Горіха Зерня

Дивіться, сьогодні вже Veteran Hub оголосив про призупинення роботи гарячої лінії (психологічна допомога) і закриття центру у Вінниці через припинення американського фінансування. Така ж ситуація буде у багатьох грантових проектах і розробках. Для нашої прикладної та фундаментальної науки це буде великий удар. Як нещодавно з'ясувалося, наприклад, безпілотники, які Зеленський нічтоже сумняшеся записав на свій рахунок, насправді вироблялися за американські гроші. А хто тепер платитиме? Зараз обтічно повідомляють про зупинку допомоги в освітній та енергетичній сфері. Я вже не здивуюся, якщо цією допомогою виявляться зарплати учителям. Не по чотири тисячі доларів, як обіцяв Зеленський, але все таки.Думаю, ми прозріємо з реальних обсягів підтримки, щойно вона припиниться.У зв'язку з цим питання. Які заходи вживає уряд для перекриття цих ризиків. Які зміни вносяться у державний бюджет, як розподіляються статті витрат. Хто підхопить ті напрямки, які зараз провиснуть на невизначений термін? Просто нагадаю, що Вовина тисяча роздавалася під тим приводом, що у міжнародних партнерів утворилися залишки на рахунках, яким в уряді не знайшли кращого застосування, аніж розтикати на підкуп виборців Зеленського. Мені здається, зупинка американської підтримки - один з наслідків такого розпорядження. Американці офігіють, коли почнуть розбиратися із цими "залишками".

Попросила хлопців скинути фото для підтримки збору. Хоча при бажанні могла б відкрити галерею власного телефону і завантажити десятки таких фотографій. Покровський напрямок - випалена земля, руїни, техніка. Все одного кольору, кольору іржі. Не знаю, чи там з'являться колись інші кольори. "Що ж ти хочеш, війна..." - зітхала вчора наша консьєржка після вибухів у місті. У Києві війна така, на фронті ось така, катком по людях. Не хочеться навіть думати, якими ми вийдемо з цієї м'ясорубки у кінці війни. Якщо, звісно. Але хлопці порадували. На додаток до кладовища машин прислали сувенір у вигляді полоненого росіянина :) І якось настрій покращився. Я згадала, що можу однією рукою сумувати, навіть сльозу десь витерти, а другою у цей час проводити збори, набирати тексти чи пакувати посилки.Про деталі, двигуни і все таке хлопці домовилися у Європі, перевізника знайшли, так буде дешевше. Чекаємо на підтвердження ціни і будемо потрохи знімати з цієї банки. Є можливість - долучайтеся на честь неділі :)

Групи, які мене засмучують так, що я раз на місяць приховую їх на тридцять днів, а потім знову відкриваю на один-два дописи - це групи про старі будинки, антикваріат або вінтажні знахідки у Європі і США. Мені сумно, бо це та матеріальна спадщина, яку у нас вкрали росіяни. Де намиста наших прабабів, де фарфор, що переходить з покоління у покоління, де тьмяні від часу, немодні, масивні персні та брошки? Все десь там, у торгсині, на квартирах російських комісарів та генералів.Наш "вінтаж" - це серійні статуетки радянського часу і "трофейні" сервізи з Німеччини. Перебільшую, звісно, але не сильно.А сьогодні в одній з таких груп бачила допис про розпродаж у маєтку старої пари. Вони все життя їздили по світу і збирали колекції різних дивовиж. А тепер діти звільняють помешкання, влаштували гігантський гаражний розпродаж і подають усі колекційні експонати по долару за штуку.Я пригадала, як на початку 90х наші сусіди виїжджали до Канади і віддали сусідам чи розпродали усе своє майно, включно із наволочками, які вишивала їхня покійна мама. Мені тоді чомусь дістався набір скляних креманок.Останню з них я викинула у понеділок. Просто зрозуміла, що не хочу їсти желе з чужих креманок, мені потрібні свої. Цікаво, що лишиться після нас? Якщо лишиться. І кому воно буде потрібне.

