— Я два роки була у Вʼєтнамі, — Френкі опустилася на стілець перед столом лікаря. — Мій хлопець мав повернутися додому у квітні, але загинув у бою. Все, що від нього лишилося — це телеграма зі словами «На превеликий жаль, повідомляємо вам...» І те, як люди до нас ставляться... Нам на людях навіть не можна вимовити: «Вʼєтнам». Ми поїхали служити батьківщині, а тепер нас обзивають дітовбивцями. Мій батько не може навіть дивитися на мене. Мене звільнили з роботи за те, що я кваліфікована спеціалістка і, ймовірно, врятувала життя молодому хлопцеві. А ще відтоді, як повернулася додому, я не можу дати раду власним емоціям. Я або закипаю від гніву, або ридма ридаю. Батько так сильно соромиться того, що я служила, що сказав, буцімто я їздила у Флоренцію, — випалила Френкі, і, щойно слова злетіли з вуст, її накрила втома.— У вас зараз місячні?Френкі знадобилося кілька секунд, щоб переварити питання.— Я кажу вам, що ніяк не можу оговтатися після Вʼєтнаму, а ви в мене запитуєте про місячні?— Ви були у Вʼєтнамі? Дорогенька, у Вʼєтнамі нема жінок. Ви міркували над тим, щоб заподіяти собі шкоду? Заподіяти шкоду іншим?Френкі повільно підвелася, але це нелегко їй далося.— Ви не допоможете мені?— Я допомагаю ветеранам.— Я і є ветеранка.— Ви брали участь у бойових діях?— Гм, ні, але...— От бачите! Отже, з вами все гаразд. Повірте мені. Йдіть додому. Розвійтеся з друзями. Знову закохайтеся. Ви молода. Просто забудьте про Вʼєтнам. — «Жінки» Крістін Генна