Old York Times / OYT

​​📚10 книжкових рекомендацій за 10 роківЯ регулярно ділюся оглядами цікавих книжок, але цей матеріал особливо амбітний — розповім про 10 із книжок, які мені сподобалися за минулі 10 років.Список ідіосинкратичний і суб'єктивний. Головний критерій — щоб книжка і сподобалася мені в моменті, і витримала випробування часом через роки або й десятиліття після того, як її прочитав.Для більшості позицій тут є посилання на мій детальніший огляд. Більшість книжок я читав українською, але дві (ще) не перекладені з англійської.🟢Нонфікшн 1. “The Years of Lyndon Johnson” Роберта КароМоя улюблена нонфікшн книжка. Це чотиритомник Роберта Каро про американського президента Ліндона Джонсона і його епоху. Навіщо читати чотири великі книги про Ліндона Джонсона (і чекати на п’яту)? Бо це майстерний наративний нонфікшн, і Джонсон тут є тлом для ширшого проєкту: дослідити природу політичної влади.2. «Як писати добре»Вільяма ЗінссераНайкраща книжка про те, як писати хороші тексти. Я прочитав її у 2018 році, коли лише недавно запустив Old York Times, і вона надихнула мене писати більше і краще.3. «Смаки раю» Вольфґанґа ШивельбушаЧудовий зразок доступного, але якісного історичного нонфікшну. Книжка про те, як різні спеції та субстанції (прянощі, кава, алкоголь тощо) впливали на економічний і соціальний розвиток Європи. 4. «Бунт проти імперії: українські шістдесятники» Радомира МокрикаНайкращий український нонфікшн за останній час. Блискучий наратив про те, як талановиті студенти, висхідні зірки української радянської літератури кінця 1950-их—початку 1960-их, які працювали у межах тоталітарної системи, перетворилися на дисидентів і борців із цією системою.5. «І сталася тьма. Рузвельт, Гітлер і західна дипломатія» Девіда МакКінаДруга світова війна — це невичерпна тема, про яку можна читати книжки ціле життя. Але конкретно ця особливо цікава мені з двох причин: 1) поєднує погляд на Європу із перспективою американської політики; 2) це неможливо читати не проводячи тематичних паралелей із російським вторгненням в Україну.🟢Художка і мемуари1. “Free: Coming of Age at the End of History” Леї ЮпіЛеа Юпі народилася у соціалістичній Албанії в останні роки правління Енвера Ходжі. Це мемуари про її дитинство і юність, які припали на останні роки соціалізму і турбулентні дев’яності — чудове поєднання особистої історії із портретом епохи.2. «У злиднях Парижа і Лондона» Джорджа ОрвеллаЯ читав «1984», але саме ця книжка Орвелла — моя улюблена. Найкращі книжки розширюють коло доступного нам досвіду далеко за межі прожитого; у цьому випадку це зображення стану крайньої бідності, коли немає навіть за що поїсти.3. «Компот із патисонів» Ольги КаріЗбірка есеїв про дитинство і дорослішання в Чернігові в останні роки совка і після його розвалу. Дефіцит і бідність, перебудова соціальних зв’язків та ієрархій після розпаду СРСР, арелігійність, «каральна гастрономія» совкових садочків, мода і бізнес дев’яностих…4. «Дефіляда в Москві» Василя КожелянкаУ мене є слабкість до альтернативної історії, а це класика жанру в Україні. З одного боку це такий собі ескапізм, де Україна — потужна імперія, яка у 1940-их роках перемогла спочатку в українсько-російській війні, а потім в українсько-німецькій. Але це не ура-патріотизм, а майстерно написана книжка з доброю дозою тонкого гумору й самоіронії.5. «Хрещений батько» Маріо П’юзоУ цьому списку мало бути одне місце для guilty pleasure — і його зайняв «Хрещений батько», якого я читав у підлітковому віці, але кілька років тому перечитав у новому гарному виданні «Лабораторії». Фільм Копполи — це, звичайно, класика, яку теж всім варто подивитися, але оригінальний роман нічим не поступається.Фото: Peter Thomas, Unsplash

