ОЛЬЦЯ ШИОШВІЛІ

Тато вже захворів на рак, коли я дізналася про медичне страхування, яке би повністю могло покрити лікування. Ну і яке авжеж потрібно було оформити до того, як жарений півень нас клюне. Звісно можна себе і далі втішати, що зі мною такого ніколи не станеться, але я жінка, у якої і батько і мати загинули від раку та якій за два місяці виповнюється 44 рочки, тож купа ризиків по здоров'ю домокловим мечем висне над кожною такою з нас. Хто давно на мене підписаний, знає, що я ще й хитра. Не цікаво мені заплатити за програму медичного страхування і просто отримати послуги натомість. Я знайшла пакет із накопичуванням та з додатковими бонусами для усіх (!) дітей жінки. Накопичувальне медичне страхування – це коли після завершення договору (уявляю що мені таки вдасться пройти цей квест переможницею генетики епігенетикою) я отримую свою страхову суму разом із накопиченими бонусами. Тож мій захист сьогодні це одночасно моя додаткова фінансова подушечка, моя довгоочікувана пенсійка. Я плачу не в нікуди на всяк випадок, а фактично в своє ж майбутнє.Ось чому для мене це не чергова страховка (яка скоріш за все для більшості українців таки буде обов'язковою, про добровільно-примусове самостійне страхування розмови в кулуарах влади не вщухають), а це хоча б якась впевненість мене як жінки та спокій як матері. І таке приємне відчуття контролю за 3000 гривень на рік. Ще з допоміжного є державний скрінінг здоров'я після 40 років. Раніше він був прив'язаний до дня народження, тепер ніт, вам дають 2000 на картку, а списати їх можуть тільки акредитовані медичні заклади. Обирайте будь-який медичний заклад та перевіряйте безкоштовно ризик серцево-судинних захворювань, цукровий діабет 2 типу, артеріальний тиск, пульс і ритм серця, антропометрію, рівень тривоги та депресії. Все інше – за гроші.Зрештою я вже можу консультувати і з цього приводу також, можете стукати в приват @tasama_o_shyoshvili – все розкажу як оформити, якщо цікаво.

До речі в цьому всьому є цікавинка, про яку я дізналася нещодавно через навчання для прийомних батьків. Обличчя не просто показує емоції, воно допомагає вам їх відчувати: мозок частково зчитує власний стан зі скорочення лицьових м'язів, штука ця зветься петлею лицьового зворотного зв'язку. Знерухомте обличчя і петля порветься. На цьому навіть збудували експериментальне лікування депресії: вимикаєш м'яз, що супиться, і мозку, мовляв, нема звідки взяти сигнал смутку. Але як завжди є інший бік, про який зазвичай мовчать: після ботоксу люди починають гірше розпізнавати чужі емоції, сімдесят відсотків влучності проти сімдесяти семи в тих, хто жодного разу не колов. Бо чужі почуття ми читаємо, несвідомо повторюючи їх власною мімікою, а застиглому обличчю повторювати нічим. Тож за гладенький лоб ви доплачуєте шматком власної емпатії. Щоправда, цього немає в прайсі.