ять років, та цього літа вони зустрічаються у будинку на узбережжі. Після смерті улюбленої бабусі дім їхнього дитинства наповнений спогадами та ностальгією. У сестер є тиждень, щоб розповісти одна одній усе і надолужити час, проведений порізно. Тиждень для примирення з минулим, пошуки взаєморозуміння, прощень і надії, — останній шанс віднайти те, що здавалося втраченим назавжди. оцінка читачів на Гудрідз — 4,15. книжка французької авторки, доволі популярної у тих краях, має класні відгуки. в книгарні мацала книжку наживо — дуже сподобалась мінімалістична обкладинка 💜

розумію, що ти можеш впоратися з усім сама. але якщо твоя ласка, то я хотів би бути поряд. як би круто було, якби стосунки будь-якого штибу починались такими словами! або хоча би в перспективі приходили до такої точки. мені тут йдеться про фундаментальну повагу і визнання цінності людини, яка поруч. а також про змогу висловити це і сміливо ословити вголос. про партнерство. і тут вже мова не лише про кохання як почуття інтимного між двома. але й про стосунки професійні, дружні, родинні. ба навіть із собою.прочиталась «Привіт, красуне» Енн Наполітано. і читалась вона часто на пляжі Дніпра, в компанії моєї красуні, моєї Енн. і яке цікаве співпадіння — одними з центральних стосунків у романі є батьки — діти.книзі на goodreads поставила 3/5 ⭐️. але вона насправді хороша. така ніби історія Елени Ферранте «Моя неймовірна подруга» на додачу до «Маленьких жінок» Олкот, але з чітким акцентом на стосунках мати — донька, батько — донька. і саме в цих відносинах мені зімпонувало те, як авторка «Привіт, красуне» намагається розширити образ книжкових героїв, що виконують батьківські ролі. по-перше, ці батьки більш сучасні, а з тим ближчі нам і зрозуміліші; а по-друге, вони значно більш ірраціональні, як і належить бути живим людям, на мою думку 😁 але не настільки, аби в книзі розводити чорнуху з накротиками, безпризорними дітьми, тощо.не переказуватиму сюжет. історія доволі багатогранна, і я щось не здатна одним-двома реченнями окреслити її основну лінію. але її мінус в тому, що в певний момент десь у середині книги вона грузне і слабне, хоч авторка і знаходить цьому рішення ближче до фіналу. як на мене, її можна було б ще по-редакторськи підшліфувати.загалом враження хороші. мене всьо устраює, тим паче зараз складних книг я не вивожу.а що у вас із останнього прочитане?

— Я два роки була у Вʼєтнамі, — Френкі опустилася на стілець перед столом лікаря. — Мій хлопець мав повернутися додому у квітні, але загинув у бою. Все, що від нього лишилося — це телеграма зі словами «На превеликий жаль, повідомляємо вам...» І те, як люди до нас ставляться... Нам на людях навіть не можна вимовити: «Вʼєтнам». Ми поїхали служити батьківщині, а тепер нас обзивають дітовбивцями. Мій батько не може навіть дивитися на мене. Мене звільнили з роботи за те, що я кваліфікована спеціалістка і, ймовірно, врятувала життя молодому хлопцеві. А ще відтоді, як повернулася додому, я не можу дати раду власним емоціям. Я або закипаю від гніву, або ридма ридаю. Батько так сильно соромиться того, що я служила, що сказав, буцімто я їздила у Флоренцію, — випалила Френкі, і, щойно слова злетіли з вуст, її накрила втома.— У вас зараз місячні?Френкі знадобилося кілька секунд, щоб переварити питання.— Я кажу вам, що ніяк не можу оговтатися після Вʼєтнаму, а ви в мене запитуєте про місячні?— Ви були у Вʼєтнамі? Дорогенька, у Вʼєтнамі нема жінок. Ви міркували над тим, щоб заподіяти собі шкоду? Заподіяти шкоду іншим?Френкі повільно підвелася, але це нелегко їй далося.— Ви не допоможете мені?— Я допомагаю ветеранам.— Я і є ветеранка.— Ви брали участь у бойових діях?— Гм, ні, але...— От бачите! Отже, з вами все гаразд. Повірте мені. Йдіть додому. Розвійтеся з друзями. Знову закохайтеся. Ви молода. Просто забудьте про Вʼєтнам. — «Жінки» Крістін Генна

