ОЛЬЦЯ ШИОШВІЛІ

Буду знов нудити про несправедливість щодо жінок, сорі.У 2026 році значна частина того, що медицина знає про жіноче тіло — це екстраполяція з досліджень на тваринах. Я вже писала, що повна анатомія клітора була описана лише у 1998 році австралійською урологинею Гелен О'Коннелл, яка нарешті вирішила подивитися уважніше, ніж її попередники. До цього вважалося, що орган, який існує виключно для задоволення тв не має жодної репродуктивної функції, не вартий детального вивчення. Результат цієї байдужості цілком конкретний: хірурги пошкоджували його під час операцій, бо не знали, де він знаходиться. Жінки відповідно втрачали чутливість назавжди. Мова не про середньовіччя, це хірургія кінця ХХ століття.Ендометріоз мучить від 10 до 15% жінок репродуктивного віку. Золотий стандарт діагностики — лапароскопія, тобто хірургічне втручання. Простого аналізу крові не існує, бо немає підтверджених маркерів. Чому немає маркерів? Бо механізми роботи ендометрія in vivo досі не вивчені достатньо. Натомість у науковій літературі є дані про ендометріоз у овець, які слугують моделлю для розуміння хвороби у жінок. Овець. У 2026 році.Тазове дно жінки — одна з найменш вивчених структур у клінічній медицині. Не існує жодного неінвазивного тесту, який би до пологів передбачив ризик пролапсу органів або нетримання сечі. Більшість анатомічних даних отримані з досліджень на трупах літніх жінок, які вже мали пролапс, тобто наука вивчає наслідок, не маючи уявлення про механізм. Функціональні ж моделі будуються на щурах, хоча щурячий скелет чотирилапий, а навантаження на тазове дно принципово інше. Результат: мільйони жінок після пологів отримують діагноз постфактум та реабілітацію, яка розроблялася без найважливішого розуміння того, що саме відбулося всередині.Менструальна кров містить стовбурові клітини, онкомаркери і гормональний профіль. Вона могла б стати джерелом неінвазивної діагностики раку ендометрія — безболісної та дешевої альтернативи біопсії. Але більшість досліджень обходять її стороною як «незручний матеріал» і беруть венозну кров — ту, що є і в чоловіків, і саме тому давно стандартизовану.Дози більшості медикаментів розраховані на «стандартного пацієнта»: 70 кг, 180 см, чоловічий метаболізм. Жінки отримують ті самі дози при іншому гормональному фоні, іншому відсотку жирової тканини та іншій швидкості виведення речовин. Побічні ефекти у жінок реєструються в 2–3 рази частіше. Снодійне діє довше. Знеболювальне — інакше. Це давно відомо і постійно фіксується, але досі не враховується в протоколах.Симптоми інфаркту міокарда у жінок — не класичний біль у грудях, а біль між лопатками, нудота, незрозуміла втома. Класичний опис інфаркту, яким досі користуються кардіологи, написаний на основі досліджень чоловіків у 1950-х роках минулого сторіччя. Жінки з цими симптомами отримують направлення до невролога або рекомендацію «менше нервувати» і повертаються додому помирати з невиявленим некрозом серцевого м'яза.Це не просто прогалини у знаннях, а системне рішення про те, чиє тіло вважається нормою, а чиє скоріш відхиленням від неї, яке до того ж надто складно вивчати. І поки медичні університети не переглянуть підручники, а клінічні дослідження не стануть обов'язково включати жінок репродуктивного віку як окрему групу — ми лікуватимемо жінок за протоколами, написаними не для них.Наступного разу, коли почуєш від лікаря у відповідь на свою скаргу: «це норма, у всіх так», варто уточнити: у яких саме «усіх» це вивчали. Відповідь може виявитися несподіваною.За можливості будьласочка, поширте мій контент та підпишіться на мій канал аби не загубити🥹

