Пасторський щоденник

«З того часу, як Я вивів Мій народ, Ізраїль, з Єгипту, Я не обрав з-посеред усіх Ізраїльських племен жодного міста, аби там був збудований Храм, в якому пробувало би Моє Ім’я. Але обрав Я Давида...» 1 Царів 8:16Уже в Старому Завіті видно, що Бог більше зацікавлений у людях, яких Він обирає, ніж у місцях, які Він освячує. Спочатку Він обирає Давида, а потім храм. Це готує нас до Нового Завіту, де остаточним храмом стає Христос (Ів. 2:19–21), а через єдність із Христом — і Його народ. Новозаповітна реальність така, що храм — це не географічна локація, не спеціальне святе місце унікального розташування. Храм — це людина, яка належить Богу, залежить від Бога і усім своїм єством і справами поклоняється Богу.Ця божественна перспектива згодом буде ясно зформульована Ісусом: «Але надходить час, — і вже тепер він є, — коли правдиві поклонники будуть поклонятися Отцеві в Дусі та істині, бо Отець шукає Собі таких поклонників.» Ів. 4:23. Тобто храм — це людина, у якій Бог живе і зібрання (собор), коли відроджені збираються разом. Локацію храму визначає перебування відродженого тут і зараз. ... Бути храмом і жити й працювати як святе місце виявилось для християн не підйомною справою... і ми вирішили, що легше розділити сакральне і буденне... нам легше з цегли збудувати храм/собор, щоб туди забігати, і щоб свою метушню по поганськи відділити від від невпинного поклоніння роботою, стосунками… а нам треба привчати себе до щоденної буденної літургії, якою є саме звичайне життя у свідомості перед Богом... бо храм — це все ж таки ти і я, це — ми... це 24/7…

ІРПІНСЬКА БІБЛІЙНА СЕМІНАРІЯ ОГОЛОШУЄ НАБІР СТУДЕНТІВ НА 2026–2027 НАВЧАЛЬНИЙ РІК🔹Бог кличе кожного з нас до слідування за Ісусом і посвяченого служіння. Якщо у твоєму серці є бажання глибше пізнати Господа, зростати в покликанні та бути корисним для Церкви й людей навколо, запрошуємо тебе стати частиною спільноти Ірпінської Біблійної Семінарії.🔸Ми раді вітати кожного, хто прагне якісно підготуватися до служіння та духовного зростання. Навчання в семінарії допоможе тобі:• глибше пізнати Бога та Його Слово;• зміцнитися у вірі та християнському характері;• навчитися мислити місійно та бачити потреби людей;• розкрити свої дари й покликання;• отримати практичні навички та міцну богословську основу для служіння;• мудро відповідати на виклики сучасності та служити людям у різних сферах життя.👨🏻‍🎓Ми віримо, що богословська освіта — це не лише про знання, а й про формування серця, яке любить Бога, Церкву та людей.🤝Обери освітню програму, яка тебе зацікавила, ознайомся з умовами вступу на нашому сайті за посиланнями👇🔹Магістр • Магістр біблійної душеопіки🔸Бакалавр• Бакалавр пасторського служіння• Бакалавр жіночого служіння• Бакалавр дитячого служіння• Бакалавр служіння церкві і суспільству🔹Сертифікат• Пасторське керівництво• Дияконське служіння• Розвиток малих груп• Церковний звукооператор• Проповіднецьке служіння• Перекладач жестової мови• Служіння глухих• Дитяче служіння🕘 Вступна кампанія триватиме до 31 серпня 2026 року.Чекаємо на тебе в родині Ірпінської Біблійної Семінарії! 🙌📖✨

