Горіха Зерня

У мене є миле відео, на якому бійці Інтернаціонального легіону кудись їдуть у бусіку, і кожен вітається і посміхається на камеру. Дуже красиві молоді і старші чоловіки. Відео надіслане з приміткою - ви ж розумієте, що ні обличчя, ні імена показувати у соцмережах не можна. Так,звісно. Особливо я розумію, як це мені допоможе під час збору :) Решта картинок теж не дуже помічні. Ось десятки фото спалених автівок. Як на це повинні реагувати люди, які дають гроші? Що ми ось так довго збираємо на автівки, а вони потім горять за кілька хвилин, і на цьому все? Ну що я скажу. Буває що горять, хоч хлопці їх бережуть як можуть. Все більше місць, куди машиною заїхати неможливо, прифронтова зона перетворюється на пекло. Головне завдання зараз - зробити так, щоб це пекло не просувалося у нашу сторону, хоча би було статичним. Тому потрібні машини, щоб підвозити туди людей і зброю та забирати поранених. В ідеалі ці машини мають бути більш надійними, броньованими та обладнаними, більш прохідними, ніж ті, що стоять на парковках у спокійному тилу. Машина, яку ми плануємо для наших грузинів, саме така. Принаймні може їздити вночі без світла, вона обладнана камерами нічного бачення. Ну і ще деякі покращення є. Тому я знову проситиму вашої уваги до цього збору, всі посилання у коментарі.

Додам від себе кілька слів про малих дітей, тобто молодшого і середнього шкільного віку, які щось десь не так кажуть чи роблять, особливо коли хтось дорослий це знімає і викладає в інтернет. Слухайте, вам персонально це загрожує, вашому життю і здоров'ю? Бо буває всяке, я колись бачила, як зграйка таких дурбецалів кидалася камінням у лобове скло автівкам, які проїжджали повз. Ну, їх тоді звісно наздогнали і це неподобство припинили. Але якщо ні, якщо це лише слова, мат, звуки, гучна музика - тобто таке дратівливе, але безпечне фізично, то тоді краще перехреститися з думкою, що дякувати богу, це проблема їхніх батьків.От хай виховують, хай потім вигрібають наслідки свого виховання, це їхній обов'язок і відповідальність. Ну чесно, от згадую собі, коли я сварилася з чужими дітьми? Одного разу, коли зграйка напала на хлопчика, мені здалося, що його б'ють. Підійшла, голосно запитала, чи не треба йому допомога і що тут відбувається. Ні, сказав, все добре, ми так дуріємо.І остання справа, це на підставі окремого відео робити висновки про всіх дітей. Бо я б, наприклад, дуже не хотіла, щоб про мене судили за контентом, який викладають у себе інші дорослі. Чи за тим, як ці інші дорослі голосували на виборах. Давайте якось обирати рівних собі опонентів. Якщо критикувати - то дорослих людей, якщо звинувачувати, то таких же як і ми.

Весь день думаю про слова американських очільників. Щось там типу "ми змусимо Україну та росію поступитися територіями, після чого обидві країни почнуть прекрасно заробляти на торгівлі зі Штатами". Заробляти.Не буде з драба пана, як не ліпи. Якщо "за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси - то отдасте", то як не пнись, як не надимай щоки, а не будеш ти грейт ні егейн, ніколи. Заробляти.Це щось із "ми не можемо фінансувати армію, бо у нас не вистачить грошей на дороги". З тієї самої опери.Ниций духом літати не зможе. А українцям не треба ставати great again, ми і так великі. Бідні, пошматовані війною, принижені власними керівниками, але все одно великі. Ми дивимося на розп'яття і приміряємося, як би сина божого звідти зняти і надати першу допомогу, навіть всупереч волі Отця, а не думаємо, як би свою рекламу прикріпити на перекладину, на видне місце. Сьогодні одна дитина запитала мене після презентації, чим українці відрізняються від інших націй, що робить нас особливими. Ось цим і відрізняємося, духом. Ми рівні небу, для нас честь і совість мають значення.

