Нещодавно почула дуже цікаву думку від Джо Еллісон, головної редакторки HTSI Financial Times. І вона дуже відгукнулася мені, адже останнім часом я надзвичайно рідко ношу спідниці. Причина проста: знайти спідницю, яка дійсно ідеально сідає по фігурі, дуже складно. Вона має комфортно сидіти на талії, не підскакувати вгору під час ходьби, не сковувати рухів і мати правильну довжину саме для вашого типу фігури. Усе це значно складніше, ніж може здаватися.Спідниця — це справді одна з найскладніших речей гардероба: її непросто підібрати, непросто стилізувати, непросто знайти саме «свою» модель. І якщо ви розумієте, що не хочете витрачати на це час, сили й ресурс, цілком нормально просто прибрати її зі свого гардероба. Не тому, що «не можна», а тому, що вам так комфортніше.Ба більше, спідниця традиційно вважається дуже фемінною річчю. Однак жінки зовсім не зобов’язані носити її, якщо вона викликає дискомфорт. Замість цього можна обирати чудові штани, шорти чи сукні — те, у чому ви почуваєтеся впевнено й комфортно. І мені дуже подобається ідея, що можна чесно прислухатися до себе й дозволити собі відмовитися від певної категорії одягу. Просто сказати: «Я не буду це носити».
Період моєї відсутності тут був надзвичайно насиченим і мав на це свої причини: дуже багато роботи та, відверто кажучи, певна апатія до того, що відбувається в модній індустрії останні сезони. Постійне переосмислення архівів, обережні й часто нудні колекції, а також перетворення моди на жертву капіталістичної машини, у якій кількість важливіша за якість. Проте вчорашній кутюрний показ Chanel ніби повернув мені подих і надію на те, що не все в моді втрачено.Звичайно, йдеться про високу моду. Не всі матимуть можливість володіти цими речами, адже вони створені для ультразаможного відсотка населення та червоних доріжок. Але те, що Матьє Блазі робить із французьким будинком моди, — це щось неземне, неймовірне й майже казкове.Недарма Кеті Горін у своєму матеріалі для The Cut та в інтерв’ю для System Magazine виокремила три ключові постаті сучасної модної індустрії, які сьогодні наймайстерніше формують власну візію та естетику. Це Фібі Файло, Даріо Вітале та Матьє Блазі.Просто подивіться на ці деталі з показу: сукні, сумочки-боби — нефункціональні, але неймовірно красиві. Туфлі з шаленими каблуками. Я вже другий день переглядаю фотографії з Vogue Runway й уперше за довгий час отримую таке щире задоволення від настільки кропіткої, тонкої та деталізованої роботи.Браво, Матьє Блазі. Бельгійська школа дизайну знову нагадує про себе, доводячи, що її представники часто відчувають моду глибше, сміливіше й водночас більш футуристично.
У Мілані пройшов показ чоловічої колекції Prada весна-літо 2027. І цього разу ми вкотре бачимо, як Міучча Прада та Раф Сімонс не зраджують своїм традиціям, а продовжують розвивати інтелектуальний підхід у модній індустрії. Показ відбувся у футуристичному просторі Fondazione Prada з прозорими конструкціями та холодним білим освітленням, що створювало відчуття перебування у світі майбутнього.Головну роль у колекції відігравала шкіра. На подіумі з’явилися шкіряні куртки та вузькі штани, які виглядали так, ніби були на кілька розмірів меншими, а окуляри — мали асиметричні лінзи. А не менш важливою частиною образів стали зачіски моделей: одні виходили на подіум із хаотичними панківськими укладаннями, інші — з двома заплетеними косами. Ця навмисна недбалість та провокація давно стала частиною естетичного всесвіту Prada, який протиставляє індивідуальність відполірованим стандартам краси.Особисто мені найбільше сподобався музичний супровід показу. Початкові космічні звуки змінилися на «Чотири пори року» Антоніо Вівальді, а у фіналі звучала композиція The Lonely Shepherd, добре відома за фільмом Квентіна Тарантіно «Вбити Білла». І, як завжди у випадку з Prada, колекція залишила більше запитань, ніж відповідей, дозволяючи кожному побачити в ній власні сенси.
