✙ Передостання інстанція ✙

Оце подумав, що ідеологічний тиск на молодь чи заборона абортів заради підвищення народжуваності — так собі мотивація зробити вибір на користь дитини, якщо вона стає виключною відповідальністю матері. Дуже складно вибирати збереження вагітності та материнство, якщо треба думати, як прогодувати і де поселити не лише себе саму, а й майбутню дитину. Логічно припустити, що певні соціально-економічні стимули будуть набагато кращим мотиватором. Наприклад, виплати вже під час вагітності, а не лише після народження дитини, і ще більші виплати за здобуття професійної освіти, щоб молода матір змогла кваліфіковано працювати одразу після декрету. Насправді подібні програми давно існують у деяких європейських країнах, де материнство розглядається як суспільна користь, а не індивідуальна проблема, і це навіть приносить результат. Щоправда, від цих програм не падає статистика абортів, а зростають забезпеченість молодих батьків та інвестиції в майбутнє покоління, зменшення дитячої бідності та материнської соціальної непристосованості. Хтось може сказати, що подібними програмами зловживатимуть недоброчесні жінки, які обрали зберігати вагітність заради грошей і освітніх можливостей, а не через щире бажання відчути радість материнства та виконати свій патріотичний обов'язок. Але це нормально, бо всі лишаються у виграші: діти — народжуються і не живуть у злиднях, батьки — працюють і не жебракують, демографічні показники — ростуть, національне багатство — збільшується. Чого ще треба?

Всі ми справедливо сваримось на кволих союзників, які не дуже допомагають або ж і зовсім зраджують, проте насправді багато з того, що відбувається довкола нас останні 4 роки — зовсім не ганьба історичного масштабу, а цілком закономірні явища.Пригадуєте, коли восени 2022 ми мали ініціативу й хорошу інерцію, щоб нанести росіянам нищівного удару, однак не мали для цього засобів? Нам довелося чекати до наступного літа, поки союзники не надали достатньо техніки, але було вже пізно. Далі союзники надали нам конче необхідні далекобійні засоби, однак заборонили бити ними по Росії, посилаючись на можливу ескалацію, і ми знову втратили дорогоцінні можливості. Врешті у нас з'явилися власні далекобійні засоби, які можна використовувати без огляду на чиїсь побоювання, однак росіяни теж не гаяли часу й довершили свої ракети та дрони.Щойно ми почали відплату тією ж монетою, знищуючи стратегічні підприємства Росії, наш головний західний партнер вирішив... примирити нас. Критично важливі засоби ППО ж різко знадобилися самим союзникам. Знову ми спіткнулись об цей дружній камінчик і розбили собі лоба. І так щоразу.Можна прослідкувати повторюваний патерн у поведінці наших партнерів: щоразу як ми стаємо здатні на прорив, нам підрізають крильця й тримають у напівживому стані. Щоб чогось не сталося, мабуть. Наприклад, ескалації. І причини такої облудної політики мають сильне історичне коріння.Якщо згадати масштабні конфлікти ХХ століття, головним винуватцям злочинних війн крепко давали по шапці всім світом лише в тому випадку, якщо вони не були глобальними або хоча б регіональними гегемонами з могутніми арміями, особливо з ядерною зброєю. Винятків було небагато, але й найбільш яскравий — суецька криза — закінчився простим примусом вивести британські та французькі війська з Єгипту, бо так захотіли більші рибини. Лондон і Париж не були покарані, як це сталося із Берліном у попередньому десятилітті.Коли війни розв'язували СРСР чи США, цивілізований світ висловлював глибоке занепокоєння або ж нишком надавав їхнім жертвам підтримку, достатню для того, щоб не провалитись, але недостатню для справедливого покарання агресора. США програли в'єтнамську війну, але не платили репарацій Ханою, а їхні лідери не поставали перед трибуналом за воєнні злочини. Те саме стосується СРСР з його афганською кампанією.Ще раніше, США, попри свою могутність, не надавали адекватної підтримки колишнім союзникам по Першій світовій війні навіть тоді, коли німецькі танки були на підступах до Парижу. І лише напад Японії, коли найжахливіші злочини вже були скоєні, змусив їх вступити у війну без альтернатив.Перед тим, коли Третій Рейх розгорнув репресії проти євреїв, більшість країн не погодилась прийняти їх у себе, фактично прирікши на геноцид. Чехословаччину ж узагалі віддали Гітлеру наче жертвенну вівцю.Тож у дивній поведінці наших союзників сьогодні немає нічого надзвичайного — вона цілком очевидна. Інколи навіть складається враження, що наші партнери більше турбуються про захист інтересів Росії — принаймні практика свідчить саме про це. І їхню мотивацію можна зрозуміти. Майндсет геополітичної шахівниці не звик рахуватися з пішаками, якими нас безперечно бачать дорогі західні друзі. Безумовною повагою користуються лише великі фігури.Щоправда, за цими ж правилами пішак може перетворитися на ферзя та круто повернути хід гри. А ще краще ніж терпляче йти до кінця шахової дошки — взагалі не грати за цими правилами.Принаймні у нас є перевага, бо ми ламаємо модель поведінки, за якою давно мали бути переможені. Натомість ми завоювали серця та розуми половини світу й стоїмо завдяки цивільній армії, що досі не вдавалося тим, хто примирився з роллю пішака.