Незалежно від того, чи я підтримую Порошенка. Чи є прихильницею якоїсь іншої партії чи взагалі аполітичною людиною, яка не ходить голосувати і не знає прізвища президента країни. Могло ж таке бути? Чому ні, легко. Так от, безвідносно до "порохоботства", просто з точки зору здорового глузду. Ну давайте уявимо, що здоровий глузд у нас не є ознакою політичних поглядів. Відкриваємо сайт Кабміну і читаємо спогад: "День Єднання було встановлено Указом Президента України Володимира Зеленського 14 лютого 2022 року на тлі загострення ситуації біля українських кордонів. Указ мав на меті посилити внутрішню стійкість українців та підкреслити важливість єдності перед викликами, зокрема, перед можливою ескалацією військової агресії з боку Російської Федерації. Вперше День Єднання відзначили 16 лютого 2022 року. Тоді по всій країні піднімали Державний прапор України, виконували гімн та організовували акції на підтримку національної єдності. Цей день став нагадуванням, що українці разом можуть подолати будь-які труднощі." А тепер скажіть, ким потрібно бути, щоб піднімати прапорці і кульки та ганяти порожній агітаційний потяг у Маріуполь не як доповнення до оборонних, військових та евакуаційних заходів, а ЗАМІСТЬ них. Замість вивезення дітей та музеїв, замість евакуації поранених та родин військових, яких покинули в окупації на мученицьку смерть. Замість перетворення півдня з його каналами та мостами на неприступний укріпрайон. Як вони примудрилися, маючи таку природну перешкоду як Дніпро, пропустити росіян у Херсон? Я вже не кажу про Чорнобиль і Київщину. Ви бачили, як горів музей Примаченко?До одного місця усі ці волання, напав би - не напав би. З двох варіантів, готуватися до нападу чи ні, Зеленський обрав третій: сприяти нападу.

Коли один найвищий посадовець у США називає атаку на Суми "помилкою", а інший додає, що це "виходить за межі пристойності", я чую білий шум. Точно так само, як з промовами путіна. Я знаю що вони є, розумію зміст, але емоційно це більше не зачіпає. Росіяни давно вже втратили статус осіб, до чиїх слів варто дослухатися. Те, що американські лідери своїми власними руками руйнують свій авторитет і моральну легітимність - погано, звісно. Погано для України, але я поки що не змінила своєї думки: це значно гірше для самих американців, і саме їм у першу чергу доведеться жити з наслідками свого вибору. Отже, у міжнародних новинах білий шум. У реальності все самі бачите, прикордоння у вогні, Сумщину рівняють із землею.У нас не так багато опор лишилося, на які можна покластися, і навіть весна цього року підводить зі своїми цими заморозками, і навіть Паска якась не така. У Сільпо продаються шапочки від пасок (якщо що, я купила дві), і це навіть символічно. Одне з небагатьох, що лишається стабільним - наша віра у свою армію і вдячність за захист. Нагадаю, що у мене ведеться збір на автівку для пілотів бпла, що працюють на північному напрямку, на Курщині та Сумщині. Якщо ви захочете закинути трохи хлопцям на удачу - реквізити у коментарях. Я від себе вже докинула собівартість нижньої частини пасок :) Ми наближаємося до екватору збору, і я б дуже хотіла, щоб до Великодня у хлопців уже була ціла машина. На фото - ті, для кого ми проводимо збір.

