Статистика telegram channel - @politikosmos

Київ відзначає День міста: що варто знати про столицю УкраїниУ неділю, 31 травня, Київ відзначає День міста. Свято традиційно припадає на кінець травня та щороку об’єднує мешканців і гостей міста.Київ був заснований у 482 році, тому вважається одним із найдавніших міст Європи. Водночас традиція відзначати День Києва є відносно молодою.До 1980-х років окремого свята, присвяченого столиці, не існувало. Уперше масштабні урочистості відбулися у 1982 році, коли місто святкувало своє 1500-річчя. Після цього традиція на деякий час перервалася, а щорічно День Києва почали відзначати лише з 1987 року.Історія заснування столиці тісно пов’язана з легендою про братів Кия, Щека і Хорива та їхню сестру Либідь. За переказами, саме вони заснували місто, а його назва походить від імені старшого брата – Кия. Імена Щека, Хорива та Либіді також залишили слід на карті столиці: ними названі вулиці, історичні місцевості, пагорби та річка Либідь.Київ має чимало архітектурних та історичних особливостей, які роблять його унікальним не лише для України, а й для всієї Європи.Однією з найстаріших вулиць міста вважається Володимирська. Її історія налічує понад тисячу років, а сама вулиця проходить через історичний центр столиці та поєднує низку важливих пам’яток.Ще однією відомою візитівкою Києва є Хрещатик. Центральна вулиця столиці має довжину лише 1,3 кілометра і вважається однією з найкоротших головних вулиць європейських столиць. Водночас її ширина сягає 75 метрів, що робить Хрещатик однією з найширших центральних міських магістралей у Європі.У Києві також розташована станція метро “Арсенальна”, яку вважають найглибшою станцією метрополітену в Європі. Вона знаходиться на глибині близько 105 метрів.Серед найбільш упізнаваних символів столиці – монумент “Батьківщина-Мати”. Висота споруди становить 102 метри, що дозволяє їй входити до числа найвищих пам’ятників світу.Останніми роками Київ став не лише політичним і культурним центром країни, а й символом стійкості України. У перші дні повномасштабного вторгнення російські війська намагалися захопити столицю та встановити контроль над нею.Під час наступу російська армія окупувала частину населених пунктів Київської області, зокрема Ірпінь, Гостомель і Бучу. Проте українські сили оборони зупинили наступ на Київ, а згодом звільнили територію області від окупантів.

👆Особлива збірка законів про бджіл говорить сама за себе: ця «маленька» істота мала величезну вагу. Відшкодування шкоди бджолами та їхніми продуктами сприяли поширенню бджільництва по всій країні. У доіндустріальній Ірландії раннього середньовіччя, де виживання залежало від врожаю й погодних умов, бджоли відігравали ключову роль у аграрній системі (і грають і сьогодні). Наприкінці X століття ірландські хроніки зафіксували два випадки bech-díbad — масової загибелі бджіл, що спричинила голод і смертність серед людей. Сам факт запису таких катастроф свідчить: серед давніх ірландців існувало усвідомлення, що без бджіл суспільству загрожує лихо.Сьогодні пасіки по всьому світу опинилися під загрозою через втрату середовища проживання, кліматичні зміни, отрутохімікати та агресивних паразитів. Досвід «Бехбрети» показує: якщо є бажання і громада долучається до справи, захист бджіл можливий. Разом зі спільними зусиллями цей урок минулого може допомогти й нинішнім бджолярам зберегти корисних комах.