Союзники нас, звісно, легко можуть кинути. Дехто навіть скаже, що вже кинули. Але ми не пропадемо. У нас є сотні тисяч досвідчених військових з унікальним досвідом, а ще — технології сучасної війни. Ми можемо продавати відповідні товари та послуги найбільш незручним гравцям світової політики й наламувати плани будь-яких гегемонів. А куди діватися, якщо нас після цього всього не взяли у клуб рівних та правоспроможних?Так, це песимістичний сценарій, однак воєнне мислення змушує готуватися до будь-якого, коли в нього є бодай якась вирогідність. Єдине про що потрібно пам'ятати — нам не світить ніякого майбутнього без нового суспільного договору, центральною тезою котрого має бути загальний військовий обов'язок і виробництво зброї. Епоха глобальних конфліктів тільки почалася, про мирне майбутнє можна забути. Якщо світові не потрібна добра й пухнаста Україна — він отримає оздоблену, нервову та озброєну. Тоді ми зможемо насолодитись привілеями свободи і справедливості без ризиків дістати кинджал у спину.

Усі ці 28 «мирних пунктів», чи скільки їх там уже, чудово працюють для збурення суспільства. Тема торкається абсолютно всіх: як тих, хто має наснагу воювати далі, так і тих, хто не збирався із самого початку й тільки про те і думає, як би без проблем перетнути кордон похуй куди.При цьому інтерес — не лише в Україні. Збурюються і європейці, і американці. Навіть кацапів трохи цікавить — воно взагалі зачіпає всіх причетних до нашої війни. Звісно ж, все це не призведе до миру, бо в Росії навіть не думають зупинятись, а незгодні давно спочивають у землі.Переговори, а точніше — «переговори» в кращому випадку зададуть тон для подальших танців довкола російсько-української війни. І найбільш огидне тут те, що наші головні союзники — американці — не проти тієї думки, що за результатами ми, українці, маємо чимось поступитись.Погодитись на окупацію частини земель, ніби це ми їх колись захопили силою; на обмеження чисельності армії, ніби це ми пішли війною проти сусідів; денацифікацію, ніби це ми чинимо геноцид. Росіяни зображають нас як німців одночасно в першу й другу світові війни, і американцям ОК?Минуть роки, ми досі воюватимемо, але нове покоління у союзних країнах вже забуде, з чого все почалося. І є великий ризик, що станом на той час нас мало що відрізнятиме від москалів для стороннього глядача. Він сприйматиме наратив тієї сторони, яка вклала в нього більше грошей.

Хотів написати з приводу останніх новин протестів щось розумне та благодатне, але нічого крім банальностей не виходить. Тому скажу лише, що ми не зможемо воювати бозна скільки років у обставинах, коли небезпеки на фронтах здаються набагато легшими за негаразди в підрозділах.Ми ніколи не створимо комфортну й справедливу армію, бо вогонь, залізо і кров, з якими ми стикаємось, самі по собі є протилежністю комфорту й справедливості. Однак якщо громадяни бояться в армії не поранень чи загибелі, а дисциплінарних мук і страждань — це вже вирок.Нам достатньо того, що боротьба з загарбниками є нескінченною скелею, яку доводиться лупати ложкою. Якщо такою скелею стає ще й наша організація — мотивації тримати ряди не буде взагалі.Багато хто з нас почувається покинутим, ба навіть зрадженим власним народом, бо в той час як одним доводиться рік за роком перемагати ворога й власних демонів, інші свідомо уникають цієї участі, а найбільш здорові та активні — взагалі від неї звільнені.У країнах, що ведуть війни на чужій землі, воювати — це вибір. У нашому випадку такого вибору нема, бо ми захищаємо саме існування України та українців. Сьогодні потрібно захистити те, що всі ми любимо, але не всі — цінуємо.Українці, які сидять по домівках і сподіваються, що все вирішиться саме по собі, без їхньої участі, мають усвідомити, що від такого ставлення від їхніх домівок й усього того, що вони цінують і люблять, невдовзі нічого не залишиться.А урядовці, яким ми довірили вести країну в час війни, мають зрозуміти, щоперекласти весь тягар війни на плечі тих, хто вже взяв на себе найбільшу відповідальність з усіх можливих, і при цьому перемогти, не вийде. Армії, які ненавидять своїх солдатів, зазнають ганебної поразки.