Криза середнього віку таки існує, це не відмовки чоловіків. Як магістр кризи жіночого середнього віку, можу порекомендувати декілька напрямків нагально-термінового розвитку. Бо ми, жінки, зазвичай як акули, якщо зупинимося – помремо.1. Ще один кіт до хати. Я чесно спробувала за цей незабутній період всі породи котів, які хотіла з дитинства, а ніхто ніц не дозволяв смердіти в хаті. Тепер хата моя власна, тому спочатку було навіть весело. Але так глибоко занурюватися в питання як я необов'язково, можна обмежитися одним і стати щасливою, що в принципі з котами неминуче.2. Пілон.Вульгарно з точки зору бабунь у вашого підїзда і не завжди відповідає вашому статусу, наприклад, головного бухгалтера, але чи не до біса той статус коли конче потрібно поділитися досягненнями в Фейсбуці. Саму мене ноги так і не донесли у цю фєєрію смаку, але я можу уявити наскільки підіймають самооцінку ідеальні тренерки, які вас хвалять та підбадьорюють.3. Косметолог.Доглянутість за величезні гроші, яку ви нарешті собі дозволили. Саме такий концепт здатен повернути віру в себе і в свої безмежні можливості. Сподіваюся, надовго. Бо в моєму випадку це не спрацювало і відверто програє домашньому догляду за собою, це окреме щоденне задоволення, яке крок за кроком виховує любов до себе, якщо вона кульгала.4. Молодий коханець.Всім рекомендую одразу, як відчули фрустрацію. Я така тварина, що клин клином вишибає, тож в моєму випадку ця терапія не дає мені занурюватися в свою равликову раковину, я обираю начитаних, цікавих, і цим нехитрим шляхом через постіль отримую нове потішне коло спілкування та відчайдушні пригоди. Щоправда останнього разу ця система дала збій – я вийшла заміж за цього юнака. Далі буде)5. Спорт, йога, медитація, майндфулнес.Ну або нарешті здоровий спосіб життя з понеділка. Суть одна: навчитися видобувати задоволення з простих речей, зупинитися, почати помічати, навчитися турбуватися про своє тіло як слід, а не випадково, та все навколо змінити під себе та свої (нарешті!) потреби. Себе водрузити на перше місце, всі інше попустити.6. Почати вести блог, де навчати всіх жити це життя.Окремий специфічний вид одужання. Ти раптом усвідомлюєш що маєш що сказати, що думки які роками крутилися в голові насправді комусь потрібні, і що Фейсбук це не соціальна мережа, а кафедра. Небезпечний факультет тим, що затягує назавжди і потім ти вже не можеш мовчати взагалі ні про що. Стережіться)7. Алкоголізм.Коли тобі за сорок і ти нарешті усвідомила, скільки всього ти терпіла за життя – бокал вина о сьомій вечора здається цілком раціональним рішенням, бо себе дуже шкода. Логіка залізна та всім зрозуміла. Але ти маєш усвідомити та запам'ятати ще одну річ – твоє маленьке хобі дуже помітне неозброєним оком, бо алкоголь одразу ж, наступного дня (не повіриш) відображається на обличчі, і чим глибше ти пірнаєш, тим серьозніше ця відмітина. 8. Сад і город.Той момент коли ти купуєш розсаду помідорів і відчуваєш більше задоволення ніж від будь-якого шопінгу за останні десять років. Земля дійсно лікує — це виявляється банальна біохімія. Ефект причетності до створення живого творить дива. Плюс у тебе з'являється законна причина ігнорувати всіх і просто копирсатися в грядках з виглядом людини, яка дуже зайнята важливими справами.10. Астрологія і таро.Підходить для тих хто спробував все вищезазначене більш менш раціональне. За останній час я бачила багато знайомих, хто винайшов себе та отримав якісь відповіді на якісь запитання. Тим більше, що система доволі зручна – будь-які свої або чужі факапи можна пояснити розташуванням планет.Куди б вас не засмоктав всебічний розвиток, нагадуйте собі ділитися з іншими жінками досвідом та емоціями, ми одна одній – сестри та тільки разом ми змінюємо цей світ найкраще і на краще🥹