У мене відчуття, що я десь у іншій галактиці. І не тільки тому, що це Карпати, і що тут нарешті пішов сніг, і все відразу стало таким, ніби ти опинилася всередині різдвяної листівки.Ми з Білкою проводимо кілька днів на волонтерській базі, яка займається реабілітацією військових. Найближчим часом я багато писатиму про цю базу, але поки що головне.Тут всі розмови про ветеранів. Про те, що можна зробити і придумати для їхнього блага. Дев'ять з половиною років життя волонтерів обертається довкола допомоги, відновлення і підтримки людей з досвідом бойових дій. І це таке відчуття, ніби змістився якийсь невидимий тягар. У ці дні не потрібно бути в напрузі чи очікуванні якоїсь провокації, кривого слова або знецінення. При тому, що я ж цивільна, я не стаю об'єктом нападок через форму або іще щось. Але навіть я відчуваю, як мало у нас місць, заповнених однодумцями, і наскільки важливо, щоб хтось не тільки зсередини твоєї голови, а ще і зовні проговорював ротом: наші військові герої, ми безкінечно вдячні їм за чин, за захист, ми готові працювати і напружуватися, щоб їм було легше. Ветеран заслуговує на найвищу повагу і підтримку у тилу. Здавалося б, так просто. Але ми дожилися до часу, коли ці прості істини постійно атакують і піддають сумнівам.

Це я збираюсь на пробіжку у перший день свого персонального нового року :) Так, уже кілька місяців як почала бігати, мені подобається, як тіло поступово повертається у форму, яку втратило після останньої вагітності. І взагалі подобається робити щось для себе. Знадобилося майже півстоліття, щоб це зрозуміти.Стала не те що різкішою, але більш категоричною у прийнятті рішень. З'ясувала для себе остаточно, що якщо людина, скажімо, гімно у чомусь одному, буде гімно у всьому. (Блін, обіцяла ж собі не вживати у святковому дописі слово "гімно" :) А ще переконалася, що добро треба захищати, саме воно не проб'ється. Тому намагаюся публічно хвалити, підтримувати чи відбивати від чорноти тих, хто мені подобається. Живу в оточенні прекрасних людей, маю неймовірних дітей і батьків, маю друзів і подруг, потрясаючих колег... Загалом, це міг би бути навіть підсумок життя, не рахуючи того, що я б хотіла прожити іще стільки ж, і тому з нетерпінням та інтересом чекаю, що буде далі. Дякую всім, хто мене згадав і згадає у цей день. Я дуже ціную вашу підтримку і принагідно нагадую, що у видавництві "Білка" триває передзамовлення моєї нової книги "Шептуха". Традиційно у цей день я роблю благодійні внески у справи, які мені здаються важливими для нашого життя і нашої самоповаги. Я залишу свою карту і пропоную вам долучитися до сьогоднішньої благодійності, мені буде приємно. Зібрані сьогодні кошти підуть на:1. Підтримку проекту, який зберігає творчий доробок і пам'ять про загиблих поетів і письменників України.2. Підтримку поранених. Цього разу на закупівлю штанів і футболок спеціального крою, із застібками.3. Підтримку людей, які ремонтують по селах покинуті будинки і безкоштовно передають їх біженцям у придатному для життя стані.4. Підтримку людей, які вивозять із прифронтової зони звірят. Ще раз дякую усім і обіймаю. Хай цей рік буде вдалим для нас. Монобанк 4441111134357353Приват5363 5420 9619 5061