Маю гіпотезу. Якщо пам'ятаєте, нам нещодавно грозили, що росіяни обов'язково скористаються масовими протестами в Україні для своїх цілей. У протестах проти корупції в них буквально нема на кого вийти — демократичні активісти обачні й медійно грамотні.Але головним чином росіяни ненавидять цих активістів, як ідеологічно ворожих, бо вони не можуть визнати, що українські свідомі громадяни обрали для себе сторону НАБУ і САП, які сам Путін визначив як органи «зовнішнього управління».Визнавати, що український народ ще більш проамериканський, ніж злочинна нацистська хунта Зеленського, їм не подобається. Бо «справжні українці» — це віряни в УПЦ, котрі за дружбу з Росією, а НАБУ і САП для них — богопротивна содомія.До того ж демократичну публіку важко підняти на зраду — вона вміє читати, має певний рівень медійної грамотності й апріорі налаштована україноцентрично. Її протест росіянам головним чином незрозумілий, бо не несе користі з точки зору впливу.Кого вони можуть підняти — це спільноти свідомих ухилянтів, тих, хто не має відчуття своєї сторони в російсько-українській війні. Їм наплювати на долю України, бо далі своєї містечкової бульбашки вони здебільшого не мислять, і не можуть осягнути, що означатиме перемога Росії.Їм сказали, що все буде як раніше, вони й повірили, бо деталі зрозуміти складно, та й не дуже хочеться, насправді. Бо їх спонукає почуття образи — мейнстрім говорить дуже складно, його цінності — надто абстрактні, а вимоги — не для «маленьких людей».Якась свобода, якийсь громадський обов'язок, а вони просто хочуть жити як раніше. От таку публіку можна підняти не просто на заколот проти мобілізації, а й проти демократичних активістів. Будь-яка політична робота природним чином створює осад, в якому копирасаються викинуті на узбіччя. І саме цей осад — поживне середовище для російської ідеології та агентурної роботи.

Головна проблема «скаженого принтеру» останніх днів — це не національна катастрофа, але жирний ляпас суспільству. Це зухвалий жест про те, що є особливі люди, нехай і ухилянти чи підозрювані в корупції, а є непотрібні, яким нічого крім обов'язків не положено. Отже:- непризначення керівником БЕБ переможця конкурсу, як того вимагає закон;- показове переслідування токсичного антикорупціонера в лавах ЗСУ — за статтями, які чомусь не загрожують токсичним нашим+своїм;- паплюження норми конституції й висування нового голови уряду президентом із власної ініціативи;- підозра окремих службовців НАБУ у зв'язках з Росією, як аргумент про небезпечність всього органу;- просування лояльними депутатами диких правок до абсолютно лівого законопроєкту; - сміховинне бронювання нашим+своїм, у той час як мобілізованим — служба до перемоги;- постійний порятунок близьких до тіла президента від антикорупційних розслідувань.Можливо, було ще щось, але в мене надто мало наснаги за всім стежити.Загалом від всього цього ще ніхто не помер, бюджет не спорожнів, народ не зубожів, а фронт не розвалився. Однак подібне хамство обурює та створює враження, що нас кидають — і все це під час тотальної війни на виживання, коли законної змоги змінити владу нема.Випереджаючи ймовірні закиди:- через службові обставини я не маю морального права на політичну участь;- я давав присягу захищати український народ і конституцію;- я маю повне право висловлювати свою політичну оцінку поточних подій;- попри недовіру до шостого президента, жодних симпатій до п'ятого в мене не було, нема і не буде;- за блазнювання в стилі «треба було думати в 2019», «73%» тощо буду вилучати з дискусії. У вас не було валідних аргументів у 2019, а заднім числом ми всі розумні.