Чи треба дозволити дітям голосувати на виборах? #OldYorkTimes_архів [з 2021 року]У більшості країн люди отримують право голосу із 18 років. Останнім часом деякі держави знизили віковий ценз до 16 років — але мало хто серйозно вважає, що його треба робити ще нижчим.Утім, так вважає американський демограф Лайман Стоун. У своїй колонці для New York Times він пропагує неочевидну ідею: знизити віковий ценз до нуля.Серйозно: Стоун пропонує дати право голосу навіть новонародженим дітям. Звісно, за найменших дітей голосували би батьки, але, зростаючи, дитина поступово б почала робити власний вибір.Одна з причин, на думку Стоуна — проста справедливість. Наше суспільство позбавляє дітей права голосу із розрахунку на те, що вони не здатні зрозуміти комплексні проблеми — але ми не проводимо IQ-тестів чи перевірок ментального здоров’я для дорослих виборців.Але право голосу для дітей було б корисним поза питанням базової справедливості, вважає Стоун:«Якщо ми долучимо до електорату дітей — і батьків, яким небайдужа довгострокова перспектива життя їхніх дітей — це допоможе компенсувати надмірну (і часто деструктивну) політичну владу пенсіонерів. Наші політичні принципи корострокові там, де вони повинні бути спрямовані вперед. Якщо ми надамо дітям право голосу, це полегшить побудову політичних коаліцій навколо інвестицій у майбутнє».Найочевидніший приклад — зміна клімату. Зараз політичні рішення про боротьбу з нею приймають здебільшого ті виборці і політики, яких вона зачепить найменше з огляду на їхній вік. Право голосу для дітей, стверджує Стоун, дозволить частково компенсувати це.▪️Читати повну статтю (~5 хвилин, 🔒 пейвол)

👨‍💼«Як побудувати кар’єру за диктатури»Ми в Україні любимо нагадувати іноземцям, що не Путін фізично запускає ракети по українських містах і викрадає дітей. Для диктатури потрібні тисячі, десятки тисяч бюрократів, які її підтримують.Інтуїтивно ми завжди розуміли, що на службу до диктаторів у першу чергу йдуть посередні й некомпетентні працівники, які не могли б просунутися в кар’єрі іншим способом, але тепер цьому є наукове підтвердження завдяки детальній базі даних усіх офіцерів аргентинської армії починаючи з кінця 19 століття.🗣«Стимули, які спонукають еліти зберігати лояльність, досліджено всебічно, проте рядові виконавці досі лишалися чимось на кшталт чорної скриньки. За браком реальних даних дослідники схильні були припускати, що вони співпрацюють через ідеологічний екстремізм, страх переслідувань або якесь поєднання обох.Нове дослідження, що спирається на унікальний масив даних часів аргентинської Брудної війни 1970–80-х років, пропонує зовсім інше пояснення. Виявляється, що кар’єрний тиск, добре знайомий найманим працівникам усюди, — бажання оживити кар’єру, яка зайшла в глухий кут, чи здобути незначне підвищення — цілком може спонукати посадовців нижчої та середньої ланки порушувати професійні обов'язки, фундаментальні норми і навіть елементарну мораль. Люди, які ухвалюють такі рішення, як свідчить дослідження, — не екстремісти й не жертви. Найчастіше це просто посередні працівники, які шукають способу просунутися.“Як побудувати кар’єру за диктатури” (Making a Career in Dictatorship) — нова книжка двох німецьких політологів, Адама Шарпфа і Крістіана Ґлесселя, — читається так, ніби хтось схрестив ідеї Ганни Арендт про “банальність зла” з посібником бізнес-школи про те, як отримати максимум із неефективних працівників.Їхнє детальне дослідження аргентинської армії за доби переворотів і насильницьких зникнень показало, що саме неефективні працівники — яких автори називають людьми “під кар’єрним тиском” — поповнювали лави таємної поліції. Така служба, як показано в книжці, дозволяла їм “обійти” звичайну військову ієрархію й досягти підвищень та кар’єрного успіху, яких інакше вони нізащо б не здобули».