72 ОМБр ім. Чорних Запорожців

Сьогодні ми згадуємо Героя України, майора (посмертно) Андрія Жука, командира 3-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців, відомого за позивним «Мауглі».Андрій Жук добровольцем у 2014 році долучився до лав 72-ї ОМБр ім. Чорних Запорожців, пройшовши шлях від командира взводу до командира батальйону. У боях під Старобешевим, Петрівським, Старогнатівкою «Мауглі» проявив себе гідним командиром. Його підрозділ два з половиною роки утримував оборону на одній з найважчих ділянок поблизу Волновахи. 27 травня 2016 року під час бою з ворожою ДРГ Андрій Жук був прошитий чергою та помер дорогою до шпиталю.«Знаєте, чому йому довіряли? До нього все порядне тягнулось. Навколо нього завжди утворювалась команда морально здорових і духовно сильних людей. Він ніколи не вибивав собі які-небудь привілеї. Він завжди жив і воював поруч зі своїми солдатами», — казав один із побратимів про Андрія Жука. «Мауглі» завжди був попереду, завжди поруч зі своїми. Повсякчас ділив із побратимами окопи, холод і небезпеки. Для нього було важливо не лише виконати завдання, але й зробити це з мінімальними втратами. Вічна слава Чорному Запорожцю — майору Андрію Жуку.#ПолегліГерої💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

Володимир, бойовий медик 72‑ї ОМБр ім. Чорних Запорожців. У лютому, як і багато хто, я думав про те, щоб стати на захист, але тоді готувався до операції й не мав можливості. Щодня читав новини, що гинуть бойові медики — 25‑річні дівчата й хлопці. У мене діти трохи молодші, мені було соромно: я теж медик, з освітою, придатний, а ще не там. Спочатку звернувся у військкомат у Києві, але там були черги, і мені сказали, що людей достатньо. Тож пів року проходив обстеження й дослідження, здоров’я було задовільне для операції, але я вирішив, що є важливіші справи. Я звернувся до Дарницького військкомату й заявив, що хочу служити. Наступного дня пройшов медкомісію, з’їздив до батька на Чернігівщину, а через два дні мене відвезли в 72‑гу бригаду. За тиждень я вже був у Кураховому й почав працювати в евакуаційному відділенні медичної роти. Восени 22‑го я потрапив на свої перші бої під Вугледаром, і це було для мене складно. Колеги з досвідом уже працювали спокійно. Згодом я відновив усі свої знання та необхідні навички, не раз потрапляв під обстріли, — у таких умовах навчаєшся швидше, пізнаєш більше. Приємно, що завдяки нашій роботі люди відновлюються й повертаються до цивільного життя або знову стають до строю. У «червоній зоні» кожна дрібниця впливає на життя. Для мене служба — це люди й допомога. Коли везу «трьохсотих», то постійно спілкуюся з ними: контролюю їхній стан, слухаю історії. Це покращує емоційний стан, дає відчуття спокою. Можливість допомогти конкретній людині для мене найважливіше. У 2025‑му році я нарешті зробив операцію, яку мав зробити ще в 2022-му. Зв’язався з лікарями й пройшов обстеження в Києві. Після цього мене перевели з евакуаційного відділення на стабілізаційний пункт — тут спокійніше. Зараз я допомагаю хірургам і анестезіологам надавати допомогу, стабілізувати, а потім транспортувати на подальшу евакуацію. #ІсторіїВільнихЛюдей💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