4 червня в Ірпінській біблійній семінарії стартував Інститут церковного керівництва та адміністрування4–6 червня 2026 року в приміщенні Ірпінської біблійнійної семінарії та Центрі християнського життя України відбувся стартовий модуль програми «Інститут церковного керівництва та адміністрування», яку спільно започаткували ВСЦ ЄХБ та ІБС. 🔹До навчання долучилися близько 50 пасторів із 18 областей України. Серед учасників — голови обласних обʼєднань та їхні заступники, обласні керівники молоді. Стартовий модуль був присвячений темі дияконського служіння у церквах ВСЦ ЄХБ. Упродовж трьох днів учасники розглядали біблійно-богословські основи (В. Антонюк, М. Романюк), історичний розвиток цього служіння від ранньої Церкви до сучасності (С. В. Санніков), досвід братства ЄХБ та його переосмислення на прикладі церков різного розміру (В. Недзельський, П. Токарчук, М. Романюк, О. Мелянчук). 🔸Окрему увагу приділили практичним питанням: сучасному профілю дияконського служіння в українських церквах, основним викликам і системним перешкодам, розмежуванню відповідальності між пресвітерами й дияконами, а також ролі дияконії в умовах війни та благовісті. Завершився модуль спільною роботою над проєктом положення про служіння диякона та підготовкою дорожньої карти для навчання та розвитку дияконів.Головна мета Інституту церковного керівництва й адміністрування — підготовка зрілих і відповідальних служителів, які вміють поєднувати біблійне вчення з практичними навичками керівництва. Програма розрахована на 4 роки й складається з 12 модулів. Кожен модуль триває 3 дні та поєднує навчання, аналіз практичних ситуацій, роботу в групах, рефлексію і подальше застосування матеріалу в обласному і регіональному служінні. До викладання на програмі залучаються служителів ВСЦ ЄХБ, викладачі ІБС та інших українських семінарій, а також запрошені фахівці з України, США та Європи. 🙏Просимо молитися за учасників програми, щоб цей час став для них не лише навчанням, а й періодом особистого зростання та зміцнення в служінні.

ВИПУСК ІБС 2026Традиційно, в останню суботу травня, Ірпінська біблійна семінарія відсвяткувала особливу подію — випуск студентів. 🔹Цей день має особливіше значення усвідомлюючи що семінарія святкує 35-річний ювілей.👨🏻‍🎓Цього року дипломи отримали: магістри програми «Біблійна душеопіка», бакалаври програм «Пасторське служіння» та «Християнська освіта». 🔸Також завершили навчання студенти восьми сертифікатних програм: пасторське керівництво, проповідницьке й дияконське служіння, лідерство малих груп, звукооператорське та дитяче служіння, перекладачі жестової мови і велика група глухих студентів. ⛪️Деякі з цих програм було започатковано саме цього навчального року — як відповідь на потреби церков.За кожним дипломом і сертифікатом — своя історія. 🔹Хтось навчався один рік, хтось 5-7 років, хтось проходив інтенсив за кілька місяців. Усі поєднували навчання зі служінням і працею, долали випробування війни: блекаути, обстріли, втрати домівок, переїзди. Так під час роботи над дипломом неподалік дому нашої випускниці Наталі стався приліт: вибуховою хвилею вибило вікна й зникло світло. Та вона взяла ноутбук і пішла в приміщення Дому молитви, щоб продовжити писати. Сьогодні Наталя отримала диплом з відзнакою — це свідчення посвяти Богові та обраній справі.🙏Ми вдячні Господу за кожного випускника — за діючих і майбутніх служителів, душеопікунів, лідерів і вчителів, які у складний час готові бути поруч із людьми в їхніх болях і пошуках.🔸Щиро вітаємо всіх випускників! Нехай здобуті знання стануть надійним інструментом у служінні, а Господь благословить кожного там, куди Він поведе далі.

Вознесіння: Бог фіналізує історію, не диктатори Вже добу Україна здригається від ворожих російських ударів. У багатьох містах навколо нас — вирви і пожежі, понівечені долі й доми, недоспані ночі під виття «шахедів» та вибухи ракет. Ворог кидає в наш бік усе, що має, намагаючись посіяти розпач.Саме посеред цього мороку хочу згадати про Вознесіння. Ця подія — не про «відхід» Ісуса і не про Його «відпустку» від земних справ. Це момент Його установлення як Царя всесвіту та початок Його особливого служіння для нас.«Бо Христос увійшов не в рукотворну святиню… але в саме небо, щоб з’явитись тепер перед Божим лицем за нас…» Євреям 9:24 У час, коли ворожа зброя може обірвати життя будь-кого в будь-яку мить, усвідомлення того, що ми маємо Заступника на небесах, стає життєво необхідним. Вознесений Ісус — це наш небесний Адвокат. Дух Святий веде нас дорогою освячення тут, на землі, Господь Ісус клопочеться за нас перед Отцем.На тлі цинічних заяв російських очільників а заодно і військових злочинців нам критично важливо нагадувати собі: не диктатори визначають розвиток і фінал людської історії. Реальна влада належить не тим, хто тисне на «червоні кнопки», а Тому, Кого Бог посадив праворуч Себе«...вище від будь-якого начальства, авторитету, сили, володарювання» Ефесян 1:20-21 Вознесіння — це також гарантія Його повернення. Це надія, яка докорінно змінює наше ставлення до страждань. Ми не просто «перечікуємо» війну — ми живемо певною надією на зустріч із Тим, Хто витре кожну сльозу. Тож поки ми тут, Вознесіння визначає нашу місію — ідучи до Отця, Господь залишив нам не страх, а доручення: бути Його свідками. Силою Духа Святого ми маємо нести звістку про Його любов і перемогу навіть там, де, здавалося б, панує лише смерть.«...ви отримаєте силу й будете Моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї, у Самарії та аж до краю землі» Дії 1:8 Хворобливі амбіції тиранів розіб’ються об Його престол. Ми ж тримаймося Заступника. Він царює. Він повернеться. Він із нами.Зі святом Вознесіння, християни!

