Статистика telegram channel - @philosophical_orthodox

Пантеонізація - республіканський ритуалНайвідоміший сучасний пантеон стоїть у Парижі, як секулярний храм республіки. Він позначає революційний рух до повторної поганізації, дехристиянізації та освячення самої республіки як божества. Нація мусить замінити Бога, а замість святих мають бути герої, боги республіки - видатні діячі, спочатку громадські та військові, а потім й культурні, наукові тощо. Як і його натхненник римський Пантеон, цей Пантеон слугує потужним ідеологічним та політичним символом.Спочатку це була церква - матері нашої святої Женев’єви - але згодом вона перейшла до державної власності, а мощі святої спалили революціонери. Тепер секулярний храм служить усипальницею для багатьох діячів, яких обрав президент Республіки. Цей процес називається пантеонізація - Президент проголошує нового республіканського бога і його останки з урочистою процесією, спочатку виставляють на вшанування, а потім ховають. Ясно, кожна пантеонізація є приводом для суперечок, адже є не лише ідеологічно/релігійним, але й політичним інструментом.

Християнство найнижчого спільного знаменника чи просто християнство є неможливимНе існує якогось християнства спільного знаменника, адже кожна група має свої позиції стосовно доктринальних питань. Різні групи мають свої розбіжні погляди на усі можливі питання. Отже, проведення якоїсь межі “простого християнства” є не більше як застосування власних доктринальних уподобань та рішень. Адже це передбачає імпліцитно рішення про те, що є головне, а що є другорядним. Ніде Писання не кажуть ось це необхідний мінімум, а усе решта непотрібне. Навпаки, Писання пропонують багату та повну картину. Ісус Христос - це не два чи три логічні постулати, а жива Особа. Коли ж ми біжимо за простим християнством, не помічаючи власних ідеологічних рішень, то врешті християнство скочується у пустопорожнє слово - воно може будь-чим, воно стає терміном без реального сенсу. Це власне, те що сталося реально у західному християнстві. Історично є одна Церква - православна Церква і вона натомість пропонує повноту віри Ісуса Христа.

Вознесіння позначає сповнення Пасхи й закінчення святкувань. Христос Воскрес з мертвих! З історичної точки зору факт Воскресіння є залізо-бетонним. Зрозуміло, це важко прийняти: у житті людини є дві колонки - дата народження, дата смерті -, але воскресіння Христове каже, що є й третя “дата воскресіння”. Воскресіння Христове псує статистику, марнує книги, підриває дамби та затоплює основи суспільства. Утім, люди відкидають Бога часто через емоції, а не раціональні аргументи.Утім, усі апостоли проповідували Христа воскреслого. Вони діяли проти будь-якого свого інтересу, їх буквально всіх повбивали, а кого не повбивали, то заслали й ув’язнили. Перша писана згадка Воскресіння походить від апостола Павла за років 20 після факту Воскресіння, що є надзвичайно мало. Сам апостол Павло взагалі був ворогом Христа й абсолютно безпрецедентно у світовій історії поміняв думку, ставши апостолом для народів. Брехня так не працює у реальному світі. Групи людей так не брешуть послідовно та активно й ще за це вмирають. Для чого? Направду віра марна, якщо Христос не воскрес. Якщо Він воскрес, то й ми воскреснемо. Ми абсолютно точно маємо у це вірити. Ми не будемо вічно існувати як якісь недороблені душі й не будемо усю вічність безтілесно дивитися на світло. Ми воскреснемо, ми, справді ми, наші очі побачать Христа, не очі іншого, наші плечі відчують Його доторк, не плечі іншого. Воістину воскрес!

Христос Воскрес, щоб вознестися.Зі святом Вознесіння Христового! На сороковий день після Своєї Пасхи Христос, зібравши учнів, вознісся. Це чергова важлива річ для нашого спасіння, не епілог та не сумне покидання нас напризволяще. Це логічний крок після Втілення, Страстей та Воскресіння. Господь вніс людство у Святу Трійцю, дозволяючи нам стати богами по благодаті. Він також вознісся, щоб врешті послати Духа, що від Отця ісходить, бо це “краще для нас”(Ін. 16:7), бо це уможливлює Церкву. Православна Церква - є мешканням Святого Духа через яке спасаються усі. Він вознісся, посунувши усіх духів, які керували народами, дозволяючи усім людям прийти до істинного Бога. Завдяки Вознесінню й ми, українці, знайшли істинного Бога й відвернулися від своїх демонів. Ми часто забуваємо про настанову хрестити усі народи й проповідувати Євангеліє. Не секрет, що частка православних стабільно падає в Україні вже більше, ніж десятиліття. Населення Церкви стає щороку меншим. Нам варто знову підійти до справи проповідування Євангеліє та навернення народу, як це й заповідав Христос.