це була до біса хороша історія, і я отримала від читання чистий кайф!водночас зізнаюсь, не певна, що сюжет і головні герої «Голландського дому» аж такі захопливі. тут радше навпаки — важить той улюблений для мене трюк, коли:а) персонажі доволі нормальні. вони не страждають особливим героїзмом, не хворіють драматизмом; в чомусь класні і водночас посередні;б) сюжет має певний рівень емоційної напруги, спирається на драматичний момент, що стає наріжним каменем кардинальних змін у житті героїв. і водночас на певному етапі уся історія перестає бути цікавою лише своїм подієвим вихором — докорінно важать ті, кого в цій історії нам підсвічують, їхні думки, емоції і внутрішні суперечності.Моя мати пішла, коли я був малим. Я за нею не сумував.Зі мною була Мейв, чорноволоса Мейв у червоному пальті, ось вона стоїть унизу сходів, де біла мармурова підлога з чорними квадратиками, а сніг у вікнах за її спиною валиться блискучими полотнами, і ті вікна широкі, наче кіноекран, і дім пливе кораблем на хвилях підлогового годинника, що відносять хвилини кудись далеко. «Денні! — гукає вона мене. — Сніданок! Ворушись!»Зимовими ранками вона вдома ходила в пальті — тому що було дуже холодно, тому що була висока й худа, і кожна часточка її енергії йшла у зріст, а не на зігрівання. «У тебе вічно такий вигляд, ніби ти вже йдеш», — казав батько, проходячи повз неї. Казав так, ніби його дратувало навіть пальто Мейв.— Денні! — кричала сестра. — На таці ніхто не принесе!Я лежав під стосом ковдр, сама вага яких мене не відпускала.У Голландському домі не траплялося жодного зимового ранку, коли б моєю першою думкою було щось інше, ніж: «От би провести весь день у ліжку!». Але мене піднімав сестрин голос знизу, разом із запахом кави, яку мені ще не дозволяли пити.«Це затримає твій ріст, — пояснювала Джоселін. — Хіба ти не хочеш вирости таким же високим, як сестра?» Я знаходив капці на підлозі, а вовняний халат у ногах ліжка. Вискакував на сходи, трусячись від холоду.— А ось і принц! — вигукувала Мейв, і я бачив у ранішньому світлі її зведене догори обличчя. — Ходімо, у нас сьогодні млинці. Не змушуй мене чекати. будинок, зрозуміло, у цій книжці далеко не на останньому місці — тонко допасовує героям і їхнім життєвим обставинам особливих рис і настроїв.класна книжка для клубних обговорень і тихих особистих роздумів.