Де той чоловік, що так пафосно мені вчора оголосив про свою відписку, бо хотів читати в мене щось нормальне, а там одні дурниці, то кордони, то готелі, то літаки. Повертайтесь! Або ні, ви ж не можете, я вас забанила. А тут така нагода: найближчими днями я точно нікуди не поїду через хворобу, сиджу у межах квартири. Ніяких подорожей, крім експедицій до холодильника, чесно. І ще я щось цікаве зібралася написати :) Читаючи американські новини, зачепилася за дивне повідомлення. Байдени оприлюднили декларацію про отримані у 2023 році подарунки і передали у спеціальний музей усе, що коштує більше 480 доларів, так у них закон вимагає. Серед найщедріших дарувальників були прем'єр міністр Індії з діамантом на 20 тис доларів, султан Брунею, прем'єр Монголії, який привіз фігурки солдатиків за 3 з копійками тисячі, президент Південної Кореї, чия охорона зараз відбиває його від арешту у власній країні, - І Зеленський, який презентував колаж за 2.4 тис доларів. На жаль, фото колажу у мережі не знайшла, сподіваюся, там не портрет. А далі ще цікавіше. Серед відхилених презентів виявилася брошка, подарована першій леді США посольством України, яку у Білому Домі оцінили у 14 тисяч доларів. Пані посол спростувала вказану суму, написавши у своєму твітері, що ця прикраса тільки візуально ідентична з товаром дорогого бренду. Насправді матеріали коштують менше одного долара, оскільки брошка зроблена з уламків російських ракет українським майстром.Що ціна цього подарунка символічна, а от цінність - безмежна, як і наша вдячність американському народу. Красиво сказано, але трохи запізно, як на мене. 14-тисячна "дрібничка" широко розійшлася новинами. Такі речі, напевно, потрібно робити разом з даруванням, докладаючи чеки й сертифікати до подарунка? Якщо вони, звісно, були. Бо посольство також повідомило, що цю прикрасу їм теж подарували - для пере-дарування місіс Байден. Якась детективна історія з тією брошкою.Ну а вартість колажу від Зеленського поки що ніхто не спростовує.

Вчорашня "Субстанція" не відпускає, а це означає, що фільм вартий уваги. Недаремно ж я про нього другий день думаю :) Сьогодні відвела малого в школу, потім побігла на українське радіо і начитала свій есей (принагідно з'ясувала, що я жахливо говорю, і що у мене постійно бурчить у животі), потім погнала на шиномонтаж перевзувати машину, далі у магазин, тоді дописати ще один шматок, забрати дитину, завезти на баскетбол.... Звичайна безкінечна круговерть, у метушні якої до Горіха дійшло, що героїні Мур у цьому фільмі приблизно стільки ж років, скільки й мені. Різниця мінімальна. Все що я можу після цього відкриття - розсміятися у відповідь? Старість, really? Не старість там страшна, а єдиний епізод, який робить з цієї стрічки дійсно horror movie. Один - єдиний кадр продавленого крісла, у якому "старіюча" акторка просиділа цілий тиждень перед телевізором, споглядаючи телемагазин. Не вікових зморшок потрібно боятися і не сивини, а такого порожнього існування. Якщо ти спалюєш свої роки, вдивляючись у порожнечу, то яка різниця, скільки тобі років. Якщо "Субстанція" мала б донести якесь послання до сучасних молодих жінок, то воно мало б бути таким, що з віком ми знаходимо своє покликання. І для багатьох із нас воно полягає у тому, щоб служити світу. Так, знаю, це дуже пафосно звучить. Сформулюйте інакше...Допомагати тим, хто у біді. Підбадьорювати і захищати слабших. Берегти те, що не може за себе постояти - природу, пам'ятки архітектури чи культурну спадщину. Вирощувати щось нове, творити, всіма силами тягнутися до божественної краси. "Вони тебе полюблять!" Звісно що полюблять. Тільки не за розмір бюсту і талії. У нашому віці, дорога Демі, нас люблять за те ж саме, за що ми любимо їх. За тепло, приязнь, душевну щедрість, за порядність і стійкість, за багато інших речей. І навіть просто так, теж буває.А фобія віку як зовнішнього прояву - це щось таке екзотичне, як фобія жуків. Є люди, які живуть з таким, іноді дуже зручним страхом. Особливо якщо він не дає копати картоплю у свекрухи в селі :)