До 1956 року французькі школярі мали законне право випити за обідом півлітра вина, сидру або пива. Тобто в столовці замість киселю або компоту діти мали змогу офіційно бухати. До речі, батьки після заборони алкоголю в школі для дітей до 14 років, були шоковані та незадоволені.Але Франція в цьому сенсі не є унікальною. Просто в неї романтична репутація. У 1898 році компанія Bayer, та сама що зробила аспірин, почала продавати героїн як засіб від кашлю для дітей. На флаконах малювали маленьких усміхнених дітей, яким мама ложечкою дає ліки. Героїн рекламувався як більш безпечна альтернатива морфіну. Продавали до 1913 року і зупинила цей треш лише буквальна незручність того, що пацієнти поверталися за наступним флаконом знову і знову і знову.У тому ж XIX столітті аптеки без рецепту продавали краплі від зубного болю для немовлят у яких ріжуться зуби з кокаїном у складі. Продукт позиціонувався як порятунок для нервуючих батьків. Зуби переставали боліти. Дитина переставала плакати. Всі щасливі.Щоб заспокоїти немовля вночі, лікарі рекомендували заспокійливі сиропи з опієм та морфіном. Один з найпопулярніших, Mrs. Winslow's Soothing Syrup, щорічно вбивав дітей, які після його застосування просто не прокидалися. Морфін там навіть не зазначали на етикетці, бо навіщо зайвий клопіт. Тютюн прописували від запорів, через стимулюючу дію нікотину на кишечник. Ртуть лікувала сифіліс. Миш'як був у складі тонізуючих засобів для зміцнення нервової системи.Окрема історія з цигарками для вагітних. У 1940-50-х роках лікарі не тільки не забороняли куріння під час вагітності, а й активно рекомендували його аби контролювати набір ваги чи заспокоїти нерви. Стандартна порада звучала так: не більше чотирьох сигарет на день. Вважалося, що істерія та невроз шкодять дитині більше, ніж дим. Медичний консенсус того часу полягав у тому, що матка надійно захищає плід від будь-якого зовнішнього впливу. Тому курити можна. Головне, не нервувати.Кожну з цих рекомендацій підписував лікар. Кожну вважали науково обґрунтованою. Кожна мала тепер анекдотичний досвід успішного застосування. Я впевнена, що коли нас розглядатимуть прискіпливо через сто років – теж поржуть.

Перше і найважливіше – назвати це вголос. Не «ти мені не допомагаєш», а «я одна несу когнітивну відповідальність за наше спільне життя і це несправедливо». Різниця між цими двома реченнями – колосальна. Це вже не скарга, а факт, що потребує рішення. І воно насправді існує – розподіл не завдань, а сфер. Не «допоможи мені з прибиранням», а «прибирання – повністю твоя відповідальність: ти помічаєш, ти плануєш, ти робиш». Делегування без передачі думання над цим – не вирішення проблеми. Це просто найм виконавця.Далі має відбутися чесна розмова про те, що кожен з вас вважає нормою у спільному побуті. Дослідники рекомендують парам виробити спільне бачення того, як має виглядати домашній простір і розподіл відповідальності – і це саме по собі вже знімає частину когнітивного навантаження з жінки. Але існує і завдання з зірочкою – чоловік має навчитися бачити. Не виконувати, а бачити. Помічати прогалину і закривати її без нагадування. Це не природна навичка, але це навичка, яку можна успішно розвинути. Звісно, якщо захотіти.Цікаво, коли востаннє чоловіки зробили щось для своїх стосунків, про що їх ніхто не просив, що ніхто не помітив і за що ніхто не дав їм ніштячків? Я хочу знати відповідь на це питання. Дуже хочу. Бо я втомилася бути єдиною, хто не вимикається наприкінці дня.