Найближчими днями моя сторінка складатиметься переважно з презентацій, фото, відгуків, читацьких вражень. Насправді це досить напружена робота, що вимагає максимального зосередження. І дуже відповідальна. Уявіть собі, що така велика мережа, як Книгарня Є, вкладається у промо тури українських письменників. Тому що бачить комерційний потенціал у нашій творчості, тому що розуміє - я на це сподіваюся! - що на перекладній популярній літературі ми далеко не заїдемо. Що ми не можемо бути просто споживачами закордонних детективів і фантастики, що зрілий ринок зрілої країни заслуговує на власний літературний пласт, на власний продукт. Я рада, що наше з Білкою гасло - "сучасникам про сучасників" - вкотре доводить свою актуальність. Почуваю себе візіонером :) І ще один дуже важливий момент.Ви б бачили, з якою радістю і натхненням до нас приходять люди. Як вони розслабляються, з'являється новий вираз в очах. Мені хочеться вірити, що ми з Ірою виселяємо у людей частку оптимізму, хоч на якусь мить. Ну і щодо поточних подій. Оскільки у соцмережі я заходжу тепер рідше, то з цієї відстані видно, наскільки токсичне середовище у нас утворилося. Якісь дикі звинувачення у коментарях, якість боти, стравлення людей. Яке це все далеке від реальних проблем, особливо якщо дивитися з Херсона чи Миколаєва.Наступна презентація завтра у Чорноморську о 12.00, проспект Миру 30. Приходьте, будемо говорити про реальне життя, хоч і вигадане :)

Вчора я так гарно проскочила Німеччину, а потім Польщу, попри традиційну штормову зливу, що вирішила зробити ще ривок і заночувати вже в Україні. І машину заправити теж у нас. Гаманцевий патріотизм несподівано прокинувся, не знаю. Або дорога так вплинула - туман, дощ, вітер, пасма води горизонтально лягають під колеса, і таке відчуття, ніби летиш темною безлюдною трасою, одна на цій дорозі. Глупа ніч, поляки вже сплять. Слухала книжку, міркувала про те, що мої прапрапра точно б схвалили машину - краса ж, дощ за спину не капає, сидіння м'якеньке, не те що твердий держак... І за цими думками замість того, щоб з'їхати з мосту праворуч, переплутала з'їзди. Там був відкритий технічний коридор для будівельної техніки, його чомусь не перегородили ремонтники, і от саме туди я і пірнула. Буквально за секунду навігатор розгублено блимнув і завис - за його даними, ми опинилися у чистому полі. А я петляла у лабіринті якихось поворотів, проходів і захаращених будівельними балками стежок. Ось щойно була на трасі, а тепер у буквальному значенні під мостом, одному богу відомо, як я сюди злетіла - і головне, як звідси виїхати. Я потрапила на щось схоже на картинг, у темряві не видно, потім зрізала кілька метрів по гравію, потім вгору, між жовтими конусами - і ура, знову на дорозі, яку бачить навігатор. Тільки мчимо ми з навігатором у протилежному напрямку, до розвороту на Перемишль у нас щось 15 км. Ну і потім назад стільки ж. І у цей момент заблимала остання поділка пального. Знову ж таки, ніч, шторм, дощ і порожня дорога. І я вам скажу, це так бадьорить. Я тут же вимкнула аудіо книгу, вся підтягнулася, перехотіла спати, у режимі оптимальної економії все зробила без права на помилку. І на адреналіні потім не лише перетнула кордон, а й доїхала до Львова.І ось це відчуття граничної зосередженості, коли ти виправляєш власну помилку, списуєш у незворотні витрати час і ресурси, не шкодуєш за ними, а моментально перемикаєшся на наступне завдання... Я люблю це відчуття. Той момент, коли відкидаєш усе зайве, заганяєш свою внутрішню дитину куди подалі, а до штурвалу запрошуєш когось із внутрішніх дорослих.