«Тож благаю вас, брати, заради Божого милосердя: принесіть ваші тіла як живу, святу, приємну Богові жертву — як ваше розумне служіння» Римлянам 12:1.До цього добре відомого тексту додам три думки — і всі вони стосуються слова «принесіть».1) Етимологія цього слова — «поставити поруч», «поставити біля» — веде нас до літургійної практики єврейських (і не лише) жертвоприношень. Саме цим словом перекладачі Септуагінти описували принесення жертви. Для нас важливо зауважити: коли юдей (чи будь-хто) приносив жертву, це була тварина. У нашому ж випадку той, хто приводить жертву, і сама жертва — одна й та сама особа. Лише моє (і ваше) особисте рішення, як вольовий і завершений акт, уможливлює принесення такої живої жертви. Отже, це глибоко свідомий акт посвячення себе Богові — і, за словами апостола, він стосується кожного християнина.2) Лука передає свідчення Павла, який отримав від Господа запевнення, що має «стати перед кесарем» (Дії 27:24). Тут вжито те саме грецьке слово, але вже в юридичному контексті: йдеться про офіційне з’явлення перед владою — царем або судом. Це поглиблює наше розуміння апостольського заклику «принесіть»: ми визнаємо Боже право на наше життя і свідомо стаємо перед Його обличчям, щоб, так би мовити, офіційно передати себе Йому — для служіння і відповідальності перед Ним.3) Раніше в Посланні до Римлян Павло вживає це ж слово, зазначаючи, що наші тіла є, по суті, знаряддям (буквально — «зброєю»), яке ми маємо віддати Богові для праведності (Рим. 6:13). Цікаво, що у військовому вжитку слово «принесіть» (παραστῆσαι) описує солдата, який стає в розпорядження командира або входить у стрій. Це ще один образ, який допомагає нам зрозуміти суть: ми добровільно, за власним рішенням, переходимо під Божу владу, віддаючи Йому себе — тобто всі наші ресурси — для Його цілей у Його Церкві.

Ну дуже потішив мене Августин своїми міркуванням про пасторське лідерство, наголошуючи, що статус служителя визначається не титулом, а працею, ділом. І що суть служіння — у його практичній користі для громади, а не в поважності посади і власної зверхньої самоважливості. «В активному ж житті слід любити не почесті цього віку чи владу (бо все під сонцем — марнота), а саму справу, яка виконується завдяки цій честі чи владі, якщо вона виконується правильно й корисно, тобто так, щоб вона сприяла спасінню підлеглих згідно з Божою волею...Саме тому Апостол каже: «якщо хто бажає єпископства, той бажає доброї справи» (1 Тим. 3:1). Він хотів роз’яснити, що таке єпископство, бо це — назва праці, а не почесті. Адже це слово грецьке, і воно походить від того, що той, хто поставлений над іншими, здійснює над ними нагляд, маючи про них опіку. Бо skopos — це “мета” або “намір” [у поєднанні з epi-, що означає “над”]; отже… не є єпископом той, хто любить верховодити, а не приносити користь».— Августин Гіппонський, «Про місто Боже», кн. XIX, розд. 19