Стовідсотково ви також помічали нездорове захоплення ботулотоксином, особливо зблизька: лінія росту волосся з часом повзе вгору, ймовірно через зміну тонусу лобового м'яза, чоло яскраво та неприродно блищить, як жирно змащене або ніби натягнута плівка, а шкіра обличчя візуально тоншає і зблизька стає якоюсь суховато неживою. Але найбільше мене засмучують знайомі обличчя акторів, які більше не рухаються. Тупо наче живі ляльки, ефект моторошної долини в чистому вигляді: голос грає емоцію, тіло грає емоцію, а обличчя стоїть. Скорсезе ще майже двадцять років тому почав нарікати, що акторки не можуть обличчям зіграти ні гнів, ні страх. Кастинги почали обирати тих, хто ніц не колов, бо виключно рухоме обличчя передає глибину, а критики вигадали термін «iPhone face» для облич, так закосметолоджених, що актриса в історичному костюмі з обличчям двадцять першого століття рве будь-яку достовірність. Інтернет в свою чергу назвав це «forever 35», коли всі обличчя застигли в тому самому віці та стали настільки однаковими, що не розбереш, хто є хто. Ми начебто виграли молодість, але при цьому втратили власне обличчя.Наостанок про те, від чого мене тіпає найдужче. Превентивний ботокс або свята профілактика старіння – це коли ботулотоксин вводять двадцятирічним аби зморшки ніколи не наважилися з'явитися. Я ненавиджу саме це формулювання, бо воно абсолютлі брехливе. Старіння не карієс, його не можна попередити пломбою. Зморшка не поломка, це слід того, що обличчя жило, сміялося, дивувалося, злилося. Запобігати зморшкам означає запобігати власній міміці, тобто гасити життя на обличчі ще до того, як воно встигло на ньому проступити.До дівчини двадцяти років, у якої нема жодної проблеми, підходять і дбайливо ту проблему вмонтовують: дивись, ось тут у тебе сформується обов'язково зморшка, плати вже сьогодні, щоб її ніколи не трапилось. І вона починає платити за діагноз, якого не існує, причому платитиме його все життя.Бо якщо ви підсадили людину в двадцять, ви отримали довічну клієнтку, це не тільки моя злість, це дослівно слова соціологів, що вивчають індустрію краси. Кинете ботокс, ефект щезне, обличчя повернеться до себе справжнього, але вам вже здаватиметься, що ви постаріли, хоч ви просто знову стали собою. Ботокс прямо називають препаратом-входом, з якого вас дуже зручно вести далі по косметологічних трендах. У Британії дійшло до того, що колоти ботокс і філери неповнолітнім заборонили законом, бо після чергового реаліті-шоу за один рік дітям встигли зробити сорок одну тисячу процедур. Сімнадцятирічні знерухомлювали обличчя, на якому ще нема чого розгладжувати. І найбридкіше тут не гроші. Бридке те, що в жінки крадуть право спокійно побути молодою, бо ще до першої зморшки їй втовкмачили, що молодість це актив, який витікає, і консервувати його треба вже, негайно, поки не пізно.І все одно я не проти ботоксу як такого. Я проти того, що нейротоксин із накопичувальним впливом на м'яз, на кістку та на те, як ви відчуваєте й читаєте емоції, подають як невинну вітамінку від старіння (хоча візуально він ніфіга не омолоджує) та ще й садять на нього двадцятирічних під соусом турботи про майбутнє.

Жінка на троні та жіноча влада це дві абсолютно різні речі, які нам зазвичай підсовують як одинакові аби ми вдовольнилися винятком і не питали про систему.Почну з рівноправності сарматів, кочовиків причорноморських степів, що по суті дали грекам матеріал для міфу про амазонок. Археологи розкопали сарматські кургани, а в них до тридцяти відсотків воїнських поховань належать жінкам: на жіночих скелетах знаходять загоєні рубані рани на кістках, зламані від ударів передпліччя, наконечники стріл, що застрягли в кістці, криві стегнові кістки буквально від життя в сідлі з дитинства. В одному кургані лежали три покоління воїнок разом, наймолодшій було дванадцять. Це не цариці, яких випадково пустили до зброї. Це жінки, для яких зброя та кінь були нормою з народження, вшитою в саму тканину суспільства.