Сміливо

Біль, який відчуває людина, коли її не помічають інші, настільки ж реальний, як і біль від фізичної травми, але він непомітний. Емоційна самотність – це невиразний і дуже особистий досвід, який важко побачити чи описати. Це схоже на відчуття, ніби світ для вас порожній. Деякі люди називають цю самотність екзистенційною, але нічого екзистенційного в ній немає. Якщо ви відчуваєте емоційну самотність, її початок треба шукати в сімʼї.Діти не можуть визначити, чи відсутня емоційна близькість у їхніх стосунках з батьками. Вони просто не знають, що це.І ще менш імовірно, що вони зможуть зрозуміти, що їхні батьки емоційно незрілі. Усе, що вони мають, — це внутрішнє відчуття порожнечі, адже саме так дитина відчуває самотність.У випадку зі зрілими батьками дитяча самотність лікується просто: треба звернутися до них по ласку. Але якщо ваші батьки боялися глибоких почуттів, можливо, у вас залишилося неприємне почуття сорому за необхідність заспокоєння.Коли діти емоційно незрілих батьків виростають, вони продовжують відчувати внутрішню порожнечу, навіть якщо ведуть зовні нормальне доросле життя. Відчуття самотності може навіть посилитися, якщо вони мимоволі виберуть стосунки, що не дають їм глибокого емоційного звʼязку. Вони можуть здобути освіту, знайти роботу, одружитися й виростити дітей, але їх буде переслідувати внутрішнє відчуття емоційної ізоляції.Ліндсі К. Гібсон "Дорослі діти емоційно незрілих батьків"

Про щедрість:Вчора вертаємося з садочка. Матвійчик: "Йдем в магазин!". Ок, пішли в магазин. Зазвичай, коли ми йдемо в магазин і Матвійчик був чемний, то я купую йому щось одне, що він вибирає. Він обрав яблучні чипси. Я спочатку відмовляю, бо вони досить дорогі і не по знижці, а потім думаю: йой, най буде. Купили чипси, йдемо в підʼїзд, чекаємо на ліфт.Матвійчик: "Мама, це тобі!" – простягає мені чипси.Беру, думаю, він хоче, аби я їх несла. М: "Це тобі подаюноцьок! Це я тобі купив!" Яблучні чипси – це його улюблений снек. І він реально мені їх віддав і не згадував навіть 🥹 ***Сьогодні був рідкісний ранок, коли я прокинулась перша і навіть встигла поснідати до того, як Матвійчик встав. На столі лежить скибка хліба (зі вчора). Матвій попросив намазати йому маслом, зʼїв частину. Каже: "Дай ше хіб!"."Не можу, бо немає світла, тостер не працює, а хліб холодний, в морозилці (тримаємо нарізаний хліб в морозилці, так може довго зберігатись, ловіть лайфхак).. можу дати хлібець з маслом, або щось інше" – кажу я.Матвій їсть ще трохи і дає мені: "Це тобі!".Я: "Дякую, Матвійчик, я не хочу! Ти їж."М: "Ні, це тобіііі!!!"Я: "Дякую, я вже поїла, я не голодна, ти можеш їсти"Матвійчик бере і доїдає.P.S.: не переживайте, маємо і хліб, і до хліба 😅 І сьогодні купила нам ще велику пачку яблучних чипсів...