👆Президентка Санду наголошує, що всі твердження Кремля про те, що він перешкоджає європейській інтеграції Молдови через Придністров’я, є безпідставними: «Лише ЄС вирішує, чи стане Молдова частиною ЄС, а Росія не має права голосу в цьому питанні». Вона також зазначає, що наслідки російської паспортної політики в Придністров’ї виявилися не такими, як очікував Кремль: з початку війни багато місцевих жителів втекли до Молдови й отримали молдовське громадянство саме тому, що там вони почуваються безпечніше. По суті, російський вплив у регіоні зараз дедалі частіше сприймається зі скептицизмом, що ставить під загрозу амбіції Москви щодо розповсюдження «русского мира» в Європі.Спрощена паспортизація Придністров’я – це не бюрократична дрібниця, а потенційний інструмент дестабілізації як самої Молдови, так і українського півдня. Затяжне «заморожування» конфлікту посилює геополітичну напруженість: на думку Кремля, Придністров’я технічно підвищує ймовірність військового втручання в разі будь-якого майбутнього кризового сценарію. Хоча прямі військові дії проти України з цього напрямку наразі малоймовірні через логістичні обмеження, саме існування «російського анклаву», який легко мобілізувати, поблизу Одеської області та її портів становить постійну проблему для українського та європейського оборонного планування. Так само, як раніше Донбас виконував роль «ситуативного ризику» (Росія почергово створює загрози, не вдаючись до відкритого вторгнення), Придністров’я може слугувати каталізатором регіональних криз, прикриттям для інформаційних та диверсійних операцій або полігоном для провокацій сусідів без залучення відкритих військових сил.Отже, спрощення отримання російських паспортів у Придністров’ї – значно більше, ніж політичний жест чи турбота про «громадян». Це є частиною ширшої стратегії: створення резерву мобілізаційних ресурсів та зміцнення механізму гібридного тиску на Європу. Як показують попередні випадки – від Абхазії до Донбасу – паспорти стають легальним приводом для втручання, а «захист співвітчизників» перетворюється на привід для війни. Україна і Молдова цілком усвідомлюють наслідки такої «російської паспортизації» й намагаються вибудувати стратегію стримування. Наприклад, ЄС уже збільшує підтримку Молдови, будучи готовим протистояти можливим гібридним загрозам з Придністров’я. Але нинішня ситуація чітко показує: російські паспорти у регіоні – це не просто документи. Вони стають інструментом довготривалого стратегічного впливу й потенційних майбутніх ескалацій у східноєвропейському регіоні.

Частина 4У народі ці гроші називали «кульженками» — за назвою друкарні.Виробничі потужності друкарні не дозволяли швидко надрукувати всю потрібну кількість банкнот. До роботи залучили ще одну — на Бібіковському бульварі (нині Шевченка, 27). Але саме в друкарні Кульженка створили Експедицію заготовок державних паперів (ЕЗДП), яка контролювала друк банкнот та цінних паперів в Україні. Під керівництвом Івана Мозалевського там працював мистецько-гравірувальний відділ — близько двадцяти фахівців, серед яких Георгій Нарбут, Василь Кричевський та інші.Протягом 1917–1919 років були надруковані банкноти номіналом 10, 25, 50, 100, 250, 1000 карбованців. Купюри в 25 та 50 карбованців у народі називали «лопатками» — через зображення чоловіка з лопатою як символу праці. Купюри в 500 гривень із зображенням голови жінки — «горпинками».Марки-шаги. Коли з обігу зникли дрібні монети, 18 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила закон про випуск розмінних марок. На підставі цього закону з’явилися паперові «монети» номіналом 10, 20, 30, 40, 50 шагів. Малюнки для перших двох номіналів виконав Антон Середа, для решти — Георгій Нарбут. Друкувалися на грубому папері в київській друкарні Кульженка та в одеській друкарні Фесенка.Сюжети на марках-шагах:📌10 шагів — тризуб на тлі стилізованого сонця, від якого йдуть промені на Землю;📌20 шагів — селянин з косою, зображення тризуба;📌30 шагів — алегорія «Молода Україна» (голова дівчини у вінку);📌40 шагів — тризуб в обрамленні рослинного орнаменту;📌50 шагів — номінал у рослинному вінку.На зворотному боці — напис: «Ходить нарівні з дзвінкою монетою».Поштові марки. 18 липня 1918 року в обіг надійшла перша серія марок державної пошти УНР — так звана «шаговська». Їх надрукували з уже наявних кліше  марок-грошей. Спочатку планували використовувати проєкти Нарбута із зображеннями князя Костянтина Острозького, гетьмана Петра Дорошенка і філософа Григорія Сковороди, але виробництво вимагало занадто багато часу.