Іван, старший лейтенант медичної служби 72-ї ОМБр ім. Чорних Запорожців. У війську мій шлях розпочався 28 лютого 2022 року. Потрапив за розподілом військкомату у 8-му окрему бригаду зв’язку, п’ять разів пробував перевестись в медичні сили, потім був переведений у 72-гу бригаду. Чому пішов? Ну, з патріотичних намірів, патріотичних поглядів. З перших днів стояв у чергах військкомату. Усе, як у всіх, хто йшов на початку.До 28 лютого я працював у Києві в приватній клініці хірургом. Займався пластичною хірургією, зарплата у мене була гарна. У 72-й бригаді працюю на стабілізаційному пункті, де надаю невідкладну допомогу, основне — це зупинка кровотеч і дренування грудної клітки, щоб людина могла дихати. У мене були плани під час війни попасти в шпиталь і почати там робити мікрохірургію, вона зараз доволі сильно розвивається. Я робив невеликі обсяги цих операцій також.Держава теж займається пластичною хірургією військових. І дуже багато приватних клінік це робить абсолютно безкоштовно, навіть витратні матеріали — вони все покривають для військових. Знаю про інститут Шалімова у Києві, «Superhumans» у Львові, «Неопалимі».Найбільше мене мотивують хлопці, які повертаються. Поранені, які були в самому пеклі, але досі дуже вмотивовані. Вони проживають у набагато важчих умовах і залишаються з гарним настроєм. І вже треба бути у війську, бо дуже не вистачає людей — як медиків, так й інших спеціальностей. Тому приходиться бути.Насправді я не розраховував, що це буде так довго. Я думав: рік-півтора там максимум. А вже четвертий рік… Важко, я втрачаю свої хірургічні навички, тому що не роблю тих операцій, які робив раніше. Хочеться просто бути вдома і ходити на роботу. Але, на жаль, війна продовжується, тож мусимо бути тут. #ІсторіїВільнихЛюдей💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

The Wall Street Journal опублікували матеріал про українських захисників, які продовжують боротьбу попри вік, поранення та втому. У центрі статті — бійці 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців, які діляться своїми переживаннями: «Моя швидкість реакції вже не та, якою була раніше. Але я тримаюсь і продовжую працювати... Молодь не може робити все. Вони мислять інакше. З віком починаєш бачити речі простіше. У психологічному плані ми стійкіші. Молоді швидше виснажуються морально. У них просто ще недостатньо життєвого досвіду», — Микола Ярко, 59 років, головний сержант розвідувального підрозділу.  «Після сорока тіло вже дає про себе знати. Для спостереження потрібен хороший зір, а в мене він дуже слабкий, тож на спостережному посту мені було важко. Я дуже переживав за хлопців — борони Боже, щось не побачити», — Сергій Пташник, 47 років, піхота, поранений у боях під Вугледаром.  «Війна — не для старих. Воювати мають молоді, бо я вже просто не тягну. Важко дихати, не можу бігти, не справляюся. І ще пам’ять… Справді, постійно щось забуваю — мабуть, через усі ті вибухи. Я вже дуже хочу миру. Пора це закінчувати. Просто хочеться спокою — хоча б на якийсь час», — Михайло Менделюк, 52 роки, піхота. Це історії про мужність, яка не знає віку. Їхній досвід та сила духу — опора для молодших побратимів, які разом з ними стоять на передовій.💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

Сьогодні ми згадуємо Героя України, майора (посмертно) Андрія Кизила, заступника командира 1-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців, відомого за позивним «Орел».Андрій Кизило, продовжуючи військову традицію родини, у 2014 році долучився до лав 72-ї ОМБр ім. Чорних Запорожців. «Орел» вів у бій понад сотню бійців поблизу Петрівського (зараз Звитяжне) та Новоласпи, півтора року тримав оборону біля Волновахи. 29 січня 2017 року, під Авдіївкою, ворожа міна обірвала життя Андрія та його побратимів.«У ньому взагалі дивним чином поєдналося все те, що включає в себе слово "офіцер". Саме про таких хлопців кажуть: він — майбутнє нашого війська. І ми його втратили…», — згадував про побратима Валерій Гудзь, Герой України (посмертно). З 2014 року, з перших днів служби, «Орел» був прикладом відваги, принциповості та відданості — втіленням найкращих офіцерських рис. Нині син Артем пізнає батька зі спогадів людей, що його знали, і зростає з гордістю, як і личить синові Героя України.Вічна слава Чорному Запорожцю — майору Андрію Кизилу.💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