Одним з найсильніших аргументів проти християнства та узагалі існування Бога Біблії є наявність страждань. Якщо Бог – благий, люблячий і всемогутній, то чому у світі стільки страждань? І хоч би як християни не намагалися відповісти на філософсько-інтелектуальну сторону цього питання (свобода волі, гріхопадіння тощо) – з емоційною стороною все дуже складно. "Бог тебе любить" звучить як ляпас для жінки, яка отримала звістку "зниклий безвісти". "Бог має план на твоє життя" звучить як насмішка тому, кому діагностували невиліковну хворобу.Але триєдиний Бог Біблії чесний з нами. Він не каже, що страждання - це ілюзія; Він також не стверджує, наче страждання неважливі. Вони в тій чи іншій мірі "гарантовані" нам на цій грішній землі. Бог також не дає жодних гарантій віруючим – слідування за Ним не дає "покращеного захисту", часто навіть навпаки. І через авторів Писання Творець каже нам "носіть тягарі одне одного", "плачте з тими, хто плаче" та "безперестанку моліться". А ще Він, неочікувано для всіх, "вривається" в цей світ і стає одним з нас.Як би там не було, а Різдво відбувається посеред страждань. Муки породіллі, страх такого дивного батьківства, тривога батька, соціальна відчуженість (з точки зору сучасників Марія "нагуляла" дитину, а Йосип був просто дурник), втеча до Єгипту, вбивства невинних дітей... З нашого боку можна навіть сказати, що Бог не шукає легких шляхів. Навіщо це все? Невже не можна було зробити інакше?Але у всьому цьому ми бачимо Вифлеємську зірку, що яскраво палахкотить посеред темного хмарного неба. У немовляті ми бачимо надію на зцілення людства. Ми бачимо обітницю остаточної перемоги над смертю, звільнення від гріха та життя на оновленій землі. І, що неймовірно важливо в наш час – ми бачимо обітницю суду і справедливості. Саме тому ми і святкуємо Різдво – нагадати собі про надію посеред страждань.

ч. 3І виникає дивна ситуація: жінка фактично піклується про двох дітей одночасно – ту, яка зовні, і ту, яка всередині. Тільки про другу вона часто не здогадується, або відчуває щось незрозуміле – якусь тугу без назви, якийсь сум без очевидної причини, який посилюється кожного разу, коли власна дитина робить щось, що резонує зі спогадами.Ми звикли думати про материнство як про односторонній процес, де мати дає, а дитина отримує. Але насправді це взаємне дзеркало, і дитина не просто отримує – вона відбиває. Відбиває матері її власне дитинство, її власні незагоєні місця, її власні потреби, які колись залишилися без відповіді. І мати, яка готувалася давати любов, раптом може виявити, що їй самій цієї любові бракує – що вона не тільки мама, але й досі та дівчинка, яка чекає.Це не звинувачення – ані матерів, ані їхніх матерів, ані когось іншого в цьому ланцюжку. Побачити механізм не означає виправдати біль, якщо він був завданий, але й не означає засудити когось за те, що цей механізм спрацював. Для жінки, яка хоче щось змінити в цій динаміці, розуміння того, як це працює – це початок, тому що складно змінити те, чого не бачиш і не розумієш.Материнство для багатьох жінок стає свого роду вимушеною зустріччю з власним дитинством – зустріччю, яка не питає дозволу і не чекає слушного моменту. Дитина своїм існуванням, своїми потребами, своїми емоціями активує в матері те, що, можливо, довго спало. І тут відкриваються різні шляхи – можна не помічати цього, продовжувати жити як раніше, автоматично відтворюючи знайомі патерни. А можна спробувати побачити, визнати, почати поступову роботу з тим, що піднялося на поверхню.