Загалом за 1918–1921 роки було випущено близько 130 державних марок УНР з надпечатками тризуба, п’ять випусків листівок, одну поштову картку та один поштовий переказ. Малюнки виконали: Георгій Нарбут (вісім марок), Микола Івасюк (шість марок), Антон Середа (три марки), Леонід Обозненко (одна марка).У лютому 1918 року до Києва прийшли більшовики. Кліше карбованців, що зберігалися в друкарні Кульженка, викрали. Що з ними сталося далі — невідомо.Видання стали матеріальним втіленням української незалежності — символами, які можна було помацати руками. Малюнок-алегорія «Молода Україна», створений Нарбутом для марки в 30 шагів, з’явився на перших стандартних марках незалежної України в 1992 році — через 74 роки.А друкарня Кульженків згоріла у 1941-му під час німецької окупації Києва.Що залишилось?У народі перші українські гроші називали «кульженками». Не за назвою молодої держави, а на честь друкарні, яка їх випускала.Сьогодні ці карбованці — колекційна рідкість, а марки-шаги з «Молодою Україною» Нарбута — символ держави, якої не стало. Книги Кульженка — в музейних вітринах. Лишилася вулиця Сім’ї Кульженків, понад 1000 видань у фондах й колекціях та запитання хто під час повномасштабної війни готовий ставити українську культуру вище за свій багатомільйонний бізнес?Друкарня Кульженків проіснувала 50 років і не пережила совєтів. Однак те, що вона створила, — пережило совєтів на 100.

Чому Путін поїхав від Сі майже ні з чим - ВВСНа мить могло здатися, ніби Пекін перетворився на Москву.Коли Володимир Путін і Сі Цзіньпін крокували червоною доріжкою до Великої зали народних зборів, китайський військовий оркестр заграв "Підмосковні вечори"."Якби знали ви, як серцю милі підмосковні тихі вечори…"Чи був у цій мелодії натяк на політичну романтику?А може - навіть на своєрідне "чоловіче братерство" двох лідерів?"Мій дорогий друже", - звернувся Путін до Сі."Мій давній друже", - відповів Сі Путіну.Обидва лідери давно люблять підкреслювати особливий характер своїх взаємин.І часу для цього в них було більш ніж достатньо: за останні роки вони зустрічалися понад сорок разів.У публічних виступах знову лунали знайомі формули: "стратегічна співпраця", "партнерство", "взаємоповага", "дружба" та "довіра".Разом вони критикували "безвідповідальну" ядерну політику США та засуджували плани Дональда Трампа створити систему протиракетної оборони "Золотий купол".Напередодні візиту російська урядова преса винесла на першу шпальту два великі фото. На одному - самотній Трамп, який піднімається трапом президентського літака Air Force One після своєї поїздки до Китаю минулого тижня. Поруч - архівний кадр, де Путін і Сі йдуть пліч-о-пліч.Посил - більш ніж очевидним: Росія і Китай демонструють єдність на світовій арені.Та політика - це не пісні про кохання і не дружні обійми.Це геополітика.А в геополітиці стосунки рідко тримаються на симпатії чи емоціях. Найчастіше їхня основа - холодний розрахунок.Де закінчується дружбаПід час саміту Сі й Путіна стало помітно: навіть у такої близькості є межі. Особливо - в питаннях енергоносіїв.Росія хоче реалізувати проєкт нового газопроводу "Сила Сибіру - 2" і розраховувала на прогрес саме в Пекіні. Трубопровід має постачати додаткові обсяги газу з Західного Сибіру до північного Китаю через Монголію. Для Москви це критично важливо після втрати європейського ринку.Торік Росія та Китай підписали меморандум про взаєморозуміння щодо проєкту. Втім, Пекін, схоже, не поспішає укладати фінальну угоду. Окрім суперечок навколо ціни, частина експертів вважає: Китай не хоче ставати надто залежним від російських енергоносіїв.У середу Кремль повідомив, що сторони досягли "спільного розуміння щодо параметрів проєкту".Однак про остаточну угоду поки що не йдеться.Російські чиновники, ймовірно, розчаровані. Хоча подиву це не викликає."Позиції Росії й Китаю не є тотожними. Їхні інтереси не завжди збігаються", — визнала та сама російська урядова газета, яка публікувала фото Путіна й Сі поруч. "Інакше й бути не може, коли йдеться про дві настільки великі держави з мисленням світових гравців".Від "духу Анкориджа" до "духу Пекіна"Ще не так давно слово "броманс" (чоловіча дружба - Ред.) використовували й для іншого гучного політичного союзу - Путіна і Трампа, коли Росія й США обіцяли потепління у відносинах.Після зустрічі двох президентів минулого літа на Алясці російські чиновники навіть заговорили про "дух Анкориджа" й натякали, що Москва і Вашингтон нібито знайшли спільне бачення завершення війни в Україні - на умовах, прийнятних для Кремля.Та війна не закінчилася. І сьогодні про "дух Анкориджа" майже не згадують."Дух Пекіна існує", - заявив помічник Путіна із зовнішньополітичних питань Юрій Ушаков у кулуарах саміту."А от "дух Анкориджа"? Такого вислову я ніколи не вживав".