Байка про «якби не обрали Зеленського, Путін би не напав» має стільки ж правди, як і «якби не Майдан, не було б війни». Кремль уже мав плани великого вторгнення задовго до виборів президента України. І так само він мав плани розчленування України задовго до революції.Можливо, якби режим Януковича не був повалений, російський напад обмежився б окупацією Криму, а спроби віджати Донбас мляво розтягнулись би на роки. Мінімум крові, але ми б жили в умовах диктатури без жодної надії на політичну свободу й економічний розвиток.Так само можливо, якби в 2019 році обрали Порошенка, ФСБ не змогла б рапортувати до Кремля про слабкість «київського режиму», і повномасштабне вторгнення замість 3 напрямків мало би 1. Але замість безумовної підтримки й засудження агресора ми б отримали багато претензій.Нас би винуватили у зриві Мінського процесу, бо російські безсоромні звірства й надалі відбувалися б у тіні. «Антифашистський» дискурс росіян лишився би частиною мейнстріму, і українці б не стали всесвітньо відомими героями нашого часу, для яких не шкода жодних грошей чи зброї.Історія — це така штука, через яку нема сенсу журитися. Навіть якщо ми знайдемо відповідальних за стратегічно невірні рішення й покараємо їх по всій суворості закону, це не поверне до життя загиблих і не змиє кров з наших душ. І тим більше не вижене із нашої землі росіян.Українці, може, і хотіли би мирно жити й чесно працювати, однак тепер ми — не від щирого бажання — машини для вбивства, а наша доля — джихад, час забав.

​​Memento MoriЗолотко фарбує машину завзято, з пристрастю — спершу наносить зелені плями, потім коричневі. Додає сірі прожилки, так що «фольксваген» стає схожим на якийсь сир із пліснявою. Відходить, прискіпливо дивиться, чухаючи підборіддя, і врешті додає до сірих прожилок жовті.Золотко — лисий, міцний і високий дядько за п'ятдесят. Він працює в самих шортах і гумових капцях, тому глядачі можуть оцінити його блискучу від поту, кремезну статуру. Щоправда, обличчя Золотка має аж надто суворий вигляд, тому зазвичай до нього ні в кого ніяких питань нема.Його тіло щільно вкрите татуюваннями - одне краще за інше: свастики, руни, мертві голови. Можливо, є навіть «мессершміти» й «тигри», але я не впевнений — їх аж надто багато, щоб визначити кожне. Відволікаю його важливим питанням:— Чуєш, Золотко, а ти часом не скінхед?— Га?.. — Золотко повертається обличчям до мене, але його розум все ще десь у світі камуфльованих машин. — А, та не. — Він киває на свої татуйовані руки. — Це все — ну як його... Отріцалово. Анархізм. Ну як ото зазвичай у тюрмі.Золотко продовжує фарбувати.Він — людина важкої долі. Набив писок командиру, коли служив у АТО, і загримів у тюрму на п'ять років. Там і ознайомився з «анархізмом». Вийшов у розпал нового вторгнення й одразу ж дременув на службу.Попри свій бандитський образ, Золотко не цурається роботи, і найбільше любить возитися з машинами. От як зараз. Камуфляжна текстура, яку він старанно виводить пензлем, плавно перетікає з пліснявих прожилок у леопардові плями, а далі — в дубове листя і казна що іще.Можливо, Золотко додав би й тигрові полоси, але вільного місця більше нема. Проте біла фарба ще є, тож він виводить напис «Memento mori» й довершує роботу хрестом із руною «тейваз» всередині.— От тепер — діло! — радіє Золотко й широко всміхається, поблискуючи золотими зубами.Я всміхаюся разом з ним і думаю, як тепер пояснити волонтерам, які попросили фото переданого фургона, що ми насправді не поціновувачі Третього Рейху, а навіть навпаки.Невдовзі фургон вирушить по казенні продукти, і, звісно, дорогою зламається. Але це вже зовсім інша історія.

Аналітики JPMorganChase вважають, що найбільш вірогідний сценарій подальшого розвитку російсько-української війни — «грузинський». Себто ми збережемо державність, але від нас поступово відвернуться союзники, і невдовзі Росія пануватиме через своїх людей в політиці та бізнесі.Ненасильницьке повернення в орбіту Москви здається неможливим, враховуючи, скільки горя нам приніс її режим, однак не є нездійсненним. Операції впливу для розхитування національної єдності й приведення до влади проросійських популістів — це те, що росіяни вміють дуже добре.Тріумф Трампа в США, популярність праворадикальних євроскептиків у країнах ЄС тощо — приклади успішності російських операцій у заможних і затишних країнах із сильними спецслужбами. Якщо західні суспільства допустили таке — немає гарантій, що цього не допустять в Україні.Тому нам потрібен запобіжник. Ми можемо дотримуватись різних поглядів і цінностей, але нашою спільною чеснотою, нашою базою має стати русофобія. Кожна дитина має розуміти, хто наш ворог і на що він здатен. Жоден підприємець чи політик зі зв'язками в РФ не матиме шансів на успіх.