Регресія, яку може запускати материнство – це не вирок і не діагноз. Для тих, хто готовий із цим працювати, це може стати можливістю – нарешті прожити те, що не було прожито, оплакати те, що не було оплакано, отримати – нехай не від власної матері, але від себе самої, від близьких людей, від терапевта – щось із того, чого колись бракувало. Але ця можливість реалізується тоді, коли жінка здатна побачити, що відбувається, і сказати собі: «Так, материнство повернуло мене в дитинство, і всередині мене є частина, яка все ще чекає на щось важливе.»Те, що назване – перестає керувати з темряви. Жінка, яка розуміє, чому вона іноді реагує так, як реагувала її мама – отримує простір для вибору там, де раніше була лише автоматична реакція. Жінка, яка бачить свою сліпу пляму – може шукати способи її компенсувати, вчитися, просити про допомогу. Жінка, яка знає про регресивну пастку – не провалюється в неї так глибоко і так надовго. Знання не вирішує все, але воно дає точку опори.Якщо щось у цьому тексті відгукнулося, пам’ятайте – це не діагноз і не звинувачення. Це спроба назвати те, що багато жінок переживають мовчки, іноді соромлячись, іноді вважаючи себе якимись не такими. Те, що має назву і пояснення – вже не таке страшне. І те, що має механізм – можна поступово змінювати.Дитина – дзеркало. Але те, що ми бачимо в дзеркалі, не обов'язково має залишатися незмінним.Сергій Куліда

Нормалізувала аж сьогодні, на третій рік материнства під час війни, свій стан після нічних повітряних тривог. З того часу, як я стала матірʼю, після обстрілів, особливо, коли укриття закрите, я ще декілька днів відходжу. Я зле сплю, втрачаю апетит, отримую напад мігрені, почуваюсь виснаженою, "вибитою" з колії... Я дратувалась на цей стан, особливо коли я у ньому маю сама доглядати за дитиною.Але лиш сьогодні я зрозуміла наскільки це природно, навіть на тілесному рівні. Бо немає напевно нічого більш біологічно логічного, як захист свого потомства.Тому мій мозок під час тривоги включає режим крайнього алярму – врятувати дитину за будь-яку ціну. І це відчуття безсилля від звуку ракет та дронів, чи навіть моніторингу пабліків про їх наближення, ніяк не сумісне з материнським інстинктом.Бо навіть, коли я розумом розумію "може до нас не полетить" (як сьогодні), або "навряд десь сюди влучить", або "ми в укритті, а значить у безпеці", моє серце шалено гупає, а нервова система намагається (і не завжди успішно) переварити відчуття непереборної смертельної небезпеки і безпомічності перед нею, відчуття неможливості гарантувати безпеку своїй дитині та собі, коли я чую вибухи.Мій мозок в режимі "біжи" КРИЧИТЬ – "хапай дитину, рятуй її і рятуйся сама!!!", але немає куди бігти. Тваринний інстинкт спонукає мене тікати від небезпеки, як тварина тікає від лісової пожежі, але по факту нема куди тікати від інфразвукових хвиль від вибухів, що пронизують тіло.Заземляюсь, ледь не як леді Джессіка з "Дюни", але це забирає стільки ресурсу – тримати свій раціональний "мозок людини" включеним, коли мій простіший "тваринний мозок" відчуває смертельну небезпеку, яка загрожує в першу чергу, моєму маленькому синочку.Я оце пишу, бо ми вже звикли так жити й не звертаємо уваги на те, наскільки це жахливо, травматично, несправедливо та ненормально.