Існує в Україні перелік захворювань, за яких інвалідність третьої групи встановлюється безстроково. Наприклад, жінкам після розширеної екстирпації матки з яєчниками за наявності онкологічних захворювань та чоловікам внаслідок травматичної кастрації.Тобто чоловіку достатньо самого факту травматичної кастрації. Без уточнень, без додаткових умов, без обов'язкових доказів що тобі справді погано. Втратив значить втратив і держава це визнає одразу.Жінці ж потрібно: по-перше, щоб причиною видалення статевих органів була онкологія, не міома, не ендометріоз, не жодна інша причина, через яку жінки насправді теж втрачають ці органи. По-друге, щоб операція була саме розширеною екстирпацією, бо є кілька типів втручання і тільки один з них держава вважає достатньо серйозним доказом. І навіть тоді – інвалідність не автоматична, треба окремо підтверджувати обмеження повсякденного функціонування.Держава вирішила, що чоловіча втрата – фактична, а жіноча – це питання, яке ще потребує додаткового вивчення. І можна було б подумати, що це виняток. Ну якась стара постанова, написана в 2015 році людьми, які поспішали на обід. Але ніт. Це не виняток. Це принцип, що пронизує медицину наскрізь, від українського Кабміну до відділення невідкладної допомоги в Лондоні, Нью-Йорку та будь-якому іншому місті, де є лікарні та жінки, наприклад, з болем у грудях.Серцевий напад у жінки виглядає не так, як у чоловіка. Нудота, втома, біль у щелепі або спині – замість класичного загальноприйнятого болю в грудях, який вважається нормою. Норма ця, до речі, описана на основі досліджень, де учасниками переважно були чоловіки, бо жінок репродуктивного віку десятиліттями виключали з клінічних випробувань, для їхнього так би мовити захисту.В результаті цього захисту жінки до 55 років у сім разів частіше за чоловіків того самого віку виписуються з американських відділень невідкладної допомоги без жодного кардіологічного обстеження. У Великій Британії жінка, яка приїхала з інфарктом, має на 50% більше шансів отримати неправильний діагноз, ніж чоловік з тими самими симптомами. Їй зазвичай кажуть: тривожність, стрес, можливо гастрит, поїдьте додому та відпочиньте.Серцево-судинні захворювання саме тому причина смерті номер один серед жінок. Але образ людини з інфарктом у масовій свідомості досі чоловічий. Середнього віку дядько, з рукою на грудях та виразом обличчя людини, яку точно треба рятувати. Жінка з тією самою рукою на грудях виглядає як людина, яка переживає через роботу.Тепер ендометріоз. Захворювання, яким страждає кожна десята жінка у світі. Хронічний біль, який може бути настільки сильним, що унеможливлює нормальне існування. Від появи перших симптомів до діагнозу в середньому проходить від восьми до дванадцяти років. У Великій Британії цей показник останніми роками не зменшується, а навпаки зростає – зараз майже дев'ять років.Дев'ять років. За цей час можна закінчити університет, народити двох дітей, поміняти три роботи. Жінка весь цей час ходить до лікарів, які їй кажуть: це нормальні місячні, всі жінки так страждають, можливо, у вас депресія, можливо, ви просто чутливі.Більшість жінок з ендометріозом встигають обійти чотирьох-п'ятьох лікарів, перш ніж їхній біль починають сприймати серйозно. Деякі отримують діагноз лише тоді, коли не можуть завагітніти. Тому що безпліддя – це вже проблема, яку медицина та держава розуміють. Отже, маємо систему, яка не включала жінок у дослідження ліків десятиліттями, не вміє розпізнати жіночий інфаркт, не вірить жіночому болю якомога більше років та в підсумку пише постанову, де жіноча втрата репродуктивних органів через рак вимагає восьми слів умов, а чоловіча втрата – трьох.Чоловіче тіло в нашій реальності є нормою, а жіноче – підозрілою варіацією, яка потребує додаткового підтвердження. В лабораторії, в операційній, в кабінеті МСЕК. Жінка повинна довести, що їй боляче, що вона хвора, що втрата є втратою. Справжньому чоловіку достатньо хворобливого виразу обличчя.