Не існує дорослості. Існують вік, обовʼязки, бажання та мрії, необхідність заробляти гроші, щоб платити за воду й купувати їсти. Але чогось хтось вирішив, якщо людина має метр шістдесят сім зросту й аж вісімнадцять років досвіду за плечима, то їй можна більше не класти руку на голову. Дуся мала не дуже щасливе дитинство. а в найважчі й найнезахищеніші миті ховалася поглядом в уявне море під столом своєї оселі. Дуся не знала любові, якої природно по-дитячому прагнула. Дуся хотіла, аби на неї звертали увагу, зливали їй теплу водичку під час купання і турботливо клали руку на голову, коли їй страшно. натомість Дуся стала дорослою, фактично не маючи можливостей бути дитиною. від Дусі йшли рідні. один за одним. згодом у Дусі лишився лише дім, дід і слива. а далі згоріли слива, дід і дім. і Дуся втратила себе, забувши те, ким вона є, хто її рідні, звідки вона і куди їй.це надзвичайно щемка і відверта історія про біль дорослішання, біль не набутого і втраченого дитинства, біль відсутності опори, біль самотності, біль втрат і переживання травм, біль пошуку себе і своєї ідентичності.здавалося б, книжка на 250 сторінок — і як в ній могло поміститись так багато всього, про що людям 30+ так гостро і часто йдеться? а можливо, я занадто узагальнюю, і йдеться мені, бо такий пласт відчуттів і досвіду мені знайомий.на щастя, людина приречена виживати, тобто продовжувати йти свій шлях. тож і наша Дуся, за законами цієї людської приреченості, намагається ним іти попри тотальну відсутність орієнтирів, навпомацки. здається, єдиний її компас у цьому незрозумілому світі — інтуїтивне відчуття присутності любові. або ж її відсутності. таким чином Дуся знаходить собі корову — велике, тепле створіння, безумовне і абсолютно щире за своєю суттю; Дуся нарікає першого зустрічного зі сливою у дворі своїм татом; Дуся відчайдушно шукає і навіть знаходить партнера для побудови «міцної сімʼї», бо то якесь обовʼязкове для всіх правило, згідно якого людина нібито має стати щасливою… словом, Дуся шукає тих, хто прийме її до себе і не вижене, не обернеться спиною і не покине. Дуся дуже хоче щось сказати. і хоче, щоб сказане нею почули. натомість довкола так багато сумних дорослих, які вдають себе веселими і говорять про неважливе.попри певну плутаність реального і магічного на початку тексту (сни, шматки спогадів, химерні думки і спостереження героїні), певна психологічна розбитість Дусі одразу зчитується. не виникало у мене як у читачки питання «що тут взагалі відбувається?!». майже миттєво схоплюєш, що йдеться про травму, яка зносить землю з-під ніг і певну психологічну форму втечі від неї. а зрозумівши це, даєш тексту просто бути і нести тебе химерними сюжетними стежками.а ще це також світла книжка. бо в кінці-кінців наша Дуся логічно повертається до свого справжнього згорілого дому, аби згадати, осмислити і прийняти минуле таким, яким воно було. а разом із тим, зрозуміти і окреслити себе зараз, знайти внутрішню опору і побачити, куди і як рухатися далі.це надзвичайно зріла книга. або ж книга людини, яка пройшла певний шлях одужання і зцілення. тут купа прекрасних цитат, які хочеться довго смакувати, а ще краще — з кимось обговорювати.щиро раджу — дозвольте «Дусі» вкрасти і ваше серденько 💔Нормальної людини не існує. Хто сказав, що дівчина з репʼяхами у волоссі не може бути нормальною? Нормальна людина з репʼяхами у волоссі.

обережно — дуже нудна книжка 🫣сюжет виплетений із двох історій і закручується передовсім довкола вирви-мені-серце випадку. водночас оповідь подій і знайомство з персонажами тягнеться як гума, задовго і занудно.одного різдвяного пообіддя в одному австралійському містечку (що важливо, тут Різдво — це спека і засуха) знаходять мертвими пʼятьох членів сімʼї — чотирьох дітей і їхню матір — які, вочевидь, перед тим, як відійти в засвіти, пікнікували. знайшли їхні тіла в абсолютному спокої і вмиротворенні, що виглядає моторошно.але, на жаль, це єдиний інтригуючий момент, і більше книзі не вдається зачепити жодної моєї емоції. принаймні перші 300 сторінок. всього їх удвічі більше.читачеві пропонують дізнатися подробиці цієї жаскої і дивної історії крізь книжку чи-то журналіста, а чи письменника, який, власне, ту історію виписав на сторінках. по факту він переказує розслідування справи, в ході якого ми і знайомимся з тими, хто в тому містечку жив і з ким дружив. ну і читаємо ми цю книжку-справу очима персонажки з другого сюжетного пласту — того, що в теперішньому часі.коротше, книжка насправді має свій цікавий задум, але те, як вона написана, не викликає ентузіазму. от якось дуже паралельно йде. той момент, коли і кинути шкода — вже ж половину цеглини прочитала, і читати далі — часу шкода.

«Мої батьки цілуються на дивані. Якось вони вже таке робили, і в результаті на світ зʼявилася я». Та «цілувалися» — то мʼяко сказано. Поцілунками це складно було назвати. Цього вона вже набачилася: мати пристрасно присмоктувалася до батька, коли той повертався з роботи; батько нахилявся і легенько цілував її у щоку, чекаючи на світлофорі; Мерилін скручувалася біля Девіда на задньому подвірʼї, театрально закидала голову й так палко цілувала чоловіка, що аж диванчик скрипів. Батьки цілувалися під час бейсбольних матчів та в крамниці; цілували одне одному лікті, шиї й волосся; цілувалися, засунувши руки в кишені одне одному, обіймаючись за талію; цілувалися вранці, перед сном, прощаючись і вітаючись. Вони цілувалися просто тому, що цілувалися. — «Так весело нам ще ніколи не було» Клер Лобмабрдодітей-підлітків це, певно, може дратувати. та це найкраща модель поведінки, яку транслюють батьки своїм дітям — щира любов, пристрасть і захват одне одним, вірність і втішна близькість. незалежно від віку, кількості народжених дітей і спільно прожитих років ❤️