Друга система ближча до нас у часі та й досі жива, до речі: туареги, мусульманський народ Сахари. Намет, головне майно сім'ї, належить жінці, вона приносить його в шлюб і забирає при розлученні, а чоловік іде, з чим прийшов. Спадок і рід рахують по жіночій лінії. Жінка сама обирає, за кого вийти, і сама ініціює розлучення без жодної ганьби. Вона не закриває обличчя, в натомість нівелює все, що нам розповідали про іслам і покору: обличчя ховають чоловіки. Туарезький чоловік носить лицьове покривало та не знімає його перед чужими, а жінка ходить з відкритим лицем. Не тому що хтось видав указ про рівність, а тому що так влаштований їхній світ за замовчуванням.Зверніть увагу, що спільного в обох випадках. Ніхто нікому не дарував прав. Жіноча влада тут не нагорода за заслуги та не виняткова поступка видатній особі, вона просто частина устрою, як у нас частиною устрою є чомусь зворотне. Жінка має майно, голос, коня й вибір не тому що пробилася наверх по чоловічих головах, а тому що такий загальний устрій. Ніби інша планета, чесно.А зазвичай нам транслюють одиначок. Хатшепсут, жінка-фараон, яка правила Єгиптом понад двадцять років і правила успішно, з торговими експедиціями й храмами. Але аби утриматися при владі вона мусила зображати себе чоловіком: чоловіче тіло на статуях, царський кілт, накладна борода. Не тому що хотіла бути чоловіком, а тому що в єгипетській картині світу не існувало навіть способу намалювати жінку при владі, бракувало слів і образів. Влада була настільки чоловічою формою, що жінці доводилося брати її напрокат разом з бородою. А коли Хатшепсут померла, через два десятиліття її наступник заходився стирати її з пам'яті: збивав ім'я з пам'ятників, нищив статуї, замуровував обеліски. Так старанно та успішно, що про неї забули на тисячоліття та розшифрували аж у дев'ятнадцятому столітті.Феодора, візантійська імператриця, одна з найвпливовіших жінок своєї епохи, фактично була співправителькою, що рятувала трон чоловікові під час повстання. Реальна нібито влада, але влада передусім дружини імператора, влада поряд з троном і через трон, а не власна. Прибери чоловіка і конструкція розсиплеться, бо трималася вона на ньому.Ось у чому фокус. Хатшепсут і Феодора це не приклади жіночої влади як системи. Це приклади жінок, які пробилися наверх всередині наглухо чоловічої системи й нічого в ній структурно не змінили, бо були винятком, який система дозволила собі стерпіти. Одна мусила приклеїти бороду, другу терпіли як додаток до чоловіка, а пам'ять про першу намагалися знищити, щойно вона перестала дихати. Виняток нікому не загрожує. Він навіть зручний: ось вам Хатшепсут, бачите, жінка може, чого ви хочете.А от сармати й туареги загрожують по-справжньому, бо показують не жінку, що пробилася, а світ, де пробиватися не треба. Тому про амазонок ми чули як про казку, а про Хатшепсут як про реальний успіх. Систему легше оголосити міфом, ніж виняток системою.Матеріал створила Ольця Шиошвілі, тож його захищено авторським правом.