4 НЕПРАВИЛЬНІ СПОСОБИ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО МЕЖІ ПРИЙНЯТНОГО:1. ПасивністьУдаючись до пасивної поведінки, люди міркують так: «Мені незручно говорити про власні потреби. Тому я краще промовчу».Залишаючись пасивним, ви відмовляєтеся від власних потреб, ігноруєте їх заради того, щоб іншим було зручно. Людина, яка спілкується пасивно, боїться, як інші люди сприймуть її потреби. Раптом вони відмовляться від подальшого спілкування? Тому така людина нічого не робить для того, щоб вдовольнити свої потреби.2. АгресіяУдаючись до агресивно поведінки, люди висловлюють або мають на увазі таке: «Бачиш, як я почуваюся через тебе?»Спілкуючись агресивно, ми напосідаємося на співрозмовника, удаючися до жорстоких, настирливих чи вибагливих слів та поведінки, замість того, щоб прямо сказати, чого ми хочемо. Агресивність вимагає: «Я хочу, щоб ти побачив, що зіпсував мені настрій».Коли люди поводяться агресивно, вони не зважають на те, які почуття викликають їхні дії. А проте, залякування співрозмовників кривдою чи нападом, які виявляються у поведінці та словах, — це образливо.3. Пасивна агресіяУдаючись до пасивно-агресивної поведінки, люди міркують так: «Я покажу їм, як я почуваюся, але спростовуватиму свої почуття».... Пасивна агресія — це спосіб уникнути чіткого встановлення особистих кордонів. Прагнучи запобігти конфронтації, ми сподіваємося, що співрозмовник сам зрозуміє, що робить не так, і змінить свою поведінку, враховуючи наші натяки. Але ми не можемо отримати бажане, удаючи, що нас усе влаштовує, та уникаючи чіткого озвучення власних потреб. Ухильність контрпродуктивна, адже наші потреби не вдовольняються. А це призводить до ще більшого розчарування і напруження у спілкуванні.4. МаніпуляціяУдаючись до маніпулятивної поведінки, люди роблять чи кажуть щось, що (як вони сподіваються) змусить співрозмовника відчути провину і виконати бажання маніпулятора: «Я хочу непрямо переконати тебе зробити те, чого я хочу».... Утім, існує спосіб розрізнити маніпуляцію та перемовини.Коли ви домовляєтеся з кимось, важливо, що всі усвідомлюють, про що саме йдеться, навіть якщо співрозмовник погоджується на несправедливі умови. ...Коли людиною маніпулюють, вона часто навіть не знає, що нею намагаються скористатися. Маніпуляція збиває з пантелику, адже маніпулятор намагається примусити співрозмовника почуватися винним. У таких умовах ми можемо погодитися на щось, на що зазвичай не погодилися б."Особисті кордони" Недра Ґловер Тавваб

Думки інших про нас – не наша справа. Часто ми хвилюємось про думку інших щодо нас, підлаштовуємось під їхні уявні очікування.Але ж ми не знаємо і не можемо знати що насправді про нас думають. Це прояв гордині – вважати, що вміємо вгадувати думки інших та гадати, що можемо змусити когось думати про нас так, як нам хочеться. А саме це ми намагаємось зробити, коли умисно намагаємось подобатись усім людям.Та це право іншої людини – мати власну думку про нас, якою б вона не була. До того ж насправді більшість людей не думає про нас, або думає набагато менше, ніж ми... думаємо 😅 Більшість людей зайняті собою та своїми проблемами.Інша справа, коли цю думку висловлюють (що відбувається вкрай рідко). Тоді вже ми можемо якось на це реагувати (або не реагувати). Або якщо нас зʼїдає цікавість – ми можемо попросити висловити думку людини про нас.Тож живімо наші автентичні життя відповідно до цінностей, цілей та мрій, знаючи що насправді важливою є думка про нас лиш Бога та невеликої купки найближчих людей.