Так, я не зрозуміла. Це що, сьогодні сонячне затемнення було? А коли, чому я не бачила? Сонце як сонце, світило собі. Щоправда, я у приміщенні без вікон була, може це на щось вплинуло :) Але якби знала, побігла б дивитися, а не роззявляла рота на книжки.Книги, до речі, у Німеччині дуже дорогі. Так, я знаю, що непристойно скаржитися на ціни, але що я зроблю, якщо мені дійсно дорого? Щоразу все важче купувати подарунки в Україну, у нас вдома або кращої якості, або дешевше, або одне й друге :) Поцікавилася сьогодні у готелі, чи працюють у них заправки у неділю. Ні, ну а що? Я ж не знаю, які тут порядки, все інше зачиняється. А у мене пального пів бака і масло витекло. Так от, це просте питання викликало цілу дискусію - бо таки можуть бути варіанти.А загалом мені Німеччина дуже сподобалася. Головне люди, а я ж подорожую між своїми, від бульбашки до бульбашки. Люди безподобні, дуже щирі та віддані, розумні та розуміючі. Пан видавець сьогодні конвертик привіз, наші друзі з Веймара зібрали на підтримку реабілітаційної бази для українських військових "З любов'ю в серці" 450 євро.

Відбула сьому подію у Німеччині, попереду ще дискусія у Регенсбурзі та Лейпцигський книжковий ярмарок.Дуже цікаво спостерігати за організацією німецьких презентацій, вони не такі, як у нас. По перше, значно довші по часу, дійство розтягується до 2.5 годин. Глядачі нічого, терплять, уважно слухають весь цей час, не тікають. Через те, що я говорю через перекладача, все відбувається повільніше, може у тому справа. Але у Польщі, наприклад, презентації тривали годину, хто не знає польської, той просто менше скаже, і все. Далі, у Німеччині на презентаціях читають книги. Не маленький уривок, а такі добрячі шматки, по 10-15 хвилин. У моєму випадку читають двічі, спочатку видавець німецькою, потім я українською. Я було спробувала зіскочити з читання, справедливо вважаючи, що люди потім те саме прочитають у книзі. Але ні, мене м'яко повернули назад до читання. Виявляється, текст у авторському виконанні - важливий елемент програми. Щодо публіки, тут українці та німці розподілилися приблизно порівну. Приходила не тільки нова українська діаспора, а також стара, люди, які живуть тут по десять років і більше. Була одна літня пані, народжена у Німеччині у родині емігрантів іще першої хвилі. У неї своєрідна вимова, ніби машиною часу нас відкинуло на сто років назад.Для більшості українських слухачів я була невідомою авторкою, вони раніше не чули про "Доцю", але слухали з великим інтересом. Після сьомої події у мене відкрилося фантомне розуміння німецької мови. Мені здається, я вже впізнаю слова, і навіть не дуже складно: пропускаємо повз вуха артиклі і виокремлюємо іменники та дієслова. Воно робе :)

Upd. На потреби реабілітаційної бази зібрано 286 євро! Хотіла сказати, що я вперше у житті виступаю на мітингу, але вчасно спам'яталася - е ні, ще ж було під судом, коли Порошенка арештовували...Але вперше у житті перекладач попросив мене формулювати м'якше. :) А я всього лише сказала, що у Європи зараз є унікальний шанс, рідкісний, як виграш у лотерею - направити своїх солдатів і зброю для війни з росією на чужій території, на території України. Бо вікно можливостей закривається, і тоді їм доведеться це робити у себе вдома. І треба бути дуже недалекоглядним, щоб профукати такий шанс. Українці та прихильники України у Веймарі сьогодні зібралися на 164-те "раллі". Уявіть, 164 неділі підряд, без пропусків, взимку і влітку вони приходять на центральну площу, щоб нагадати про Україну, сказати кілька слів про поточну ситуацію, провести хвилину мовчання та заспівати гімн. На кожній акції збирають кошти на підтримку України. Сьогодні теж проводили збір, точну суму мені скажуть пізніше, але ці гроші підуть у фонд реабілітаційної бази для військових "З любов'ю в серці", про яку я вже не раз писала.Я дійсно зворушена такою згуртованістю та наполегливістю маленької української громади. І приємно, що німецький видавець "Доці" пан Андре Сторр бере активну участь у цих заходах.