Я не хочу зараз розмножуватися з багатьох причин, але в юності ця причина була одна: я боялася стати своєю матір'ю. Десь в той період і народилася ідея прийомного батьківства з багатьох причин, одна з яких як ви напевно здогадалися – не бути генетично спорідненими зі своїми дітьми і таким чином не стати своєю матір'ю. Я роками носила це як рішення дорослої відповідальної людини, яка не хоче калічити нікого так, як колись скалічили її, я майже все передбачила і спланувала, я хитра і обережна. Логіка здавалася бездоганною. Не народжу, не передам далі, ланцюг обірветься на мені, бо кров чужа, у мене значить будуть відсутні материнські амбіції на кшталт «це моє продовження, моя власність», тож це дає шанс не провалитися в гіперопіку, у те задушливе тримання дитини за горло під виглядом любові, яким мене балувала доля. Я думала, що так підстрахувалася.А потім я стала прийомною мамою та за кілька місяців я почала ловити себе на інтонаціях, на фразах, на реакціях, які знала напам'ять, тільки раніше вони лунали не з мого рота. І ось тут до мене дійшло те, чого не пишуть на листівках про материнство: ми стаємо схожими на батьків незалежно від того, наскільки сильно цього не хочемо. Не тому що така доля чи карма, а з банальної причини: іншої моделі виховання в мозку просто немає. Тебе виховали так, нейронні стежки прокладені так, і під стресом психіка хапає першу готову схему, а готова в неї тільки одна.Кров тут ні до чого, що окремо цікаво. Я не народжувала цих дітей, ми генетично чужі, а модель усе одно лізе назовні. Отже справа ніколи не була в спадковості. Справа в тому, що записалося в голову, поки ти сама була дитиною, і це записане відтворюється що з рідними, що з прийомними, що з котом.Тож моїм найпершим завданням стало не виховання дітей, а перехоплення себе. Зловити прояв, впізнати чию інтонацію я зараз озвучую, і свідомо не пустити її далі. Почалася нудна щоденна робота: усвідомлення, робота зі стресом, медитація, майндфулнес, антидепресанти (так, прямо, і я цим пишаюся, а не соромлюся), детальний розбір кожного конфлікту постфактум. Не «я хороша мама від природи», а «я щодня роблю технічну роботу, щоб не передати далі те, що передали мені».І ось що виявилося головним відкриттям, заради якого я це пишу. Виявити в собі власних батьків і зупинити їхній вплив справді можливо. Не одним героїчним ривком, а поступово, інструментами, з фахівцями поруч. Те, що здавалося вироком, вшитим назавжди, виявилося піддатливим. Стежку в мозку не зітреш, але можна прокласти поряд нову й привчити себе ходити нею.Я не стала ідеальною матір'ю. Я стала матір'ю, яка бачить, коли в ній прокидається її власна, і встигає сказати собі стоп. Виявилось, цього достатньо, щоб ланцюг таки обірвався. Не на відмові народжувати, а на відмові відтворювати.Матеріал створила Ольця Шиошвілі, тож його захищено авторським правом.

І третій приклад – ірокези, вони ж гауденосауні, союз шести народів на території сучасних штату Нью-Йорк і Канади. І тут вже мова не лише про майно, в й про справжню політичну владу. Дитина теж безумовно належить до клану матері, а коли чоловік одружувався, він переходив у дім дружини. Жінки володіли землею та розподіляли її між родинами, контролювали врожай і запаси. Але головне ось що: саме жінки, клан-матері, обирали вождів. І саме жінки мали право скинути вождя, якщо він виявлявся злодієм, убивцею чи кривдником. Жінки вирішували питання війни й миру. Чоловіки обіймали посади вождів, так, але призначали й знімали їх з посад жінки, а жіночі ради розглядали питання першими, до чоловічих. І є ще один нюанс, про який мовчать шкільні підручники з історії: коли американські суфражистки на чолі з Елізабет Кеді Стентон і Лукрецією Мотт у 1848 році зібралися на першу в історії конференцію за права жінок, зібралися вони в містечку Сенека-Фоллз, на землі ірокезів. І надихалися вони саме тим, що бачили на власні очі: що жінки можуть володіти майном, опікою над дітьми, власним тілом та політичним голосом. Їм не довелося це вигадувати. Їм досить було подивитися на сусідок.Думаю, ви помітили, що об'єднує ці три приклади успішного існування матриархату: в жодному з цих суспільств жінки не захоплювали владу силою, не поневолювали чоловіків, не вибудовували дзеркальний патріархат навпаки. Скрізь влада жінок трималася на трьох тихих опорах: майно, спадок і авторитет старших. Не на фізичній силі, не на агресії, не на приниженні іншої статі. І це, мабуть, найголовніше що варто винести з цієї розмови. Бо коли тобі вкотре скажуть, що чоловіче панування це закон природи, єдина універсальна форма для всіх часів і народів, ти знатимеш, що це неправда. Існували й існують суспільства, де жінка володіє землею, обирає партнера, виховує дітей у своєму домі та скидає негідного правителя. Вони не утопія з підручника, вони на мапі, у них є адреса і мова. Патріархат – це не природа, це просто один з варіантів. А отже, його можна й переобрати.Матеріал створила Ольця Шиошвілі його захищено авторським правом.