👆Дотепер Путін виступав проти будь-якої ідеї «цивілізованого розлучення», що найяскравіше проявилося в його повномасштабній війні проти України. Однак зараз, коли ця війна вступає у свій п’ятий рік і Москва намагається знайти вихід, лідер Кремля обрав новий курс, визнавши, що цивілізоване розлучення є можливим. Він натякнув, що якщо референдум покаже, що народ Вірменії цього прагне і що це не просто антиросійський крок, організований Європою та Заходом загалом, він готовий це прийняти. Однак, з огляду на його попередні дії, те, що Путін зробить насправді, ймовірно, відрізнятиметься від того, що він зараз говорить. Він, безсумнівно, використає усі можливі важелі, щоб забезпечити провал будь-якого референдуму у Вірменії, або переконавши більшу кількість вірмен підтримати проросійську позицію, або заявивши, що зовнішні сили сфальсифікували результати.Хоча європейський саміт в Єревані та слова Путіна про «цивілізований розлучення» між Росією та Єреваном, безперечно, є важливими, вони, ймовірно, матимуть набагато більший вплив в інших регіонах колишнього радянського простору. Деякі коментатори вже спекулюють на тему розпаду ОДКБ та Євразійського економічного союзу (ЄАЕС), які Москва створила, щоб утримати ці країни в інституційній залежності від Росії. Інші обговорюють, як їхні власні країни можуть скористатися цими подіями у Вірменії. Мабуть, найактуальніше те, що дехто зараз відкрито запитує: якщо Москва готова дозволити Вірменії піти своїм шляхом після референдуму, чому вона не готова зробити те саме для України?Путін розглядає Україну як країну, що належить до іншої категорії, ніж Вірменія. Він навіть заперечує, що українці є окремою нацією, яка має право на власну державу. Він не погодиться на таке ж «цивілізоване розлучення» з Києвом. Почавши війну, лідер Кремля показав, що не зробить цього, але, зайнявши таку позицію щодо Вірменії, йому може бути ще важче заручитися підтримкою всередині країни для того, що він продовжує робити в Україні. Росіяни можуть обґрунтовано запитати: якщо одна колишня радянська республіка може досягти «цивілізованого розлучення» з Москвою без насильства, то чому народ Росії має платити таку високу ціну, щоб утримати іншу у своїй сфері впливу? Це питання, яке Путін не може собі дозволити, щоб його ставило дедалі більше росіян.