Особисті кордони – це аж ніяк не невисловлені правила.Невисловлені особисті кордони невидимі. Їх часто виправдовують фразами на кшталт: «Мали б самі розуміти!» або «Виходячи зі здорового глузду, це очевидно». Утім, здоровий глузд ґрунтується на нашому життєвому досвіді, він не однаковий для всіх. Саме тому так важливо говорити, а не виходити з того, що люди усвідомлюють наші очікування від стосунків. Ми маємо доносити до інших наші межі прийнятного і брати на себе відповідальність за їх дотримання.Стосунки, які могли б бути здоровими, часто стають нездоровими через пористі або жорсткі особисті кордони. Ми або занадто суворо ставимося до інших, або даємо іншим повну свободу дій, не встановлюючи жодні межі прийнятного. Такі сценарії призводять до однобоких стосунків, у яких лише одна людина бере на себе більшу частину роботи над стосунками.А от здорові стосунки формуються між двома людьми, які обопільно підтримують одне одного. (Стосунки між батьками та дітьми — це єдиний випадок, коли однобокі стосунки доречні.)Власне, стосунки без особистих кордонів — дисфункціональні, суперечать вимогам розуму, і їх важко підтримувати. Зазвичай вони ґрунтуються на припущенні, що станеться щось «чарівне», що все змінить. Проте надія на те, що наші стосунки раптом самі собою поліпшаться, мʼяко кажучи, примарна."Особисті кордони" Недра Ґловер Тавваб

"Я хочу щоб людина почула мене" чи "я хочу повідомити людині" - яка різниця у цих висловах, що за ними стоїть? Одна з найтонших пасток у сфері емоційної комунікації — підміна наміру: коли зовні "зріла" фраза («Я хочу, щоб мене почули») стає маніпулятивною, а "суха" («Я повідомляю…») — виявляє справжню .внутрішню зрілість. 1. Парадокс зрілості у спілкуванніТе, що звучить "емоційно тепліше", не завжди є психологічно здоровішим.Суть не у формі вислову, а в енергетиці наміру, що стоїть за словами.Іноді "Я хочу, щоб мене почули" не означає:> «Я прагну діалогу й розуміння»,> а означає:> «Я хочу, щоб інший змінився під мої очікування, бо тоді мені стане легше.»Тоді це вже не пошук контакту, а спроба контролю через емоційний вплив.🔹 2. Коли «щоб мене почули» → перетворюється на емоційний контрольПсихологічно це відбувається, коли:* людина змішує "бути почутим" із "отримати згоду";* внутрішня дитина говорить: «Якщо ти мене любиш — зроби так, як я хочу»;* емоційне послання містить умову любові (“почуй мене = змінись”);* "я хочу, щоб мене почули" стає м’якою формою примусу, схованою за вразливістю.Це класичний механізм емоційного злиття або симбіозу:«Твоє розуміння мене повинно виглядати так, як я хочу.»🔹 3. А «повідомити» — як зріла форма розмежуванняТе, що ти підмітив, надзвичайно важливо:іноді “повідомляю” — це не холод, а навпаки, глибока повага до меж іншого.> «Я хочу просто повідомити, як це для мене.> Я маю право на свої почуття, і ти маєш право реагувати по-своєму.»Це зріла, автономна позиція дорослого, який:* не прагне змінювати іншого;* не потребує підтвердження власної правоти;* не “грає у жертву”; * і дозволяє партнеру мати власну свободу та відповідальність.Це вже не контроль, а чесне інформування без нав’язування наслідків.🔹 4. Ключова різниця у внутрішньому джерелі🔹 5. Глибший сенс: "бути почутим" vs. "бути зрозумілим"* “Щоб мене почули” — може приховувати прагнення злиття (“ти повинен відчути як я”).* “Повідомити” — містить здатність бути відокремленим, зберігаючи близькість (“я відкриваю тобі себе, але не вимагаю”).Парадокс у тому, що справжня емоційна близькість народжується не тоді, коли ми злилися,а коли дві окремі, цілісні особистості зустрічаються в повазі до свободи одна одної.🔹 6. У термінах схема-терапії* “Хочу, щоб мене почули” у маніпулятивній формі часто йде з дитячої частини, що шукає порятунку або “всевладного батька”, який має «зрозуміти й зробити як треба».* “Повідомляю” — прояв Дорослого режиму та Здорового Батька всередині*, який каже: > “Я бачу себе, я бачу іншого, і поважаю свободу обох.”🔹 7. Духовна перспективаУ християнському контексті це різниця між:* Молитвою вимоги: “Господи, почуй мене й зроби так, як я прошу.”* Молитвою довіри: “Господи, я відкриваю Тобі серце, а Ти вчини за Своєю мудрістю.”Перший тип — емоційний контроль Бога.Другий — співпраця з Його волею у свободі та покорі.Те саме відбувається у міжлюдських стосунках:справжній контакт можливий лише тоді, коли ми повідомляємо правду в любові,а не використовуємо "бути почутим" як знаряддя для контролю.🔹 8. Висновок* “Повідомляю” може бути зрілим, екологічним способом комунікації.* “Хочу, щоб мене почули” — лише тоді функціональне, коли за ним стоїть прагнення зустрічі, а не вимога змін.Інакше воно перетворюється на форму “емоційного шантажу під виглядом щирості”.