У мережі знову обговорюють допис про те, як комусь не сподобалося за кордоном, і думки знову розділилися. Більшість доводить авторці, що вона вигадала, помилилася або неправильно все зрозуміла. Меншість несміливо постить подібний досвід.Скажу так, як туристці мені подобається скрізь. Я з більшим чи меншим інтересом бігаю з фотоапаратом, смакую місцеву кухню чи скуповую сувеніри. Це хороший план на відпустку.Як емігрантці мені не сподобається ніде. Вимушена еміграція буде особистою трагедією, пониженням життєвих стандартів, стресом, обтяжливою і дуже нервовою справою. Це спричинить безліч проблем, які мені не потрібні, без яких я б чудово прожила, і взагалі на це все нема ні енергії, ні здоров'я. Починати все спочатку, шукати роботу, яка скоріше за все буде некваліфікованою. А я вже не пам'ятаю, коли востаннє заробляла фізичною працею. Приблизно ніколи. Вчити чужу мову, робити сотні зайвих рухів. Все те, що вдома стається автоматично, у іншій країні вимагатиме уваги і зусиль. Тут я у суботу вночі кинула заявку, у понеділок вранці технік налаштував роутер, і це все коштувало 5 доларів. Ніде більше так не буде, і це одна з тисяч дрібниць. Ключовим у нашому становищі є вимушеність. На відміну від попередніх хвиль емігрантів, ми не хочемо нікуди їхати. Нам вдома прекрасно.Але з нашого прекрасного дому нас можуть вибомбити росіяни. І можливо доведеться кидати свій затишний і вилизаний до кожного куточка дім і тікати світ за очі з дітьми. Я не можу це сприймати інакше, як трагедію цілого покоління.Нічого хорошого в цьому нема. Крім того, що українці, які виїхали за кордон, скоріше за все залишаться живі. От і зважуємо щодня, як краще. І ніхто не зможе нічого підказати чи порадити, кожен вирішує сам. Особливо важко приймати рішення за себе і за дітей.

Я злетіла з ліжка від вибуху о четвертій ранку, ну і сна вже, відповідно, не було.Потягнулася рукою до телефону, щоб дізнатися куди прилетіло, а натомість у першому ж дописі побачила ось це.Інтер'єри майбутньої школи у селі Гора Бориспільського району Київської області. Проект виконаний за гроші сільської громади, вартість цього дизайну - 3 млн гривень. На втілення у життя цього творіння штучного інтелекту сільський голова планує виділити 1 мільярд гривень.Нагадаю, Гора - це таке специфічне місце під Києвом, де компактно проживає наша нова еліта. Чиновники середньої і вищої руки, податківці, прокурорські і суддівські. Колишніх місцевих селян там все менше, сільські будинки уже майже замінилися палацами.Кількість населення - 7 тисяч осіб. А, і ще тут свого часу оштрафували рішенням сільської ради Тетяну Чорновол за нескошену траву перед хатою. Тетяна тоді пішла воювати, косити траву було нікому. Але повертаючись до прильотів. Ви розумієте, збивати дрони не над Києвом, а в області дорого. Потрібно значно більше машин, екіпажів і обладнання. Ми з розумінням ставимося до того, що грошей в області на це нема, бо ідеться про мільйони гривень. Де вони їх братимуть, із бюджетів сіл чи що?Правда ж, Гора? Відео презентації цього проекту від 24.10 додаю у коментарі. Дякую Наталії Лютіковій, що звернула на це увагу

У мене є відео їхньої роботи, але я їх не покажу :) Хоча сама так, буває залипаю надовго, особливо там де бій з близької відстані, практично впритул, у ворожих норах і укріпленнях. Це дуже схоже на комп'ютерну гру, і від думки, що це не гра, що це відбувається ось зараз, у реальному житті, щось стискається у животі. Таке як страх, можливо. Сьогодні ми відкриваємо збір на вантажо-пасажирський повнопривідний бус для однієї з груп сил спецоперацій.Складність цього збору у тому, що я дуже мало можу про них розповісти, а всі фото будуть із закритими обличчями. Друга складність у пошуку самої машини. Це той сегмент, у якому пробіг завжди скручений, і де знайти реальних 400-500 тисяч - уже щастя. Де пропозиції "у хорошому/ідеальному стані" зазвичай означають "холодець". (Визначення наших механіків для техніки, у якій прогнило все).Хлопці шукають уже два тижні, поки що глухо, хоча є надії на Німеччину. Тому суму збору я закладаю приблизну, 340 тисяч. По ідеї, має вистачити на пригон і ремонт. Сподіваюся, доки ми зберемо гроші, бус знайдеться.На все у нас пару тижнів. Група, для якої призначений бус, пішла у довгий рейд, повернуться у листопаді. Хотілося б їх зустріти добрими новинами.