Настільки детальні і хороші дані у нас є лише для Аргентини, але свідчення підтверджують, що схожа ситуація була, наприклад, і в гітлерівській Німеччині чи сталінському СРСР.🗣«Сценарій, за яким лідер може створити лояльну службу безпеки, за словами [авторів], полягає в тому, щоб заснувати або перепрофілювати установу, здатну стати “другими сходами” для кар’єрного просування, щедро забезпечити її ресурсами й подбати, щоб бар’єри для працевлаштування там були низькими, — сигналізуючи, що вона пропонує кар’єрні можливості тим, хто не може знайти їх деінде. (Скорочення інших державних посад або урізання бюджетів може збільшити коло потенційних рекрутів.) Далі керівництво сигналізує про безкарність для людей на цих других сходах, запевняючи їх, що за скоєні зловживання вони не зазнають наслідків».Звичайно, посилений інтерес до цієї теми викликаний не стільки тим, що всі раптово зацікавилися новітньою аргентинською історією, скільки побоюваннями, що Трамп робить щось схоже у США. Міграційна служба (ICE) стає із маргінальної державної агенції одним із найпотужніших правоохоронних органів — і політичним інструментом президента. 🗣«…Водночас стати агентом ICE сьогодні легше, ніж будь-коли. Раян Шванк, колишній інструктор навчальної академії, у лютому свідчив перед Конгресом, що нові курсанти “закінчують академію попри поширене занепокоєння серед викладацького складу, що навіть в останні дні навчання курсанти не здатні продемонструвати впевнене володіння тактикою чи знанням законодавства, потрібними для виконання їхньої роботи”. Щоб випуститися з навчальної академії, новобранці ICE тепер мають скласти лише дев'ять практичних іспитів — порівняно з 25 іспитами, переліченими в навчальній програмі від липня 2021 року. Це непогана кар'єрна можливість для того, хто прагне просунутися».▪️Читати повну статтю (~10 хвилин)

✏️До дискурсу про ШІ в текстахГучна історія в англофонному літературному світі зараз — очевидно ШІ-генероване оповідання виграло престижний конкурс, тому було опубліковане у поважному літературному журналі.Це гарна ілюстрація до того, чому ШІ не пише хороші тексти, особливо художні. На перший погляд красиво сформульовані метафори виявляються порожніми і абсурдними, якщо спробувати вчитатися глибше, бо вони відірвані від людського досвіду. За стилістичними прийомами немає замислу автора, тому в нас як читачів немає жодного бажання заглибитися в них.Утім, це доволі очевидна теза. Що цікавіше в цій історії — те, наскільки мало людей, навіть на вершинах літературних олімпів, розпізнають ШІ в текстах. Частково тому, що для того, аби отримати чуйку на ШІ-тексти, потрібно самому багато працювати з ШІ-інструментами (це вже підтверджують перші дослідження на цю тему).Ще цікава деталь — якою була перша відповідь журналу на звинувачення. Серед іншого, вони сказали, що прогнали оповідання через Claude, і чатбот не підтвердив, що це точно ШІ-текст. Очевидно, що це поганий підхід. Клод хороший для багатьох речей, але точно не для цього. Загалом я часто помічаю підхід «підозрюю, що це ШІ-текст, тому піду запитаю в ШІ, чи це він написав»; так робити не варто. Ідеального способу визначити ШІ-шність текстів немає, але найближче до нього наближаються спеціалізовані сервіси, натреновані конкретно під це.P.S. Пару місяців тому у своєму телеграм-каналі я писав про основні ознаки ШІ; тепер також виніс у ФБ-пост, щоб всемогутній і милосердний алгоритм показав це якомога більшій кількості людей. Якщо не читали, почитайте. Якщо читали, все одно можете лайкнути / репостнути / надіслати батькам :)P.P.S. Цей текст написаний людиною, але, звичайно, нейрони мого мозку були натреновані на десятках статей і сотнях твітів, які я прочитав на цю тему за останній час :)