Це моє перше в житті селфі, яке я виклала в соцмережі. І відбулося це в 2020 році, всього шість років тому.Бо я ніколи не вважала себе тією, хто гарно виходить на фото, а тим більше на відео (і боже ж збав, почути голос в запису). Але насправді я не вважала себе достатньо привабливою аби показати себе, точніше хизуватися, бо ж селфі вважалося саме нездоровим хизуванням.Мені було майже сорок. Я давно мала власний бізнес створений з нуля, краще розбиралася в автомобілях ніж більшість знайомих чоловіків, а в анатомії – краще за багатьох косметологів, могла годинами говорити про генетику собак або про те, чому антицелюлітні креми – просто гарно упакований маркетинг. Але сфотографувати себе і показати людям – було за межею можливого. Бо хто я така, щоб займати місце в чужій стрічці своїм обличчям?Це не скромність. Це не правильне виховання. Це навіть не сором у класичному його розумінні. Це щось глибше і конкретніше – переконання, що ти за замовчуванням не варта уваги, тож будь-яка спроба її привернути вимагає виправдання.І я не одна така. Нас, міленіалів, вирощували в дуже специфічних умовах: ми достатньо дорослі аби пам'ятати світ без інтернету, і достатньо юні аби потрапити в нього на повній швидкості — без інструкцій, прикладів та зазвичай навіть людини поруч, яка б сказала, що ти маєш право займати це місце. Але перш ніж говорити про інтернет, треба говорити про те, що було до нього – про незабутню радянську педагогічну спадщину, яку ніхто офіційно не скасовував. Радянська школа виховання дитини будувалася не навколо особистості, а навколо колективу якому ця особистість не має заважати. Ідеальна дитина була слухняною, непомітною і зручною. «А що скажуть люди?» – не просто батьківська фраза, це була ціла програма: думка чужих людей ставилася вище за власну, а бажання виділитися автоматично прирівнювалося до провини. Не висовуйся. Не хизуйся. Не думай, що ти краща.«Менше знаєш – міцніше спиш» — це була не просто народна мудрість, а скоріш непряма заборона на допитливість, на аналіз, на будь-яке бажання піддати щось сумніву. А якщо заборонено думати – то вже точно заборонено показувати себе. Себе треба було заслужити, а увагу до себе – виправдати. Саме звідти у нас всіх дотичних до епохи таке панічне небажання когось потурбувати, занепокоїти, та ви що, ну не треба, я сама доїду, донесу, відремонтую, навіть вашу роботу із задоволенням виконаю аби тільки не відчувати провини. Нас не вчили, що ми цінні. Нас вчили, що ми маємо бути корисними. Різниця принципова.Покоління міленіалів народилося між 1981 і 1996 роками. Ми виросли на стику двох світів: аналогового і цифрового, радянського і пострадянського, колективістського і раптово індивідуалістичного. І цей стик нас не привів нікуди плавно – він розірвав нас навпіл. З одного боку нам раптом сказали: будь собою, реалізуйся, кричи, мрій. З іншого – всі внутрішні установки вимагали: не висовуйся, не хизуйся, не думай що ти краща за інших.Тож заборона ця живе вже не зовні, вона стала внутрішньою. Її не треба більше підтримувати батьківським окриком чи вчительським глузуванням. Вона просто існує всередині і тихо коментує кожну спробу зробити щось помітне: «а ти взагалі маєш на це право?»Дослідження фіксують, що емоційне благополуччя серед міленіалів знаходиться на найнижчому рівні з часу початку вимірювань – і це прямий наслідок поєднання високого тиску ззовні та низької самооцінки всередині. Тобто ми не просто чомусь невпевнені в собі. Ми системно виховані так аби займати поменше місця в шухляді. Це я буквально про місце у стрічці, за трибуною, у розмові, на фотографії.))

Аліллуйа, як завжди я трохи (років на пʼять) раніше до цього прийшла, але все одно радісно 🤓 у США переписали правила харчування і цього разу це справжній зсув парадигми, який уже викликав гучні суперечки між лікарями, науковцями й харчовою індустрією.Що ж дійсно нового?1. Тепер Dietary Guidelines for Americans фактично відмовляються від багаторічної мантри про універсальну помірність та довбаний підрахунок калорій і роблять ставку на просту, майже старомодну ідею реальної їжі, де основу раціону мають складати цілісні продукти з мінімальною обробкою, а не фабричні конструкти з безмежним складом.2. Окремий акцент зроблено на білок, який тепер рекомендують включати в кожен прийом їжі, пояснюючи це зниженням м’язової маси з віком, проблемами з інсулінорезистентністю та хронічною втомою, і його норма на кілограм ваги дорослої людини збільшується вдвічі (!) з 0,8 г до 1,6 г на кілограм маси тіла в день. Фактично ту саму казкову тарілку, яку я вивчала ще в бутність мене нутриціологом – перевернули догори дригом.3. Доданий цукор більше не толерують взагалі, а прямо називають фактором який варто максимально скоротити, особливо для дітей. Жодних соків та будь-яких напоїв крім води та жирного молока.4. Алкоголь вперше перестали описувати через дозволені норми, замінивши їх формулюванням «менше означає однозначно краще» для здоров’я мозку, печінки й серцево судинної системи.5. Жири, особливо насичені, повертаються (віват, сало), бо знежирені продукти визнали більш шкідливими аніж корисними. Ці рекомендації не є істиною в останній інстанції і точно не універсальним рецептом для кожної людини, але вони добре показують, як навіть найбільші системи охорони здоров’я починають визнавати очевидне – ультраоброблена їжа не може бути фундаментом здоров’я, якими б правильними не здавалися цифри в таблицях.Ну і найголовніший сенс цих змін в тому що відповідальність за харчування поступово повертають від корпорацій до самої людини, яка має приймати рішення самостійно і щодня робити той самий важливий вибір на користь овочів, мʼяса та фруктів.