Росія втрачає позиції на полі бою - The EconomistПоки в Україні стрімко зростає кількість жертв, Володимир Путін дедалі більше опиняється під тиском у власній країніЦьогорічний парад Перемоги в Москві 9 травня не був тріумфальним. Уперше за два десятиліття танки та інша військова техніка не проїхали Червоною площею. Російська влада визнала надто ризикованим зосереджувати бронетехніку поблизу – вона стала б легкою мішенню для українських дронів. Напередодні цього дня в Москві та Санкт-Петербурзі вимкнули мобільний інтернет з міркувань безпеки, а системи ППО перекинули з віддалених регіонів. Президент України Володимир Зеленський своїм указом «дозволив» парад, пообіцявши не атакувати Червону площу. Незадовго до того Україна та Росія домовилися про триденне перемир'я за посередництва США, але вже 10 травня сторони звинувачували одна одну в його порушенні. Володимир Путін після параду заявив, що війна «добігає кінця».Символізм такого стриманого параду важко переоцінити. День, покликаний демонструвати військову міць Росії, натомість показав її вразливість. Це точно відображає невдачі Росії на полі бою та страх перед зростаючою ефективністю українських ударів. Уперше за майже три роки ініціатива у війні, здається, перейшла до України. Переживши сувору зиму, коли міста та енергомережу щовечора обстрілювали російські дрони та ракети, Україна переломила хід війни. Вона завдає Росії дедалі більших втрат майже за всіма показниками. Очікуваний весняний наступ Росії провалився, а у квітні російські війська вперше з серпня 2024 року втратили територію. За нашими підрахунками, за останні 30 днів Росія втратила контроль над 113 квадратними кілометрами.«Загалом це відчувається як переломний момент у війні», – каже професор Лоуренс Фрідман. Втрати російських солдатів (35 000 на місяць) перевищують темпи набору. Загалом з російської сторони є майже 1,4 млн убитих і тяжко поранених. Співвідношення вбитих до поранених зростає, бо 80% втрат спричиняють FPV-дрони, які ускладнюють евакуацію.«Росіяни просто залишають поранених на полі бою», – каже військовий аналітик Сет Джонс. Російські солдати скаржаться, що нові українські дрони зі штучним інтелектом нечутні під час наближення до землі. Росія змушена обмежувати розмір колон у Донецьку. «Зона вбивства» дронів розширюється вглиб російських позицій. Україна використовує наземні безпілотники для евакуації та постачання.У тилу Росія зазнає втрат від українських дронів середньої дальності. Цілі – склади боєприпасів, пункти управління, засоби ППО. У березні Україна вперше перевершила Росію за кількістю запущених далекобійних дронів. Удари завдаються на відстань до 2000 км, під загрозою 70% населення Росії. Пошкоджено літаки на аеродромі Шагол, палають нафтопереробні заводи. У квітні Росія скоротила видобуток нафти на 400 000 барелів на день.У той час як Україна розробила кілька типів безпілотників-перехоплювачів, які зараз збивають близько 95 % російських ударних безпілотників типу «Шахед», Росія зволікає з випуском власних моделей.Головне питання полягає в тому, чи свідчать різні невдачі Росії — на полі бою чи внаслідок руйнування економічної інфраструктури — про те, що можливості Путіна в Україні звужуються. На думку експертів, усе буде залежати від наступних місяців.«Важко уявити, що ситуація для Росії може покращитися», – каже Джонс.

Тиск на Путіна з метою припинення війни посилюється — зокрема з боку його близьких партнерів - The i PaperТиск на президента Росії з метою припинення війни в Україні посилюється зсерединиПісля досить стриманого параду Перемоги минулих вихідних президент Росії зустрівся з ветеранами Другої світової війни й несподівано заявив, що війна з Україною може закінчитися "незабаром". Звісно, він говорив про перемогу Росії й не натякав на компроміс, однак сама поява такої тези може свідчити про вплив у його оточенні тих, хто намагається підштовхнути лідера до завершення конфлікту.Війна фактично зайшла в глухий кут. Російські сили дуже повільно просуваються до Краматорська та Слов'янська — останніх фортець Донбасу, які ще контролює Київ. Водночас удома для Путіна зростають економічні та політичні витрати.Для деяких у президентській адміністрації — аналогу Кабінету міністрів, але зі значно ширшими повноваженнями — війна вже досягла межі, коли подальші зусилля не виправдовують затрат.