Статистика telegram channel - @pastorsdiary

12 сильних цитат від "короля проповідників" Чарльза Сперджена про проповідь 🔥🔥🔥«Проповідь Христа - це батіг, який бичує диявола. Проповідь Христа – це блискавка, звук якої змушує усе пекло тремтіти».«Ми повинні передусім проповідувати Христа і то розіп’ятого… Християнський служитель повинен проповідувати всі істини, які скупчені навколо особи та діяльності Господа Ісуса»«Якщо Христос для вас не все, він для вас ніщо. Він ніколи не піде на партнерство як частковий Спаситель людей. Якщо він є чимось, він повинен бути всім, а якщо він не всім, він для вас ніщо»«У житті Христос є моє життя, а в смерті Він буде смертю смерті; у бідності Христос — моє багатство; у хворобі Він застеляє моє ліжко; у темряві Він моя зірка, а в блиску Він моє сонце; Він — манна табору в пустині»«Ми не несемо відповідальності перед Богом за врятовані душі, але ми відповідаємо за Євангеліє, яке проповідується, і за спосіб, у який ми його проповідуємо»«Чим більше ви читаєте Біблію і чим більше роздумуєте над нею, тим більше вона вас дивуватиме. Той, хто є лише випадковим читачем Біблії, не знає висоти, глибини, довжини та ширини могутніх смислів, що містяться на її сторінках»«Більшість величних істин про Бога потрібно пізнати через труднощі; їх треба випалити в нас розпеченим залізом страждань, інакше ми не приймемо їх справді»«Люди ніколи не стануть великими в теології, поки не стануть великими в стражданні»«Проповідник, який не молиться, — це просто актор на сцені, а не посланник з небес»«Краще бути годину на колінах у молитві, ніж тиждень у бібліотеці без молитви»«Я піднімаюсь на кафедру, знаючи: це може бути моя остання проповідь. І я маю проповідувати так, ніби це так і є»«Можливо, я вульгарний, але це не навмисно, за винятком того, що я повинен і буду змушувати людей слухати. Я твердо переконаний, що ввічливих проповідників у нас вистачає».

ПЕРЕДПАСХАЛЬНА СУБОТАСьогодні субота. Останній день перед найбільшим святом для християн — Пасхою. Їхав на авто через місто і спостерігав знайому, але водночас дивовижну картину: люди. Багато людей. Гарно вдягнені, стримані, врочисті. Вони прямували до храмів.Ось мама з маленькою донькою, десь п’ятирічною, переходять дорогу. Дівчинка вбрана по-святковому: з хусткою на голові й кошиком у руках — несе пасочку на освячення. І раптом порив вітру здіймає рушничок із кошика, і він падає просто на пішохідному переході. Дівчинка розгублена, але мама миттю піднімає рушник, кладе назад і веде її далі. Простий епізод, але який він теплий.Навколо храмів метушня, багато автівок і людей… Але ця суєта — не порожня, бо вона про щось важливе. Люди збираються, готуються, несуть у руках великодні кошики — а в серцях, можливо, і щось більше.Я не знаю, що думає кожен із них. Не знаю, що сьогодні скаже священник у тому чи іншому храмі. Але, проїжджаючи повз, я ловив себе на думці: як добре жити у країні, де святкують воскресіння Ісуса Христа. Я дякую Богу, що народився не в Китаї, не в Північній Кореї, не в Ірані. Я тішуся, що наш народ має це свято, навіть якщо не всі ще розуміють його глибину.Так, для багатьох Пасха — це лише обряд. Посвятити паску, вистояти нічну службу, зібратися родиною. Але навіть через зовнішнє — серце може потроху прокидатися. І я радію. Бо краще йти до храму, ніж до мечеті. Краще чути ім’я Ісуса, ніж жити в тиші, де його не згадують. Радію, що навіть під час війни ми маємо свободу це робити. Радію, що сьогодні гарна погода і не було повітряної тривоги. І радію, що багато діток бодай раз у рік доторкнуться до чогось сакрального. Можливо та маленька дівчинка побачить, як хтось молиться і запитає: «Мамо, а хто такий Бог?»Я молюся за неї і за всіх цих людей, щоби для них Пасха стала чимось більшим за традицію — живою зустріччю з воскреслим Христом. Щоби віра ожила не лише на свята, але в щоденності: у маршрутках, чергах, офісах, родинних застіллях. Щоби Україна справді була християнською не за формою, а по суті.Я молюся за наших захисників, які святкують цей день не вдома, щоб повернулися додому живими. Щоби, пройшовши крізь пекло, знайшли надію в Христі. Дякую Богу за 308 захисників, які сьогодні повернулися на рідну землю з полону.Завтра ми знову скажемо ці слова: Христос воскрес! — і почуємо у відповідь: Воістину воскрес! Не просто «гарних свят», не «happy Easter», а свідчення про Того, Хто переміг смерть.Він заслуговує, щоб про Нього пам’ятали. Він воскрес в тому числі і заради тієї маленької дівчинки щоб вона мала надію на вічність і нове життя вже сьогодні.В цьому наша надія. Добро переможе. Життя переможе. А воскреслий Христос буде прославлений у кожному куточку нашої землі.