До речі, та гарна цифра 6-18 місяців, якою тобі привітно машуть з інструкції до філера, насправді не термін виведення синтетичної гіалуронової кислоти з тіла, це термін протягом якого видно естетичний ефект. Тобто щойно об'єм візуально схуд, тобі кажуть що філера більше немає і продають наступну порцію, але ж попередня нікуди не зникла, вона лежить у тканинах, мігрує, інкапсулюється, змінює архітектуру обличчя, та з кожним новим шаром будує в обличчі поклади того, що мало розчинитися ще багато років тому.І третя річ, найпідступніша, бо починає працювати в нашій голові. Це явище першою помітила дерматологиня Сабріна Фабі та назвала його perception drift, дрейф сприйняття. Воно працює так: мозок звикає до нового обличчя за лічені тижні та перестає бачити його як чуже або змінене, тож нова, наповнена філерами або покращена ботулотоксином версія стає нашою новою точкою відліку. Тобто через якийсь час після косметологічного втручання, коли трошки зменшився візуальний обсяг препарату (нагадаю, не тому що він розчинився, а тому що сповз або мігрував) людина бачить себе не як останню версію, а як більш чужу, якій починає чогось бракувати, тож треба або трохи додати або вирівняти або збалансувати знову і знову. Так одна процедура породжує наступну не тому, що людина слабка чи марнославна, або у неї відсутній наприклад, естетичний смак та почуття гарного, а тому що так влаштоване наше сприйняття себе. Індустрія в курсі цієї маленької особливості та власне на ній будує весь бізнес. Сумлінна косметологиня в цей момент мала би канєшно зупинити людину, розвернути її та відправити додому, але зазвичай клієнтці з обличчям-подушкою радо вводять чергову порцію, бо обличчю все подобається і взагалі це постійна клієнтка. І так до тих пір, поки в дзеркалі вже зовсім не те відображення жінки, що прийшла вперше, але вона цього навіть не помічає, бо її точка відліку поїхала разом з обличчям.То навіщо я це пишу, якщо я сама з цієї індустрії. Власне тому і пишу, що я не проти філерів як таких, я проти брехні навколо них. Я за те, аби людина заходила в кабінет знаючи три речі: що ускладнення реальні та до них дуже часто ніхто не готовий, що гіалуронова кислота не деградує так, як тобі обіцяють, і що потреба додати ще трохи філеру скоріш за все з'явиться, бо так влаштовано твій мозок. Доросла жінка має право робити зі своїм обличчям що завгодно, але вона має право знати всі маленькі нюанси, про які часто замовчують аби не налякати та не втратити доступ до ваших коштів.Матеріал створила Ольця Шиошвілі його захищено авторським правом.