Хочеться прокоментувати дещо стосовно дисципліни. Синод може замирянити, тобто позбавити сана єпископа - а єпископ свого пресвітера чи диякона - у відповідь на серйозний гріх, непослух чи єресь. Це робиться для спасіння цієї людини, це не є якимось прокляттям. Сани у Церкві - не є якоюсь несокрушимою печаттю чи вбудованою суперсилою. Священник існує для Церкви, а не сам собою.Й загалом, Церква, будучи видимим Тілом, підлягає дисципліні. Так було завжди й універсально так вважалося. Розкол так само вважався величезним гріхом, навіть реформаторами. Реформатори так вважали. За вченням Кальвіна одна з ознак Церкви є застосування дисципліни. За критеріями самого Кальвіна, сучасні євенгеліки, які є звичайно поза Церквою Христовою, але також навіть не є й церквою, бо з них неможливо виключити. Ідея, що церква невидима є сучасною схибленою ідеєю. Таким чином, у відлученнях та позбавленнях сану немає нічого дивного. Це прикра річ і добре було б, щоб усі були гідні своїх покликань. Та, на жаль, це трапляється і не треба ховатися за юридичними фікціями. Бурчати кожний раз, коли архієреї застосовують дисципліну, є в кращому випадку незрілістю, а у гіршому - свавіллям.

Агар відвідує Господь (Буття 16/2)Отже, вагітна від Авраама рабиня Агар втекла від пригноблення Сари у пустелю. І тут стається щось дивовижне, таке дивовижне як сльози Петра багато часу по тому. Наш Бог - турбується про кожного. Він являється рабині, що втекла від хазяйки. Для нас це не так і радикально, ми ніжимося у світлі людинолюбного Бога, що уже приймаємо Його як даність, ба більше навіть іноді виставляємо Йому претензії. Але для стародавнього світу це було радикально - Бог, що створив всесвіт, прийшов до по-перше жінки, по-друге рабині, по-третє неслухняної рабині-втікачки. Поганські боги звертають увагу хіба на царів та жерців. Наш Бог дійсно турбується про кожного, це не бог Платона чи інших філософів, наш Бог співчутливий та людинолюбний.З Ізмаїла, сини Агарі, вийде великий народ, сповнюючи пророцтво, що з Авраама вийде багато народів. Те, що Ізмаїл не Ісаак, не означає, що він проклятий. Ми повинні викинути з голову дивну картинку про Ізраїль, як благословенний народ на противагу усім іншим проклятим народам. Ізраїль вибрано задля інших народів, щоб врешті привести всіх до спасіння у Ягве, Богові Ізраїля. Агар має вернутися до своєї господині. Вона служить для нас прикладом довготерпіння та вірності Богові, бо вона дослухається. #читаючи_Тору

Авраам хоче йти навпростецьз книги Буття 16Про завершення 15 розділу Буття ми писали багато деінде. Суть у тому, що Бог обіцяв нащадка Аврааму та увійшов з ним у кровний завіт — однак Бог узяв на Себе цілковито наслідки за виконання. Коли людина невірна, Бог вірний усе одно. І одразу після цього Божого вияву щедрості ми бачимо навіть з Авраамом те, що неминуче й із собою бачимо — невірність, пошук короткого шляху замість очікування Божого виконання обіцяного. Нам треба лайфхак, нам треба техніка. Це те, що сталося з Адамом та Євою. І так само Авраам дослухається до жінки Сари й вирішує взяти усю цю справу дітонародження у свої руки. Сара вирішує дати служницю Агар Аврааму, щоб мати собі дітей від неї. План геніальний, безперечно. Проблематичний у багатьох місцях. Саро, неможливо, щоб ти думала, що це злочинство спрацює. Але Авраам погоджується. Агар зачинає й починає величатися над господинею. Сара наїжджає на Авраама — це він в усьому винен. Авраам замість вирішення неправди, як має робити патріарх, каже, щоб Сара робила з нею що захоче. Як Адам почав перекидати відповідальність на жінку, так Авраам каже: “Сама розбирайся”. Сара гнобить бідну вагітну служницю, і та тікає в пустелю. І тут входить Господь.Продовження в наступному пості#читаючи_Тору