СУМИ В СЛЬОЗАХСьогодні місто Суми здригнулося від чергового ракетного удару. Місто, яке мало готуватися до свята, опинилося в сльозах.Маленька дівчинка, яка ще вчора плела віночок із верби, і молодий батько, який збирався святкувати з родиною, — сьогодні лише спогади під уламками.Знову сльози.Знову смерть.Знову біль.Слухаючи проповідь в церкві цього дня, я почув про те, як Ісус плакав наближаючись до Єрусалиму. Думаю, що сьогодні Він також плаче разом із Сумами. Він бачить не лише руїни міст, а й поруйновані серця.Для того Він і приходив, щоб спасти від гріха, який руйнує нас і цей світ. Тому навіть у цю мить болю ми співали «Осанна», бо віримо, що Боже світло переможе людську темряву. Ми віримо так само, як повірили ті, хто першим зустрів Воскреслого. Пасха нагадує нам, що Христос переміг зло на хресті і тому Його Царство обов’язково настане в усій повноті. Там не буде більше сліз, ні ракет, ні могил. Там запанує мир, на який так чекають наші серця. Там буде покаране все зло. А поки що - ми співчуваємо тим, хто втратив близьких, молимося за них і нашу країну, надіємося на припинення війни і чекаємо на мир.

ГЛУХИЙ ЗВУК ЗЕМЛІМісто дихало весною. Сонце торкалося дахів, голуби кружляли над площею, а люди поспішали у справах — хто на ринок, хто в аптеку, хто просто гуляв. Привітання, телефонні дзвінки, гомін… А потім — тиша. Гостра, як лезо. В цій тиші з’явилась вона — труна, вкрита жовто-блакитним прапором. На плечах військових і під звуки оркестру.Я майже не знав його. 27 років. Доброволець. Сергій. Ми ніколи не обідали разом, не говорили про життя. Однак сьогодні я прощався з ним, бо він залишив мені щось дуже дороге — своє місце серед живих. Він добровільно став між мною і війною.На площі всі завмерли. Гімн звучав, як крик душі. Наче сама Україна співала своєму синові. Момент єдності. Момент вічності. Люди зупинилися — хтось зі схиленою головою, хтось із рукою на серці. Хтось витирав сльози на очах, але не всі… Хтось розмовляв телефоном, пробігаючи повз. Хтось реготав у кав’ярні за рогом. Від цього світ здавався ще більш розірваним. Як дві реальності, що живуть пліч-о-пліч — одна ховає, інша забуває.Колона вирушила до цвинтаря. Сирени поліцейських вели нас — мов оберігаючи спокій останньої дороги. Я був майже останнім у ланцюгу машин. Вперше я їхав у такій тиші всередині себе. Я спостерігав як люди і автівки зупинялись. Ось старенький дідусь вийшов зі старенького «Жигулі» і опустився на обидва коліна прямо посеред дороги. Його очі я не забуду ніколи. Ось двоє дітей із розгубленими очима спостерігали, як їхня мама навчає їх — без слів — що таке честь стоячи на колінах перед героєм.Водночас були інші машини, які вперто їхали, ніби не помічаючи скорботної процесії. Поліцейське авто перегоражувало їм шлях, як щит, як останнє «ні».