Як сказав одному виданню добре поінформований російський політичний журналіст: «Витрачати ще рік і сотні тисяч людей, щоб захопити міста, які на той час будуть руїнами, їм здається безглуздим». Однак відверто заперечити Путіну, що він неправий, складно. Тож, як у серіалі «Так, міністре», його оточення намагається делікатно направляти його рішення. Сьогодні вже видно прояви такої кампанії щодо України, яку реалізують політтехнологи президентської адміністрації.Перший доказ — звіт, підготовлений для адміністрації у лютому, який нещодавно потрапив до преси. У ньому чітко описано політичні ризики продовження так званої «спеціальної воєнної операції». Документ попереджає: «Треба знати, коли зупинитися», і наголошує, що після певної межі продовження війни обернеться «пірровою перемогою».Автори звіту припускають, що навіть просте заморожування лінії фронту, можливо, без решти Донбасу, можна подати як тріумф — мовляв, «Путін зірвав плани Заходу розширити та затягнути конфлікт».Одночасно з'явилися дані опитувань, які демонструють падіння рейтингу Путіна. Його 65,6% схвалення — високий показник для західного політика, але це найнижчий рівень від початку війни. Такі цифри не могли оприлюднити без мовчазного дозволу адміністрації.Крім того, напередодні парламентських виборів «Єдина Росія» підготувала для своїх агітаторів інструкції, як обходити незручні запитання, що красномовно демонструє рівень невдоволення в суспільстві.Усе це схоже на частину кампанії, покликаної переконати Путіна замислитися про мир з Україною. Варто зазначити, що цих людей важко віднести до «голубів миру» — це радше прагматичні фігури з різними баченнями. Одні хотіли б негайно мінімізувати втрати, інші, як міністр закордонних справ Сергій Лавров, вважають, що Київ має спершу вивести війська з останнього шматочка Донбасу.Водночас націоналісти та силовики тиснуть на Путіна, закликаючи продовжувати боротьбу й обіцяючи, що цього року армія візьме решту Донбасу. Ультраправі коментатори вимагають загальної мобілізації, а яструби серед академіків, як-от Сергій Караганов, закликають — на щастя, без успіху — застосувати тактичну ядерну зброю.Путін часто діє як нерішучий лідер, що відтягує ухвалення складних рішень. Поки що він схиляється до того, щоб почекати — подивитися, чи принесе успіх весняний наступ. Коли він зважиться? Не знає ніхто, навіть він сам. Можливо, він і далі вагатиметься аж до осені, а тоді спокуситься вчергове вдарити по енергосистемі України, щоб зламати її моральний дух. Досі це не спрацьовувало.Утім, уперше з'явилися реальні ознаки того, що навіть у путінській політичній машині хтось прагматично думає про завершення війни. Чи поступиться він? Поки що явних ознак немає, крім однієї маленької деталі. Роками Путін відмовлявся визнавати Володимира Зеленського легітимним президентом, називаючи його неонацистом, маріонеткою Заходу, а то й «наркоманом із Києва». Але нещодавно він звернувся до нього як до «пана Зеленського».Крихітний крок уперед. Та все ж крок.

👆Повернення Трампа до Білого дому спочатку здавалося Москві подарунком. США підтримали російське вето щодо резолюції ООН, яка засуджувала війну проти України. Скепсис Трампа щодо НАТО, згортання міжнародної допомоги та тиск на програми захисту прав ЛГБТК+ виглядали як курс, вигідний Кремлю. Але одночасно Трамп почав підривати саму систему ООН та інших міжнародних організацій, на яку Росія раніше спиралася як на майданчик, де її голос був рівний голосу США. Він урізав участь США в міжнародних структурах, вивів країну з ЮНЕСКО та скоротив фінансування ООН. Окрім цього, він створив Раду миру — але там Росія не має тих привілеїв, які має в Раді Безпеки ООН. Для Путіна це виявилося не підвищенням статусу, а навпаки — приниженням.Ще більш неприємним для Москви стало те, що Трамп почав діяти за принципом прямої сили. Хоча він прийшов до влади з антивоєнними гаслами, у 2025 році США застосували силу проти кількох держав, а також проти близьких союзників Росії. У Москві це викликало тривогу й навіть заздрість: російська війна проти України загрузла, а американські операції виглядали швидкими й ефективними. Це ще раз показало, що Росія не може так само впевнено проєктувати силу за межі України. А отже, світ, у якому США діють за російською логікою, не обов’язково є світом, вигідним для Кремля.Зрештою, Путін хотів не того, щоб правила зникли для всіх, а того, щоб Росію визнали великою державою, з якою рахуються. Але Трамп руйнує саме той порядок, у якому Росія ще мала певні важелі впливу. І замість бажаного для Кремля посилення Москва ризикує отримати ще більш хаотичний світ, де немає стабільних правил, а її власна вага виявляється меншою, ніж вона хотіла б показати.