Православна Церква, маючи повноту апостольської віри, прагне зберегти цю віру. Тому вона не переймається інноваціями та змінами. Ми не винаходимо традиції, вірування чи літургії, але добре зберігаємо те, що було передано Христом апостолам. У сучасному світі, де текст не коштує нічого, ми можемо почати вимагати від Церкви документації й проектувати свій анахронічний погляд на древніх людей. “Чому християни не записували усі свої традиції?” “Де це написано?”. Але всезагальне документування не властиве ані Церкві, ані древньому світу як такому. Це Традиція, нащо її записувати. Традиція ж не є конкурентним “джерелом догми”, але другим свідком, що каже сутнісно те саме, що й Писання. Будучи християнином, ми маємо навчитися довіряти православній Церкві. Крім того, ми можемо почати вимагати обґрунтування традицій і щойно якийсь вчений засумнівається у достовірності ми й вірити відмовляємося. Але це так не працює. Не хвилюйтеся, обґрунтування з часом надходять, бо православна віра істинна, але ми не повинні чекати поки нам дадуть виписку. Ми постуємо у середу та п’ятницю, цілуємо ікону та священничу руку, молимося святим та Богородиці та робимо ще безліч чого, бо Церква нас вчить так робити. Це речі необхідні для спасіння. Не можна зневоднювати своє спасіння, бо дослідник не дав дозволу. Церква знімає з нас тягар постійного скептицизму, постійного “доколупування” та намагання усе дізнатися й визначити самому. Нам здається, що це дорослість, але насправді це відволікання уваги. Деякі люди не хочуть вірити, тому й докази їх не переконають.

Наскільки можна вірити тексту Біблії? За різними оцінкам менше 10% відсотків древніх манускриптів збереглися. З них манускрипти Писань мають безпрецедентну велику кількість. Ми цілком можемо бути впевнені у відповідності Писань. Наприклад, єврейські Писання старого Завіту мають біля 17 тисяч манускриптів. Усього манускриптів Платона загалом біля 250 й майже усі з 9 сторіччя. Найдавніші рукописи походять з 3-1 століття й включають майже всі книги єврейських Писань. Новий Завіт представлений 24 тисячами манускриптів, друге місце належить Ілліаді, яка має лише біля 2 тисяч манускриптів. Ми можемо бути впевненіші у достовірності тексту Біблії у тисячу разів більше, ніж у достовірності будь-якого іншого древнього тексту. Й з кожною новою знахідку, ця впевненість лиш росте. На фото фрагмент Євангелія від Іоана - найдавніший фрагмент Нового завіту - з початку 2 сторіччя по Христу. Іронічно, вважалося, що це Євангеліє написано найпізніше (це так, але не так пізно як вважалося) через додумані грецькі впливи.

Пасха зробила з “безліч різноплемінних людей” (Вихід 12:38) народ Божий. Ті, хто був рабами роками, тепер сформовані у оновлений народ та отримали міцний фундамент. Вона з’єднує різнорідних людей в один народ, у одне тіло. Як і в новому Завіті ніхто не спасеться на одинці, але лише Церквою.Утім, Ізраїль не був вірний у святкуваннях. Після першої Пасхи він святкував Пасху на наступний рік. 40 років блукань Пасха не святкувалася (Бог заповів її святкувати по приходу у обіцяну землю). Ісус Навин відсвяткував Пасху одразу після входу в Ханаан, обіцяну землю, перед тим обрізавши народжених у пустелі.(Нав. 5:10-12) По тому у час суддів, час поступового духовного занапеду, Пасха не святкувалася як треба, аж до часу пророка Самуїла й духовного піднесення у зв’язку з постановленням царя. Після цього, десь через 400 років, нормально святкував благовірний цар Йосія, який понищив ідолів серед Ізраїля, й віднайшов Тору у Храмі, який використовувався для ідолянства. Після повернення з Вавилонської неволі, Пасху почали святкувати постійно й так вона дійшла до часу Христа. Після Воскресіння й досі православна Церква безперервно святкує Пасху у згоді зі старим Завітом та отцями Церкви.