Матріархат зазвичай уявляють собі як щось екзотичне, ну або як перевернутий патріархат, хоча історично він ніколи не був дзеркальною формою чоловічого домінування і майже завжди існував як система організації життя, а не як ідеологія боротьби. Антропологічні дослідження ХХ століття показують, що близько третини відомих людству доіндустріальних спільнот мали матрилінійну або матрифокальну структуру, де спадкування, власність та соціальна стабільність були пов’язані з жінкою, а не з чоловіком.У таких суспільствах жінки рідко керували через примус, зате відповідали за розподіл ресурсів, довгострокове планування та збереження соціальних зв’язків, що істотно знижувало рівень внутрішніх конфліктів і насильства. За даними етнографічних описів народів мосо в Китаї, мінангкабау в Індонезії та ірокезьких конфедерацій у Північній Америці, спільноти з жіночим центром прийняття рішень демонстрували вищу стабільність родинних зв’язків і нижчий рівень майнових спорів у порівнянні з сусідніми патріархальними групами.Сучасна соціологія підтверджує цю логіку вже на рівні сім’ї, де за статистикою саме жінки у понад шістдесяти відсотках домогосподарств фактично керують фінансовим плануванням, освітою дітей і побутовими стратегіями, навіть якщо формально влада декларується інакше. При цьому дослідження сімейної динаміки показують, що сталі результати розвитку не там, де жінка контролює кожен крок, а там де вона задає правила і ритм, не витрачаючи при цьому енергію на постійні суперечки щодо ролей та статусу.Матріархат у реальному житті майже ніколи не декларується і по суті не потребує маніфестів аби зайвий раз не викликати суперечок в напруженому суспільстві, але він добре помітний за результатами у вигляді специфічної домашньої атмосфери та передбачуваних рішень без ознак егоцентризму. Вочевидь тому його часто не помічають, плутаючи з ідеально організованим життям.

Я люблю тебе більше за власну шкіру.Фріда Кало закохувалась не як людина, що шукає щастя, а як істота, яка перевіряє себе на живучість, і кожна її закоханість була способом довести, що вона ще тут, ще відчуває, ще може горіти навіть тоді, коли тіло розсипається, а життя поводиться як поганий лікар без анестезії.Першою великою любов’ю став Алехандро Гомес Аріас, шкільний друг, інтелігентний, гарний, революційно налаштований, з яким вона вперше відчула, що бажання може бути сильнішим за страх, і саме в цей період сталася аварія, що зламала їй хребет і водночас остаточно прив’язала її до ідеї, що любов і біль тепер завжди ходитимуть поруч, бо саме Алехандро був тим, кому вона писала з лікарняного ліжка, ще не знаючи, що це лише пролог.Потім у її житті з’явився Дієго Рівера, і це вже не було коханням у звичному сенсі, це було зіткнення двох стихій, де вона була вулканом меншого розміру, але не меншої температури, а він був світом, який постійно зраджував, але ніколи не відпускав, і Фріда закохалась у нього так, як закохуються не в людину, а у власну долю, з повним розумінням того, що вона буде жорстокою, несправедливою і болісною, але іншого варіанту у неї немає.Її любов до Дієго не заважала їй закохуватись в інших, бо Фріда ніколи не плутала вірність із самознищенням, і серед чоловіків був Ніколас Мюррей, фотограф, який дивився на неї не як на легенду чи дружину генія, а як на жінку з живими очима, і в цих стосунках було багато тілесної ніжності, спокою і простого людського тепла, якого їй так бракувало поруч з Дієго.Був і Лев Троцький, старший, харизматичний, небезпечний, з яким її закоханість мала присмак гри і виклику, адже вона спокушала не лише чоловіка, а символ, і це був роман, де еротика змішувалась із політикою, а захоплення було швидким і яскравим, без планів і без ілюзій, бо Фріда чудово знала, що деякі зв’язки існують лише для того, щоб залишити слід, а не для того щоб тривати.