🇺🇸Рубрика «ви це точно не будете читати» — у журналі New York вийшов великий профайл чотирьох основних кандидатів в Конгрес від округу Мангеттена.Результати цих виборів ніяк не вплинуть на політичну ситуацію в країні: одне місце в Палаті представників не таке вже й важливе, і в будь-якому разі в цьому окрузі надійно обирають демократів. Але це глобальний центр грошей і впливу, тому цікаво подивитися на те, які профайли основних кандидатів, бо у певному сенсі вони представляють різні фракції Демократичної партії і різні течії в сучасній американській політиці.Власне, на номінацію від Демократичної партії (яка де-факто означає перемогу на виборах) претендують:▫️Джек Шлоссберг — внук Джона Кеннеді і представник сім’ї Кеннеді, яка колись домінувала в американській політиці, але зараз може «похвалитися» лише антивакцинатором і союзником Трампа Робертом Кеннеді-молодшим. 33-річний Шлоссберг має небагато реальних досягнень, але він харизматичний і зірка соцмереж.▫️Алекс Борес — вихідець із техносфери, який зробив центром своєї публічної платформи регулювання штучного інтелекту. Через це він став мішенню критики ШІ-гігантів, зокрема OpenAI, але також і національною зіркою в темі ШІ-регуляцій, яка зараз в центрі суспільного дискурсу (хоча не факт, що хвилює багато простих виборців).▫️Джордж Конвей — зірка руху республіканців проти Трампа. Також має впізнаваний національний бренд. Утім, навряд чи від Нью-Йорка оберуть консерватора, який до того провів кілька десятиліть борючись із демократами.▫️Міка Лашер — максимально традиційний політик: довго працював на теперішнього конгресмена від Мангеттена Джеррі Недлера (котрий іде на пенсію) й інших демократичних лідерів, зараз є членом парламенту штату. Попередньо саме Лашер виглядає фаворитом перегонів, тож питання тому, чи зможе традиційна політична машина встояти у протистоянні із більш національними брендами.▪️Читати статтю (~25 хвилин, можливий пейвол)

Де Обама був дев’ять років? Українці здебільшого не люблять Обаму через його безхребетну політику щодо Росії, але для американців він популярний екс-президент, особливо серед демократів.Разом з цим, за останні дев’ять років демократам дуже не вистачає дорослих у кімнаті: після Обами партія так і не знайшла ефективного харизматичного лідера. У якийсь момент таким виглядав Джо Байден, але це було лише на коротку мить. Тому весь цей час серед однопартійців Обами панує погано приховане розчарування, що він не зайняв більш активну роль в політиці після свого президентства.Це одна з основних тем нового великого профайлу Обами як екс-президента у The New Yorker.Циніки кажуть, що він насолоджується відпочинком і заробляє гроші на мемуарах і промовах. Прихильники — що він відповідальний elder statesman, який дотримується загальноприйнятих норм і дає дорогу новому поколінню. Сам Обама — що він і так робить багато для того, щоб менторити молодших демократів і допомагати їх обирати.🗣«У нашій розмові Обама дав чітко зрозуміти, що більше не плекає ілюзій щодо характеру президентства Трампа. Його ранній прогноз, що Трамп зможе відкотити лише незначний відсоток досягнень Обами і що політичні норми переважать, і близько не справдився. Трамп використовує Міністерство юстиції для переслідування своїх політичних ворогів. Він політизовує Пентагон. Він зневажає будь-які уявлення про політичну пристойність, погрожуючи розбомбити Іран “назад до кам’яної доби”. Та що ж, власне, Обама може з цим зробити? Минулого року він відповів комусь, хто вигукував на події: “Пане, я зараз не президент Сполучених Штатів. Тому немає сенсу на мене кричати”. В інші моменти він порівнює себе з Майклом Корлеоне з фільмів “Хрещений батько”, якому так і не вдається остаточно вирватися із сімейного бізнесу, і каже: “Щойно я думав, що вибрався, як вони знову мене затягують” [Just when I thought I was out, they pull me back in]».У повному профайлі значно більше деталей про те, як Обама заробляє гроші, продюсує документалки, цікавиться штучним інтелектом і загалом досі намагається знайти собі місце в епоху Трампа.▪️Читати статтю (~40 хвилин, можливий пейвол)