Рівень другий, анатомічний, один з моїх улюблених. У качок самці примусово паруються з самицями, статистика страшна, до сорока відсотків спарювань у мускусних качок ідуть саме так. Тобто самці качок буквально ґвалтують самиць. У відповідь на цю агресію самки геніально еволюціонували: піхва качки закручена спіраллю, але в протилежний бік від качиного пеніса (який, до речі, теж спіральний, штопороподібний, у деяких видів довжиною мало не з саму качку, і вистрілюється за пів секунди). Плюс по дорозі в самій піхві є кілька глухих кишень. Експерименти на скляних трубках показали, що в трубці яка крутиться в той самий бік пеніс заходить нормально, а в трубці яка крутиться навпаки — взагалі не вивертається до кінця. Висновок науковців: попри те що самицю можна примусити фізично, генетично примусити її майже неможливо. У качок які зазнають насильства лише два-п'ять відсотків потомства від примусових спарювань, решта від тих самців, з якими самиця співпрацює добровільно, розслабляється і пропускає глибше. Ніколи не думала, що заздритиму качкам в сфері контролю над своїм тілом.Рівень третій, соціальний, той де починається цивілізація. Слонихи живуть у матріархальних стадах на чолі зі старшою самицею, а самці виганяються зі стада в підлітковому віці й ходять самотужки. Тічка у слонихи буває кілька днів на рік і навколо тут же збирається кілька самців. Так от, слониха обирає сама. Документально зафіксовано, що навіть коли її супроводжують вісім самців одночасно, паруватися вона буде з одним конкретним, як правило найстаршим і в стані мусту (це піковий гормональний режим у дорослих самців). Молодих недопустить взагалі. Більше того, дослідження в Амбоселі описали феномен, від якого мені особисто хочеться плескати в долоні: старші досвідчені самиці навмисне імітують ознаки тічки коли молодші самиці в стаді вперше виходять на ринок, щоб показати їм як правильно поводитися, як заохочувати конкуренцію між самцями, кого підпускати, кого ні. Тобто це буквально майстер-клас зі статевого виховання, який старші жінки роду проводять для молодших, в умовах де самці не мають жодного голосу в питанні з ким їм паруватися. Хочеш побачити як виглядає здорова жіноча солідарність у природі — подивися на слонів.І ось коли складаєш ці три рівні докупи, виходить чудова картина. На клітинному рівні тіло самиці відсіює неякісний генетичний матеріал ще до того, як він став ембріоном з шансом. На анатомічному рівні воно вміє фізично не пропустити того, кого не обрало. На соціальному рівні воно об'єднується з іншими самицями в навчальну спільноту, де знання про вибір передається з покоління в покоління. Жодного з цих рівнів не видно неозброєним оком, усі троє працюють тихо, але всі троє роблять одне й те саме: залишають за самицею останнє слово.І тут я не втримаюся від людської паралелі, бо коли нам тисячоліттями впарюють що жіноча роль природно пасивна, що самицю беруть, запліднюють і вона покірно приймає, це не традиційні цінності, це такий собі маркетинг. Але зоологія доводить протилежне: що на кожному рівні де можна було вибудувати механізм вибору, самиці його вибудували. Качка з її антиштопорною піхвою про це знає краще за будь-якого антрополога. Слониха з її матріархальним стадом теж не пасе задніх. А наше власне тіло щомісяця тихо доводить це фактом ембріональної резорбції, який називається у нас просто менструацією, ніби нічого особливого не сталося.Хоча сталося. Сталося рішення.Матеріал створила Ольця Шиошвілі його захищено авторським правом.