Її жіночі закоханості були не менш значущими, і серед них особливе місце займала Джозефіна Бейкер, з якою Фріду поєднувала не лише пристрасть, а й спільна свобода від очікувань світу, бо в цих стосунках не потрібно було нічого пояснювати, виправдовувати чи приховувати, і любов ставала простором, де не існувало ролей.Була також художниця Джорджія О’Кіф, захоплення якою було тихішим, інтелектуальнішим, наповненим взаємною повагою і відчуттям спорідненості, коли ти дивишся на іншу людину і впізнаєш у ній схожу самотність, схожу впертість і ту саму готовність жити всупереч.Усі ці закоханості не були зрадами чи втечею від Дієго, вони були способом не зникнути всередині нього, бо Фріда не належала нікому повністю, навіть коли любила до фізичного болю, і саме тому її любов завжди була тілесною, радикальною і чесною, без спроб прикрасити чи зробити її прийнятною.Фріда Кало закохувалась так, як живуть люди, які знають, що часу мало, що тіло ненадійне, а почуття це єдине, що не можна загіпсувати, і саме тому її любові залишилися в історії не як плітки, а як частина її мистецтва, де кожна людина, яку вона любила, ставала ще однією раною, ще одним кольором і ще одним доказом того, що вона була живою до самого кінця.«Te amo más que a mi propia piel» (я люблю тебе більше, ніж власну шкіру) – її фраза, звернена до Дієго Рівери🥺 і Сальма Хайєк, на мій погляд, не просто впоралася з роллю, вона настільки втрапила всередину Фріди, що легко могла би в гіпнотичному трансі почати писати шедеври, ну чисте перетворення, а не амплуа.

Адам Пірсон народився з нейрофіброматозом першого типу. Це генетичне захворювання, яке поступово змінює обличчя і тіло. Не раптово драматично, а повільно, рік за роком, так що ти або вчишся жити у новій реальності або зникаєш з публічного простору. Більшість зникає. Адам пішов в протилежний бік.Він виріс у Британії у звичайній родині, навчався, дивився телевізор, цікавився медіа і одного дня зрозумів, що найбільша проблема не в його обличчі, а в тому як люди реагують на нього. Не страх навіть, а автоматизм. Погляд, який зупиняється на секунду довше. Жарт, який зависає у повітрі. Співчуття, про яке ніхто не просив. Щось на доісторичному.Але Пірсон не взяв на себе роль мотивуючого героя. Він принципово виступає проти образу людини, яка надихає просто тим, що існує. Йому не потрібні оплески за вихід з дому і не потрібні знижки на людську гідність. Саме тому він пішов у журналістику, телебачення, а згодом і кіно.Він працював телеведучим і документалістом, знімав програми про дискримінацію за зовнішністю, про так званий lookism, про те, як суспільство ранжує людей за тим, наскільки зручно на них дивитися. Він ніколи не говорив м’яко та не згладжував кути, ставив незручні питання напряму, і дуже часто саме тим людям, які були впевнені у власній прогресивності.У повсякденному житті він живе без героїзму. Працює, подорожує, читає, підтримує благодійні організації, публічно виступає, веде дискусії, дає інтерв’ю, де більше говорить про структуру суспільства, ніж про себе. Він не романтизує свій стан і не перетворює його на трагедію. Для нього це факт біографії, а не сюжет.Адам Пірсон дуже точно формулює головну думку про лукізм: проблема не в тому, що люди дивляться. Проблема в тому, що вони вважають, ніби мають право робити з побаченого висновки про цінність, характер і місце людини у світі.Він не бореться за право бути коханим чи прийнятим. Він бореться за право бути звичайним. З правом на складність, різкість, гумор, помилки і поганий настрій. Без ролі символу і без обов’язку когось виховувати.І в цьому сенсі Адам Пірсон дуже незручна фігура. Бо його неможливо використати як приклад і неможливо спожити без внутрішнього дискомфорту. Він не просить дивитися на нього. Він змушує замислитися, чому ми взагалі ТАК дивимося. До речі, хто вже подивився фільм «Інша людина» з ним в головній ролі?