пустота і амбіції. певно, це те, з чим асоціюватиметься в мене образ Степана Радченка, який приїздить із села до Києва на навчання.25-річний парубок, сповнений фізичних сил і енергії, стелепний і навіть працьовитий. але виявляється достоту егоїстичним! якимось самоцентричним до глупості і до моєї читацької оскоми.—увесь роман Підмогильного — про глибоке внутрішнє нашого головного героя і певну долю зовнішнього, відтвореного в дусі й ритмі великого міста.текст дуже класний: щільний, хльосткий і, певно, буде ок сказати — динамічний. оскільки я з фанатів психологічної прози, де читачеві дозволено під мікроскопом спостерігати за внутрішніми суперечностями, конфліктами й переживаннями героїв, «Місто» мені дуже сподобалось. а ще більше тим, що персонаж, за яким дозволено підглядати, — якийсь ніби нетиповий для більшості художніх книжок, які я читала.довгий час не могла збагнути, яким він мені видається:— цікавим? чи нудним?— знайомим? чи все ж чужим? — зрозумілим? чи недосяжним?— чому попри його неприємні риси я відчуваю до нього певне співрозуміння?— як багато степанів радченків я знаю?— а в мені є степан радченко? якою мірою чи в яких проявах?це, власне, найцінніше в книжках — наявність імпульсу для питань і пошуку відповідей в собі. тож із цього боку роман крутий!з іншого, мене часом спантеличувала пишність описів міських пейзажів. якимись недоречними вони мені здавались. аж надто модерне змалювання людських пристрастей не клеїлося у мене в гармонійну картинку разом із суперпоетичними зображеннями зовнішнього світу.але зараз, після прочитання, думаю, це і є той самий вдалий спосіб передати дисгармонію, в якій наш Степан перебуває у глобальній перспективі свого руху. саме так — на контрасті з містом — і підкреслюється розхитаність натури героя, чи то втрата, чи то його не спроможність набути цілісності характеру і світогляду.місто тут, до речі, теж повноцінний персонаж роману. зі своїм норовом, правилами, закономірностями. і можливо, дещо дивним буде сказати, але місто має свій голос і право підважувати, чи годен Степан Радченко, або хто інший, пристати тут берега.ось так виходить, і з цього ракурсу роман мені здався теж топ.певна, книжкові клуби за цією книжкою можуть бути запеклими!читали «Місто» Підмогильного?

будь-яка бесіда (особиста, робоча, побутова, ще якась) — це по суті перемовини.✏️раніше (на жаль, і досі для багатьох людей) перемовини — це щось на зразок «якщо я зараз визнаю, що ти правий, я програю». або «якщо я визнаю зараз, що ти маєш рацію, я викажу свою слабкість / неосвіченість / підставте своє».насправді ж сучасні дослідження спілкування показують, а всілякі дипломати вищих рівнів підтверджують, що перемовини — це готовність шукати спільні взаємовигідні точки, попри розбіжності і навіть попри те, що ці точки не на 100% влаштовують сторони — «концепція виграшу обох сторін».✏️у будь-якій розмові є ще й тихі перемовини. тобто неословлений процес пошуку консенсусів у правилах спілкування між конкретними людьми в цей момент. умовно, не перебивати співрозмовника не є універсальним правилом спілкування завжди і для всіх. і часто про це в комунікації не проговорюється. це тестується. в прямому сенсі хтось зі співрозмовників просто має перебити іншого, аби таким чином перевірити, чи конкретно в цій розмові, у цих перемовинах — це ок. або заперечення думки іншого — так само, це не є правило комунікації за замовчуванням. it depends, кажуть англійці.✏️ми маємо 2 логіки (способи) спілкування, які маємо обрати (знову ж таки, обрати означає зрозуміти практично без зайвих пояснень) на початку перемовин, аби вони вдались:1) логіка втрат і зисків.2) логіка подібності.простими словами,1) коли говоримо одне з одним мовою чітких аргументів, фактів, аналізу, статистики, тощо.2) коли обираємо спілкування історіями, цінностями, емпатією і тд.такі вони, «Суперкомунікатори» Чарльза Дюгіґґа до 80 сторінки. загалом речі базові. але структуровано й послідовно викладені. подобається.дуже цікаво пізнати усю теорію і спробувати побачити, наскільки вона на практиці юзабельна.