Чорнобиль застав мене підлітком, який жив у відносно далекій і безпечній Західній Україні, ближче до польського кордону. Та попри відстань, я пам’ятаю той час як надзвичайно тривожний. Невідомість лише підсилювала це відчуття — Чорнобильська тема надовго стала головною темою розмов.Згодом, коли перший шок минув, у церковних і не лише колах почали лунати розмови про апокаліпсис: у книзі Об’явлення намагалися віднайти натяки на Горбачова, «зорю Полин» та інше. Поширювалися різні — як навмисні, так і несвідомі — есхатологічні інтерпретації й припущення.Пізніше подібні настрої поверталися знову і знову: під час наших революцій, після нападу Росії та анексії Криму, а згодом — і повномасштабного вторгнення.Чому ж щоразу, коли стаються техногенні, природні чи воєнні катаклізми, християни схильні говорити про кінець світу? Ймовірно, по-перше, тому, що в Євангелії від Матвія, у Своїй останній промові, Ісус згадує війни та надзвичайні явища як ознаки останніх часів. Але, по-друге, нерідко за цим стоїть духовна незрілість, брак глибшого біблійного осмислення, і, здається, навіть певна лінь. Адже Писання ясно навчає, що ніхто не знає ні дня, ні години. Отже, бути готовими слід завжди, а не лише тоді, коли довкола стає страшніше.Маю переконання, що постійні спроби в кожній трагедії відчитати «ознаки кінця» можуть розхолоджувати віруючих, відводити фокус від справжнього очікування і вірного служіння Царству Божому — а відтак і від суті Божого Слова. Нерідко можна помітити, що надмірне захоплення розмовами про близький кінець світу не супроводжується такою ж ревністю в благовісті та служінні. Водночас у вченні Ісуса бачимо інший акцент. У притчі про таланти раби, які отримали п’ять і два таланти, негайно пішли і пустили їх у діло. Біблійно вмотивоване очікування кінця не паралізує, а навпаки — спонукає до вірності, відповідальності й активної духовної праці: благовістя, учнівства, зростання церкви.Озираючись назад на трагедію Чорнобиля, варто пам’ятати: багато катастроф є наслідком людських рішень і помилок. Так само, як і війни. Це нагадування про глибоку ураженість людства гріхом. Водночас Писання показує і ширшу реальність — усе творіння стогне, очікуючи відновлення. Тому такі трагедії свідчать як про провину людини, але й про спільну потребу у Спасителеві та Його милості.І сьогодні, у сорокову річницю Чорнобильської трагедії, спричиненої радянським режимом, помолімося до Господа. Просімо для нашого багатостраждального народу мудрості, прагнення шукати Бога і здатності робити висновки з історії. Помолімося за тих, хто постраждав від опромінення, переселення, хвороб. За тих, хто й досі відчуває наслідки тих подій у своєму здоров’ї. Помолімося і за родини загиблих. Згадаймо цю біду — і благаймо Божої милості для нашого народу.

(продовження) Якщо читати Книгу Суддів далі, ми побачимо: наступне покоління згадувало Бога лише тоді, коли їх притискали вороги. І коли вони, зазнаючи утиску і болю починали кричати до Господа — тоді народжувався їхній власний досвід взаємодії з Творцем, тоді народжувалася їхня особиста жива віра. Тоді і змінювалася ситуація.Я не вірю у «віру батьків» — це химерна релігійна реліквія. Я вірю в живе, актуальне сповідання віри кожним новим поколінням, яке здобуло власний досвід дотику до Бога. Досвід батьків має цінність! Але найчастіше лише як дорожній знак, що вказує: «Там живий Бог, іди і зустрінься з Ним сам». Якщо ж батьки лише створюють видимість святості, вони не передають віру — вони будують стіну між своїми дітьми та небом.P.S. Якщо ви згадали про «віру, одного разу передану святим» (Юди 3), то цей текст не про те, про що я писав вище. Ці слова про те, що у Писанні нам відкрита вся віра і ніякі сучасні «пророцтва» не можуть змінити суть Євангелії, що все вчення Біблії є скарбом істини, яку церква має зберігати незмінною і що ми маємо бути вірними біблійному вченню, живучи за ним і проголошуючи його далі.

«І коли Він сидів при столі в домі, прийшло багато митників та грішників, і посідали вони з Ісусом та Його учнями. Побачивши це, фарисеї сказали Його учням: Чому це ваш Учитель їсть [і п’є] з митниками та грішниками? Він же, почувши, відповів: Не здорові потребують лікаря, а хворі. Ідіть же й навчіться, що то значить: «Милосердя хочу, а не жертви», адже Я прийшов закликати не праведників, а грішників [до покаяння]». (Матвія 9:10-13)Мушу зізнатися, що цей євангельський уривок не дає спокою моїй совісті. Я не такий, як мій Спаситель: жоден сучасний фарисей не побачить мене в «різношерстому» колі сумнівних людей чи серед грішників нашого часу. А все тому, що я там не буваю. Моє оточення переважно церковне, і виходить, що я ніби «святіший» за Господа Ісуса...Я цим не хвалюся, навпаки — часом відчуваю докори сумління. Адже життєва місія Ісуса полягала в тому, щоб «закликати не праведників, а грішників до покаяння» (Мт. 9:13). Отже, і моя місія не може оминати нецерковних людей.Дивлячись на Ісуса, я розумію, звідки на моєму шляху мають з’явитися ці люди, яких не шанує релігійна спільнота — це я сам маю йти до них, через любов до Спасителя і до тих самих людей. І це я маю відкрити своє серце для тих, хто загубився на дорозі до Бога, і допомагати тим, хто прагне повернутися. Гостина в домі Матвія /1886-1894/, James Tissot