Нарешті дочитав "Після війни: Історія Європи від 1945 року" Тоні Джадта. Від книги я просто в захваті, хоч вона й не далась мені легко. Наполегливо рекомендую усім, хто цікавиться історією ХХ століття. Декілька думок-висновків:1. ВІДНОВЛЕННЯ І НАДІЯКапіталістична частина Європи була зруйнована після війни – і зруйнована капітально. Але вони змогли відбудуватись. Змогли подолати демографічну кризу (покоління бейбі-бумерів). І змогли стати розвиненими, багатими країнами. Цікаво, що дуже багато країн яких ми зараз сприймаємо як багаті та успішні – не були ними ще 70 років тому. Ірландія, Австрія, Угорщина, Італія, Іспанія, Німеччина (вщент зруйнована, а потім поділена) – були бідними країнами зі слабкими (або знищеними) економіками. І мені це дає надію на те, що в нас після війни теж все може піти на краще. Не одразу, але може.2. ПРИВІЛЕЇ ТА ВДЯЧНІСТЬУсьо-на-всього 100 років тому люди не мали доступу до того, що ми зараз сприймаємо за норму. І мова не про технології, зовсім ні. Більшість не мали доступу не лише до вищої освіти, але й навіть до середньої! Не мали доступу до безкоштовної медицини, пільг, виплат, пенсій – будь-яких форм соціального захисту чи допомоги від держави. Їх просто не існувало в природі. Змушує замислитись, скільки всього ми сприймаємо як данність (або й повсюдно критикуємо) – хоча мали би бути вдячними.3. ДЕНАЦИФІКАЦІЯ ТА ЗРУЧНЕ ЗАБУТТЯПісля другої світової війни країни (за винятком страху перед німецьким реваншизмом) впали в загальну амнезію. Німці дуже швидко почали називати себе основними жертвами Гітлера; австрійці пішли слідом. Італійці "перевзулись" під час війни і благополучно не згадували про фашизм. Французи вирішили забути про колабораціоністський режим Віші і почали роздувати міф про всюдисущний народний опір. Нідерланди та Бельгія вирішили не згадувати про величезну (по міркам усього населення) кількість своїх добровольців до дивізій СС. Я це все до того, що не варто очікувати про стрімкий сплеск "покаяння" на росії після завершення цієї війни. Його не буде. 4. БАЙДУЖІСТЬ ЧИ НЕРІШУЧІСТЬЄвропа не стала такою нерішучою з нападом росії на Україною. Найяскравіший і відносно недавній приклад – криза на Балканах після розпаду Югославії, де військове втручання НАТО відбулося через декілька років після його початку, попри усі очевидні звірства. І ми б напевно теж не хотіли туди лізти, були б розгубленими, нерішучими та боязкими. Як не крути, а своя сорочка ближче до тіла. І хоч історія ніколи не повторюється, історія римується. Історія вчить, що "моя хата скраю, нічого не знаю" неодноразово призводила що ще більших катастроф. Саме тому історія дуже важлива. Замість висновку наведу вам цитату з останнього розділу книги:На відміну від памʼяті, яка підтверджує і посилює себе, історія сприяє тому, щоб світ позбувався ілюзій. Більша частина того, що вона оповідає, непокоїть, навіть руйнує деякі уявлення: ось чому використовувати минуле як моральний кийок, щоб гамселити й картати народ за його минулі гріхи, не завжди політично доцільно. Але історію таки потрібно вчити — і час від часу переучувати.