Дивна штука цей питний колаген: у жінок він прицільно розгладжує зморшки, а у чоловіків чомусь утворює м'язи. Хоча запакований був історично суто для жінок, навіть баночки і сам порошок зазвичай рожеві.Тож я вирішила перевірити, чи стоїть за цим бодай щось крім гарної банки та армії блогерок з партнерськими посиланнями. І так, гідролізат колагену справді засвоюється, дрібні пептиди таки потрапляють у кров. От тільки потрапити в кров і омолодити шкіру це дві різні речі. Організм нікому нічого не винен, він направляє ці амінокислоти туди де йому треба, і ніхто не гарантує що твій шот стане колагеном саме в обличчі, а не піде на ремонт сухожилля чи згорить суто як паливо. Адресою доставки не керує ніхто.У 2025 році в American Journal of Medicine нарешті вийшов метааналіз: 23 дослідження, 1474 людини. Якщо скласти все докупи, то колаген покращує шкіру. Але автори зробили те що роблять ганебно рідко: рознесли дослідження за джерелом фінансування. І казка посипалася. Там де виробник не платив, ефекту не було взагалі. Жодного. Весь чарівний результат малювали ті, кого спонсорували самі виробники. Дослівний висновок: клінічних доказів користі колагену для омолодження шкіри немає. Прибери гроші зацікавленої сторони і диво випаровується як калюжа в спеку.Але повернімося до тієї рожевої банки. Glow, beauty, radiance, квіточка, ягідний смак. При тому, що той самий порошок для чоловіків спокійно перевдягається в чорну банку: спорт, суглоби, м'язи, протеїн. Жодних зморшок, жодного сяйва, жодного натяку що з чоловіком щось не так. Бо чоловіку тривогу про власне обличчя не продаси, а жінці продають, і жінка купує, бо її до цього готували все життя. Виходить, та сама речовина в одній банці лікує старість, а в іншій будує силу — залежно від того, кому її треба впарити.Найхитріше, що далі ми робимо роботу маркетингу самі, безкоштовно. Питання в жіночих кулуарах вже не «чи ти п'єш колаген», а «який саме ти п'єш». Якщо не п'єш — занедбала себе. Колаген перестав бути добавкою і став частиною ідентичності, атрибутом жінки яка молодець та піклується про себе, а проти ідентичності наука безсила.А тепер обіцяний позитив, бо мені насипають в коментарях) Для шкіри справді працює нудне але чесне: сон, білок, вода, відмова від куріння, робота зі стресом. Усе що працює або дешеве, або безкоштовне, тому про нього ніхто не кричить, мільярдну індустрію на цьому не збудуєш.Ну і як білок питтєвий колаген цілком робоча штука, тим більше в наших краях де його недобирають усі поголовно. Після апаратних процедур чи пластичних операцій потреба в білку зростає, тож порція колагену стане в нагоді. Насправді ми закриваємо дефіцит білка, а не купуємо молодість. Те саме зробить яйце, риба чи сир, часто дешевше. Маркетинг просто бере реальну користь білка і чіпляє до неї казку про сяйво.Я не кажу викидати баночку. Кожна доросла жінка п'є що хоче. Кажу інше: коли реклама чи подруга наступного разу пообіцяє тобі мінус п'ять років на обличчі, згадай, що найчесніші дослідження не знайшли ефекту взагалі, що чоловікам це продають дешевше, а рожевий колір банки коштує тобі окремих грошей за окрему тривогу, вирощену спеціально для тебе.Матеріал створила Ольця Шиошвілі його захищено авторським правом. І сподіваюся, всі адекватні люди розуміють, що позначка про ШІ стосується виключно зображення.

Іноді в голові я сперечаюся зі своїми альтер-его, тож в цьому місці я чую як мене обриває мій голос: але ж в Україні справді не вистачало чоловіків, у нас же війни одна за одною, голодомор, репресії, заробітчанство, тому жіноча конкуренція в нашій культурі це не вигадка патріархату, а сувора арифметика виживання. І це правда, я з нею не сперечаюся, жодне покоління українок за останні сто років не жило в умовах нормального гендерного балансу, і ця травма передалася далі через материнські настанови, прислів'я, кіно, естрадні пісні про те як вона його у неї відбила. Але звертаю увагу: цей аргумент не спростовує тезу про штучність конкуренції, а підтверджує її, бо якщо жіноче суперництво в Україні справді розкручувалося дефіцитом чоловіків через зовнішні катастрофи, то це означає що воно реакція на структурну нестачу ресурсу, а не вроджена риса статі. І найголовніше: дефіцит давно вже не той що сто років тому, а культурний код працює досі, на автопілоті у головах жінок, і це окрема велика розмова до якої я ще обов'язково повернуся.