Головна медійна зірка американської техно-бульбашки — подкастер Дваркеш Патель. Відомий глибокими, розумними інтерв’ю, до кожного яких він готується тижнями. Завдяки цьому до нього на подкаст приходять найвпливовіші технобарони країни: від Цукерберга до Маска. Хоча також у нього є талант відкривати ширшій аудиторії маловідомих експертів.Як підсумував автор недавнього профайлу в NYT:«Хоча Патель здебільшого невідомий за межами техноіндустрії, “Dwarkesh Podcast” збирає в середньому два мільйони прослуховувань на епізод, і в бульбашці тих, хто будує, фінансує чи хвилюється про ШІ, його подкаст є обов'язковим до прослуховування. Найзайнятіші керівники компаній (Сатья Наделла, Марк Цукерберг) і найвпливовіші дослідники ШІ (Ілля Суцкевер, Андрей Карпати) приходять до нього на інтерв’ю, які нерідко тривають понад дві години. Тайлер Ковен, економіст і публічний інтелектуал, називає Пателя “головним літописцем ери ШІ — ніхто навіть близько не стоїть поруч”».Я давно підписаний на його подкаст. Випуски про ШІ здебільшого не слухаю, бо не вистачає рівня IQ він занадто глибоко в темі на мій смак, але сфера його інтересів ширша, і є багато цікавих для мене розмов про історію. Наприклад, з недавнього — велике інтерв'ю зі Стівеном Коткіним, автором культової біографії Сталіна.Бонус для тих, хто хоче покомплексувати: при цьому всьому Патель дуже молодий — його подкаст почав залітати коли йому було 22-23 роки; зараз йому 25.#OldYorkTimes_PodReview

Чому правописні норми англійської мови настільки нелогічні#OldYorkTimes_архівАнглійську доволі складно вивчити у порівнянні із іншими європейськими мовами. Правописні норми англійської дивні та непослідовні, пише у своєму есе для Aeon американська лінгвістка Аріка Окрент.«Частина проблеми [із вивченням англійської] у тому, що англійський правопис виглядає оманливо схожим до інших мов, які використовують той самий алфавіт, але значно більш послідовно. Ви можете витратити кілька годин на вивчення правил вимови італійської, іспанської, німецької, шведської, угорської, литовської, польської та багатьох інших мов, і переконливо зачитати текст цією мовою, навіть якщо ви його не розумієте. Ваша вимова може бути жахливою, а темп, наголоси і ритми повністю некоректними, і ніхто не сприйме вас за носія мови — але ви зможете це зробити… Англійська мова — у зовсім іншій лізі за складністю».Чому так сталося? Окрент пояснює це грандіозним збігом історичних обставин. Якщо коротко, то створення технології друку застало англійську саме у той момент, коли норми писемної мови не були впорядкованими (офіційна англійська лише недавно відновилася від трьох століть перебування на маргінесі після норманського завоювання). Тож на ці норми сильно вплинули специфічні стимули й особливості роботи друкарів.Оскільки правописні норми не були чітко кодифікованими, друкарні зазвичай використовували ті варіанти написання, які були їм практично зручнішими. Наприклад, слово “haddle” могли замінити на “had”, а “thankefull” — на “thankful”. «Звички і прийоми ставали стандартами, коли складальники вивчали своє ремесло як учні інших складальників», пише Окрент.На думку авторки, англійська правописна система могла би бути значно логічнішою, якби технологія друку прийшла до Англії пізніше.«Але коли з'являється новий інструмент, ви не чекаєте, щоб з'ясувати оптимальний спосіб його використання, і не хвилюєтеся про довгострокові наслідки від його застосування. Ви просто починаєте».▪️Читати повну статтю (~15 хвилин)📍Читайте також: «Якими є люди, котрі володіють десятками мов»