Володимир Путін — людина, яка зламала Росію - The Wall Street JournalБезвихідна ситуація з Україною — не єдина невдача, яка виснажує ресурси Москви.Раніше про таке годі було й думати. Понад десять років Путін випереджав західних лідерів і завдавав Заходу одну принизливу поразку за іншою. Він тонко й безжально аналізував своїх опонентів і перемагав у конфліктах. Серед його перемог – війна в Грузії в 2008 році, анексія Криму в 2014 й частини Донбасу, відродження російського впливу на Близькому Сході тоді, коли президент Обама відмовився втручатися у Сирію. Кремль також підтримав Лукашенка під час протестів у Білорусі та сприяв послабленню французького впливу в Африці – усе це, здавалося, наближало мету Путіна – відродити велику Росію.Та потім «майстер Кремля» припустився фатальної помилки: він недооцінив Україну. Мовляв, це не повноцінна країна, її народ – не націоналісти, а уряд – порожня оболонка.Це виявилося грубою помилкою. Українці показали себе готовими боротися й навіть померти за власну землю, яку Путін так зарозуміло зневажив. Її лідер, Володимир Зеленський, довів, що є талановитим політиком і дипломатом: йому вдалося втримати людей єдиними вдома й здобути широку міжнародну підтримку.«Бог війни», як відомо, мінливий: навесні та влітку російський наступ міг спричинити кризу в Україні. Однак навіть якби війська Путіна відновили хоча б якийсь наступальний імпульс, війна триває надто довго і є надто дорогою – російські сили виснажені, і будь-яка перемога буде лише пірровою. Набагато ймовірнішим є «заморожений» конфлікт, який і далі виснажуватиме людські та економічні ресурси Росії. І це серйозно ставить під загрозу владу Путіна та майбутнє самої Росії.При цьому Путін змушений спостерігати, як далі скорочується російський вплив у Європі. Поразка Віктора Орбана на угорських виборах позбавила Москву одного з останніх близьких союзників серед західних країн. Європейці, хоч і розділені через суперечки з США, знайшли можливості підтримувати Україну й, схоже, готові продовжувати це робити.Подібні тенденції видно й у інших країнах пострадянського простору. Вірменія та Азербайджан активно співпрацюють із Заходом. Деякі держави Центральної Азії мають тепер ближчі економічні зв’язки з Китаєм, ніж із Росією: вони підтримують будівництво трубопроводів до Європи в обхід РФ і залучають інвестиції з Туреччини та ЄС.На Близькому Сході та в Африці російські проєкти також зазнали невдач. Довірений союзник Путіна Башар Асад втратив владу в Сирії. Росія не може впливати на конфлікт між США та Іраном. А в Африці кілька військових невдач, зокрема в Малі, підірвали престиж РФ і розчарували тамтешніх лідерів, які розраховували на значну підтримку від Москви у боротьбі з джихадистами.Водночас війна в Україні поглиблює демографічну кризу Росії. Сотні тисяч чоловіків призовного віку загинули на фронті; сотні тисяч інших, багато з яких – найосвіченіші, втекли з країни, щоб не стати «гарматним м’ясом». Водночас чисельність етнічних росіян (слов’ян) стрімко скорочується, а частка мусульманських меншин зростає.Усі ці тенденції загрожують не лише Путіну, а й самій Росії: це може стати кризою рівня розпаду СРСР. Російська економіка й надалі належить до однієї із найслабших у світі. На заході її оточує ворожа Європа, на сході – дуже амбітний Китай. Всередині країни етнічні меншини перебувають у невдоволенні й почуваються пригніченими. Якщо ж ідея «великої Росії», на якій ґрунтувалася ідеологія Путіна, зазнає краху, його наступникам буде важко втримати навіть те, що залишиться від імперії.В таких умовах повідомлення про те, що Путін посилює свою охорону і все частіше ховається в бункерах, видаються цілком логічними.Втім хитрого лідера Кремля ще рано списувати з рахунків. Якою б не була оцінка його моралі, Путін неодноразово демонстрував сміливість і майстерність. Проте якщо він не знайде в собі сил і винахідливості, щоб вибратися з цієї пастки, його можуть запам’ятати саме як того, за чиєї влади Росія, нарешті й безповоротно, втратила статус великої держави.