Серія «Слідами Чорних Запорожців» триває. Сьогодні ми переносимося у квітень 1920 року. Битва під Бурштином ще не завершена. Командира Чорних Запорожців, полковника Петра Дяченка, тяжко поранено. Група козаків намагається врятувати його і вивезти з поля бою.ВОРОГ СТРІЛЯЄ, ТА БОГ КУЛІ НОСИТЬСпогади Лавра Кемпе, режисера, актора, козака 1-ї сотні 1-го кінного полку Чорних ЗапорожцівПадає з гуком вороже стрільно — на який метр-два від самої середини нашої групи… Курява і дим закрили перед моїми очима групу з командиром. Мене обсипало грудками землі. Серце тьохнуло… Думаю: «Оце і по всьому…» Пилюка розсівається, бачу: всі лежать… Підходжу — раптом усі встають, беруть на руки командира… Він, попри поранення (розторощення стегнової кістки), посміхається й каже: — А дулю!Принесли ми пораненого командира до першої із краю хати і поклали під грушею. За кілька хвилин козак, що лишився при раненому полковникові, кличе нас помогти перенести його в тінь від груші, бо йому сонце б'є в очі… По кругу стовбура пересовуємо його в тінь. Раптом чуємо завивання в наш бік ворожої гранати. З досвіду кожний відчув, що стрільно впаде десь близько — або за нами, або перед нами… І ось: вюу-чах!.. Граната вривається під корінь груші… Мить жаського чекання… Груша затріпотіла якось смертельно… Але хвилина-друга минає — довгі як вічність, а вибуху немає. Граната не вибухла в яких півметра від голови нашого командира. Лише землею і трісками притрусило обличчя. Майже в тому місці, де попередньо лежала голова полковника Дяченка, — ямка і розкидана свіжа земля… — Бачите, хлопці, — каже він, — ворог стріляє, та Бог кулі носить… Видко, Богові потрібний ще живий козак на його рідній землі…(За книгою Романа Коваля «Чорні перемагають: Спогади про прадідів козацтва 72-ї бригади»)#СлідамиЧорнихЗапорожців💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

Продовжуємо нашу серію матеріалів «Слідами чорних Запорожців». Надворі квітень 1920 року, набої на вагу золота, коні та військо виснажені, позаду насідають червоні, попереду — добре озброєна ворожа залога міста Вознесенське.І ЧОГО АНДРІЯ ПОПЕРЛО ТУДИ? Спогади Валентина Сім’янцева, бунчужного 3-ї сотні 1-го кінного полку Чорних ЗапорожцівА от ми вже й під самісіньким Вознесенським. Сотник наказав, щоб усі склали набої на купу, — бідно! Перерахували й по-рівному поділили на кожного. Я мав вісім, а припало, як і всім, три. Три набої на рушницю, а в піхоті, казали, і по три не мають, от і воюй! Наказано насадити багнети на рушниці — ніби компенсація за набої. Залягли на орному полі, на м’яку, вже і заскороджену пахучу землицю. Та ось десь далеченько від нас — паку, пак, пак… І за хвилю заграв фронт із другого боку — і праворуч, і ліворуч. Зовсім близько проти нас — густа лава ворога. Куди не глянеш, виблискують постріли. Гукнули гармати, і помалу посунули ми на конях. Спереду — густа рушнична й кулеметна стрілянина. Б’ють їхні гармати, але по комусь, хто за нами. А там нікого немає. Тихенько посуваємося вперед. От-от підемо в атаку, їздці не спускають очей з командира, ждуть команди. І от Запорожці стрясають небо й землю непереможним «Слава!». Летять коні, виблискують шаблі.— І чого Андрія поперло туди? — вигукнув хтось.Видно було, як Андрій Лепеха проскочив фронт і, зробивши коло, вже завертав коня в гущу метушливого змішаного фронту. — Що він робить?!А він узяв рушницю за люфу і почав гатити прикладом, як довбнею. Сокрушав!(За книгою Романа Коваля «Чорні перемагають: Спогади про прадідів козацтва 72-ї бригади»)#СлідамиЧорнихЗапорожців💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

Війна не чекає. Саме тому наші новобранці, які долучилися до бригади за програмою «Контракт 18–24», проходять інтенсивний курс тактичної медицини. Це не просто навчання — це підготовка до реальних викликів на передовій.⛑ Під керівництвом досвідчених інструкторів, які пройшли через найгарячіші точки фронту, бійці опановують важливі в подальшому навички.⚔️ Ці навички — не лише про виживання, а й про збереження життя побратима. Що більше ми знаємо, то більше шансів залишитись живими. Зі щитом, а не на щиті.🧠 У бою час і знання — це головна валюта. Тому кожна хвилина навчання може коштувати врятованого життя.📍 «Контракт 18–24» — це можливість для молоді віком від 18 до 24 років пройти річну службу з якісною підготовкою, гідним фінансовим забезпеченням та соціальними гарантіями.Долучайся до легендарної 72-ї бригади ім. Чорних Запорожців та стань частиною незламного війська!📞 Звертайся до рекрутингового відділу 72 ОМБр за номером: +380661336245 💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