🪖Як працює одне з найбільших українських медіа про війну — і як загалом змінилася воєнна журналістика з початку війни? У The Fix вийшов мій (англомовний) профайл видання Frontliner, яке розповідає про російсько-українську війну українцям та іноземцям.«До повномасштабного вторгнення Дубчак та інші журналісти могли регулярно діставатися буквально до передової — лише за кілька сотень метрів від ворожих позицій. Це було небезпечно, але цілком можливо. На початковому етапі повномасштабної війни репортери ще могли потрапити на передову і навіть зайти в сіру зону. Однак умови роботи фронтових журналістів суттєво погіршилися, і причина — не саме по собі повномасштабне вторгнення, а поширення дронової війни.Сьогодні репортери не можуть дістатися до “нуля”. Дубчак каже, що за останній рік не було жодного такого виїзду. Тепер дорога туди — це 5–20 кілометрів пішки в бронежилеті під постійною загрозою, а потім щонайменше тиждень очікування, перш ніж з'явиться можливість вибратися назад. Пересуватися можна лише вночі, бронежилет обов'язковий, а “Ланцети” здатні вражати цілі на відстані до 80 кілометрів від лінії фронту — тобто безпечної дистанції, на якій можна послабити пильність, не існує. Тим часом у Києві команда стежить за логістикою і підтримує постійний зв'язок із репортерами на місцях».▪️Читати повну статтю (~6 хвилин)

​​👊Чи зробить ШІ нас більш поміркованими?Один із оптимістичних поглядів на ШІ в поточному дискурсі — що він допоможе зменшити політичну поляризацію, яка зросла за останні кілька десятиліть через фрагментацію медіа і зокрема соцмережі.Найбільш просунутими виробниками ШІ-моделей, які випереджають усі інші, є три американські компанії: OpenAI, Anthropic і Google. Їхні ШІ-продукти, якщо дозволити собі трохи антропоморфізму, мають доволі центристські, ліберальні в широкому сенсі цього слова погляди. Вони не провокують і не висловлюють контроверсійних поглядів. (І навіть Ґрок Ілона Маска загалом доволі поміркований, якщо не рахувати окремих інцидентів).Простий очевидний приклад — якщо запитати у найновішої GPT моделі, «хто був кращим президентом — Порошенко чи Зеленський», то вона не дасть прямої відповіді, а натомість напише розгорнуте есе про переваги і недоліки кожного. Звичайно, якщо постаратися, можна добитися більш цікавої і потенційно контроверсійної відповіді, але переважна більшість користувачів не будуть старатися.Тож ідея в тому, що чим більше медіаспоживання зміщується у бік спілкування з ШІ-чатботами (порівняно з соцмережами чи ідеологічними медіа на кшталт Fox News чи каналу «Прямий»), тим менше споживачі будуть стикатися з радикальними тезами і тим більш поміркованим ставатиме суспільний дискурс.Детальніший аргумент на підтримку цього погляду можна почитати, наприклад, в есе американського аналітика Ноа Сміта. Він називає ШІ «цифровим Кронкайтом» — відсилка до іконічного американського ведучого Волтера Кронкайта, який є символом епохи у 1960-их і 1970-их, коли було три основних телеканали, довіра до медіа була дуже високою, а поляризація низькою.Противники цієї тези кажуть, що домінування поточної конфігурації великої трійки американських ШІ-компаній тимчасове, і в майбутньому буде більше якісних ШІ-продуктів, заточених під погляди на будь-який смак. Як на національному рівні — китайські моделі розказують вам, що Тайвань це частина КНР, а в Україні не просто так тренують «Сяйво» — так і для індивідуальних користувачів.Зображення: ChatGPT