Як можна так? Чому так? Невже ми настільки втратили серце?Гнів і сльози. Вони їхали поруч зі мною весь шлях. Мій гнів був не на людей, а на байдужість. На цей лід у серцях. На те, що смерть іноді не має гучного голосу. Що навіть герої бувають поховані в півмовчанні.На повороті до цвинтаря я побачив знайому жінку. Вона несла квіти — до могили свого сина, який також нещодавно загинув на війні. Її спинила колона. Вона впала на коліна і плакала витираючи обличчя платком. Вона знає. Вона розуміє. Її серце сьогодні знову ховає сина.На цвинтарі вітер затріпотів жовто-блакитні прапори над могилами воїнів. Військові понесли труну на плечах.Священник читав літургію. Не ідеально, не театрально — по-справжньому.«Господи, помилуй…»«Отче наш…»Люди шепотіли молитву разом і наче час зупинився.Три постріли військових у небо розірвали повітря. Кожен із них — як удар в груди. Гостро. Холодно. Неочікувано. Мелодія оркестру згасла. Земля почала падати на труну.Цей звук… Глухий. Грубий. Остаточний. Він залишається в тобі назавжди. Він не стирається. Він, як відлуння війни, яке ми носимо в собі.Незабаром і на цій новій могилі замайорить ще одна жовто-блакитна згадка про те, що ми досі платимо ціну. Ще одне імʼя. Ще один герой. Брат. Син. Друг. Любов.Я стояв там, серед інших, дивлячись у небо й подумки питав Бога:Господи, скільки ще? Скільки ще прапорів має з’явитися на цвинтарях, перш ніж прийде мир? Скільки хлопців ще мають лягти в землю, перш ніж ми навчимось бути вдячними? Скільки ще глухих звуків землі має пролунати, щоб розбудити сплячих? Господи, помилуй нас. Помилуй тих, хто воює. Помилуй тих, хто ховає. Помилуй навіть тих, хто забуває. Господи, дай нам серце — не з каменю, а з плоті.Поки над нами майорить жовто-блакитний прапор — не маємо права жити так, ніби під ним ніхто не вмирав.

ЗИМОВІ ДЕРЕВАТакі великі і високі, але нічим не привабливі - сірі, одноманітні, часом ніби мертві. Складається враження, що у них зупинилось життя. Крижаний вітер гуляє поміж їхніми почорнівшими від лютого морозу гілками. Дерева поодиноко стоять і ніби на когось чи на щось чекають.Як часто ми схожі на ці завмерлі зимові дерева. Наше життя також має різні сезони і ми часом теж ніби завмираємо від суворих ударів життєвих морозів. Іноді життя нагадує заплутаний лабіринт, подібно тому, як переплітаються стовбури і гілки дерев. Часом душу пронизує холод невірства і ми думаємо: тільки б не здатися. Буває так, ніби душа перетворюється на суцільну кригу і ми чекаємо, коли вона знову розцвіте. Коли вже нарешті закінчиться та клята зима? Не варто впадати у відчай і нарікати на долю, бо з Богом завжди є надія.Подивися ще раз уважно на зимові дерева. Насправді в кожній гілочці є життя і незабаром вони знову розцвітуть, вкриються листям, будуть рости та приносити плід.Віруй, молися, чекай - весна близько...