Днями минуло 105 років від завершення Першого Зимового походу армії УНР — однієї з найгероїчніших воєнних кампаній періоду Української революції, зразка партизанської стратегії, що врятувала українське військо від знищення, зберегла державність і пробудила національну свідомість на значній частині території України.Серед тих, хто пройшов цей шлях — легендарні Чорні Запорожці. Їхній кінний полк став ударною силою походу, символом хоробрості та незламної волі.Ми відкриваємо серію матеріалів «Слідами Чорних Запорожців», у якій публікуватимемо живі спогади бійців полку — про фронтові дороги, бої, побратимів і вибір, зроблений на користь свободи.МОЛОДІ ВЕТЕРАНИ З ЯСНИМИ ОЧИМАСпогади Петра Дяченка, полковника армії УНР, командира Чорних ЗапорожцівНа великому майдані коло церкви в Чорториї Новій вишикувався кінний полк Чорних Запорожців, мов на огляд. Непорушно стояли кінні сотні, наїжачивши списи. Темніли пластуни у струнких рядах, а за ними — важкі кулемети. Безвусі обличчя, все ясні, мов дитячі, очі. Але яку втому видно в них... Здавалося, що в кожного на лиці записана вся трагедія його Батьківщини. Але не видно було апатії. Все це молоді ветерани, що вже третій рік б’ються.Об’їхавши сотні, став перед фронтом полку. Настала мертва тиша, і тільки вудила коней побрязкували та повівали чорні шлики на шапках козаків.— Козаки, тимчасово переміг нас ворог. Для нас лишилася одна дорога — йти в запілля ворога. Хто не бажає іти в партизанщину, хай вийде наперед! Запанувала тиша. Ряди стояли, мов кам’яні, жоден козак не поворушився з місця. Коли зразу громоподібне «слава!» затрусило повітрям. Втомлені й почорнілі обличчя козаків засвітилися радістю, в очах запалав огонь завзяття. Козаки мов відродилися.Полк у складі 212 шабель, 11 важких кулеметів «Максим», 9 легких кулеметів «Льюїс» і при одній гарматі, а всього 417 козаків і старшин, вирушили на нову боротьбу з ворогом України.(За книгою Романа Коваля «Чорні перемагають: Спогади про прадідів козацтва 72-ї бригади»)#СлідамиЧорнихЗапорожців💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

«Коли він дізнався, що я хочу служити, сказав: “Якщо побачу тебе там — получиш в морду”»Батько 22-річного Михайла майже 30 років у війську. Коли хлопець сказав що також піде служити, реакція батька на вибір сина була неочікуваною. Втім, це не зупинило майбутнього Чорного Запорожця.Михайло переконаний: доля українського війська — в руках молоді: «Діди, яким 50–60 років, — ну, вони не можуть щось змінити. А молоді хлопці — енергійніші, жвавіші, більш мотивовані».Для хлопця війна — це боротьба не лише за територію, а й за гідність: «Потрібно показати, що ми — не така слабка держава, як думають ці кацапи. Що в нас є сила. І що нас не так легко завоювати. Власне, це ми зараз і доводимо».Михайло долучився до 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців у рамках проєкту "Контракт 18-24" - це можливість добровільно долучитися до Сил оборони і отримати до 2 мільйонів гривень, якісну підготовку, 0% іпотеку на житло, безкоштовну вищу освіту та медичне забезпечення.🤝 Долучитись до 72-ї ОМБр за «Контрактом 18–24» можна наступним чином:🟢 +380661336245 (гаряча лінія бригади) 🟢 https://www.72ombr.army/contract 🟢 lfrecruiting.com.ua/18-24 🟢 18-24.army.gov.ua 🟢 Резерв+#контракт1824💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.