Тепер що з цим робити.Перше і найважливіше: помітити в собі і назвати. Коли наступного разу відчуєш укол неприязні до жінки яка тебе нічим особисто не образила, зупинися і запитай де саме болить. Майже завжди це болить не вона, а нестача чогось у власному житті: визнання, простору, грошей, любові, чого завгодно з обмеженого набору ресурсів за які нас навчили битися. Жінка яка має це у достатній кількості, не відчуває потреби принижувати іншу.Друге: розширювати кількість стільців. Не битися за один, а вимагати десять. Не питати «чи можу я зайняти це місце», а питати «чому місць так мало». Не радіти, що тебе обрали єдиною на жіночу квоту, а вимагати щоб квоту скасували разом з усіма обмеженнями.Третє і найприємніше: будувати реальне сестринство, не плакатне, не лозунгове, а буденне. Рекомендувати подругу на роботу. Робити репост цікавих жінок. Купувати в жінок-підприємиць. Цитувати жінок-експерток. Запрошувати молодшу колегу на каву і ділитися з нею тим що сама вчила роками. Хармофемінізм як світогляд починається саме звідси: з відмови від війни всіх проти всіх на користь спільного впорядкування простору.Бо насправді жінок не вистачає одна одній. Не чоловіків нам бракує і не місць у президіях. Нам бракує спокійної, дорослої, ненадривної солідарності з іншими жінками. Тієї яка не вимагає погоджуватися з усім, але вимагає не нашкодити. Тієї яка дозволяє суперничати з конкретною жінкою у конкретній справі, не переносячи це на цілу стать. Тієї яка визнає що ми всі різні, що ми не зобов'язані дружити, але зобов'язані не бути одна одній ворогами за замовчуванням.І тоді виявиться що жодної природної жіночої конкуренції немає. Є штучна споруда яку нам тисячоліттями будували навколо нас, і яка тримається тільки доти, доки ми самі носимо для неї цеглу.

FDA після десятиліть тиску нарешті зробив включення жінок у клінічні дослідження стандартною вимогою а не винятком, і вперше з'являються препарати розроблені з урахуванням жіночої фізіології, а не адаптовані постфактум з чоловічих протоколів. Призові у жіночому тенісі на турнірах Великого шолома зрівнялися з чоловічими, жіночий футбол вперше збирає повні стадіони і телеаудиторію співмірну з чоловічим.Дівчата у більшості країн світу тепер закінчують школу частіше за хлопців і ця тенденція стабільна. ООН підрахувала, що інвестиції в гендерну рівність могли б додати глобальній економіці чотири трильйони доларів до 2030 року і 342 трильйони до 2050. Це втрачений прибуток, який світ щодня не отримує бо відмовляється бачити жінок повноцінними економічними агентами.Так, паралельно з усім цим є відкат, є Афганістан, де дівчат заборонили вчити після шостого класу, є чорт забирай США із забороною абортів, є Іран з протестами проти примусового хіджабу, є Україна, де війна повернула багато жінок у роль матері-героїні без зворотного квитка. Бекленш реальний і він небезпечний. Але історія прав жінок ніколи не була прямою лінією угору, вона завжди йшла зигзагом, з кроком назад на кожні два вперед, і саме тому варто час від часу зупинятися і дивитися на пройдену дистанцію.Ще наші бабусі не мали права відкрити банківський рахунок без підпису чоловіка. Ще наші мами народжували без знеболення, бо вважалося що жінка має терпіти. Ще ми самі росли в світі де секс-просвіта вважалася розпустою, а слово фемінізм лайкою. А зараз я пишу цей пост українською мовою з міста яке воює і знаю що його прочитають жінки, які мають голос, освіту, бізнеси, доступ до інформації і право не погоджуватися ні з ким включно зі мною.Це і є зрушення. Хтось у Китаї додав сім днів до абонементу, хтось у Шотландії поставив безкоштовні тампони в туалеті бібліотеки, у Намібії жінка вперше склала президентську присягу, а в Україні з'явилося жіноче купе. Кожна дрібничка це сигнал що нас побачили. А коли тебе бачать, з тобою рахуються.