Поговоримо про Формулу-1? А точніше — про Кім Кардаш’ян, теперішню дівчину Льюїса Хемілтона, та Александру Леклер, дружину Шарля Леклера. Адже медіа й соціальні мережі не перестають обговорювати цих двох жінок.Я давно змирилася з тим, що ми живемо в суспільстві спектаклю. Але чим далі, тим частіше згадую Гі Дебора та його книгу «Суспільство спектаклю». І чомусь саме поява Кім на Гран-прі Монако стала для мене дуже показовою ілюстрацією цієї теорії.Одразу зазначу: no offense. Це лише мої особисті спостереження.Щойно в мережі почали з’являтися чутки про стосунки Кім Кардаш’ян і Льюїса Хемілтона, інтернет буквально вибухнув жартами. Люди писали, що весь її інтерес до Формули-1 зводиться до того, щоб сидіти в гаражі Ferrari та вигукувати: «О боже, які швидкі машини! Вау, який красивий червоний колір!»При цьому існує доволі кумедна історія. У 2013 році Кім нібито потрапила до неофіційного чорного списку Ferrari після того, як придбала рідкісний автомобіль марки та суттєво його модифікувала. За поширеною версією, це суперечило правилам бренду щодо поводження з ексклюзивними моделями.Якщо ж подивитися на династію Кардаш’ян—Дженнер ширше, стає очевидно, що все їхнє життя побудоване навколо медіа, публічності, реаліті-шоу та постійної уваги аудиторії. Один із нещодавніх прикладів — стосунки Кендалл Дженнер та Джейкоба Елорді. Не знаю, наскільки це історія про кохання, але як медійний інфопривід — це бездоганний кейс. Соціальні мережі миттєво заповнилися тисячами постів, відео та обговорень про них. Саме тому дивуватися, що Кім знову опинилася в центрі гучної історії, було б дещо наївно. Для родини Кардаш’ян—Дженнер увага аудиторії давно стала не побічним ефектом популярності, а одним із головних активів.Якщо дивитися на це прагматично, то стосунки людей такого масштабу майже автоматично стають не лише особистою справою, а й репутаційним активом. Вони генерують охоплення, створюють інформаційні приводи та дозволяють залишатися в центрі уваги.Саме тому мене не здивувала її поява в паддоку Формули-1. Ба більше, було б дивно, якби вона не прийшла. А поводилася Кім так, як поводяться багато глобальних знаменитостей, які звикли до підвищеної уваги. Водночас було помітно, що Кім не надто занурена в контекст цього спорту. Недарма завірусився епізод, коли Мартін Брандл, колишній автогонщик, намагався взяти в неї коротке інтерв’ю, а вона фактично проігнорувала його, ніби подумавши: «О боже, ще один журналіст, який чогось від мене хоче».І тут цікаво провести паралель з Александрою Леклер.Протягом багатьох років її публічний образ формувався насамперед навколо статусу дівчини, а тепер уже дружини Шарля Леклера. Фактично вона потрапляє до категорії WAGs — Wives and Girlfriends of High-Profile Athletes. Нещодавно Vogue випустив з нею відео, в якому вона іронічно показувала вміст своєї сумки. Багатьом цей ролик нагадав відео Гейлі Бібер, яка минулого року таким самим способом висміяла нескінченні теорії та негативні коментарі на свою адресу.Реакція була передбачуваною: Александра отримала чергову хвилю критики.До чого я все це веду? До того, що в цій історії немає однозначно правильних чи неправильних героїв, а критика буде завжди. Кім критикують за те, що вона нібито не розуміється на Формулі-1, але при цьому опиняється в центрі її інформаційного поля. Александру критикують за те, що її особистий бренд надто тісно пов’язаний із популярністю чоловіка.Але чи є в цьому щось принципово погане? Мені здається, що ні. Кожна людина має право будувати власну ідентичність так, як вважає за потрібне. Якщо Александру комфортно асоціювати себе насамперед із роллю дружини Шарля Леклера — це її вибір. Якщо Кім має власне бачення того, як використовувати свою публічність і залишатися частиною глобального медіапростору, — це також її вибір.Ми живемо в епоху, де публічність давно стала окремою індустрією. Це світ перформансу, особистих брендів і безперервної уваги. Ми можемо захоплюватися цим, критикувати або висміювати. Але зрештою всі вони просто грають за правилами системи, яку не створювали, але навчилися використовувати.
Усі в захваті від образу Дуа Ліпи, яка вчора вийшла заміж у Лондоні, — а я хочу потошнити продовжити тему інтерпретації архівів.Тренд на ностальгію зайшов надто далеко, а розвиток ШІ та генерація однотипного контенту лише посилюють цю тенденцію. Надихатися можна й потрібно — для розширення кругозору, розвитку візуальної культури та здатності бачити ширше. Але чому зірки ніби бояться бути собою в певних моментах? І чому потрібно відтворювати образи буквально, 1:1?Белла Хадід хоче бути Джейн Біркін, а Дуа Ліпа — Б’янкою Джаггер. Хоча всі чотири жінки мають абсолютно різну естетику, і кожна з них унікальна та самобутня. Белла значно ближча до хіпі- та ковбойської естетики, тоді як Дуа — до сексуальної, гламурної естетики з нотками «арт-деко». Можна запозичити загальний настрій чи стилістичний код, але інтерпретувати його через власну оптику.Як на мене, ця тенденція вже зайшла надто далеко й водночас свідчить про певну кризу ідей та посилення copy culture (культури копіювання). Ми все частіше бачимо пряме копіювання референсів, де межа між натхненням і копіюванням поступово зникає. А люди, своєю чергою, починають змішувати ці поняття й дедалі частіше не розрізняють їх.
На Vogue Business вийшла стаття про те, чи не забагато ми ностальгуємо і чи не породжує сама ностальгія ще більше ностальгії. Насправді ж ключова думка матеріалу полягає в тому, що цей тренд на ностальгійні настрої виник через надзвичайно непередбачуване майбутнє: люди хапаються за те, у чому почуваються впевнено, а впевненість вони знаходять саме в минулому.Ба більше, на тлі гіпершвидкого розвитку AI, який генерує величезну кількість однотипного контенту, люди дедалі більше прагнуть автентичності та унікальності. Вони хочуть менше, але краще й якісніше. Хочуть певної «заторможеності», сповільнення. Натомість ми живемо в епоху, де один тренд ще не встигає закінчитися, як його вже наздоганяє наступний. Це провокує тривогу, виснаження та постійне відчуття, ніби ти нікуди не встигаєш, хоча рухаєшся з неймовірною швидкістю.Ностальгія сьогодні всюди, але це радше наслідок того, куди рухається світ. А світ рухається в бік незрозумілості та невизначеності. Люди бояться народжувати дітей, купувати нерухомість — адже це, по-перше, фінансово й емоційно ресурсозатратно, а по-друге, ніхто вже не впевнений, чи буде це правильним рішенням у майбутньому. І, мабуть, головне питання зараз — чи закінчиться колись цей стан гіпертурбулентності.
У сучасному цифровому світі, де тактильність майже зникла з повсякденного досвіду, паралельно формується інша реальність — та, де фізичні речі знову набувають ваги. Не лише як об’єкти, а як носії сенсу та інструменти для масштабування ідей.Саме в цьому контексті український фешн виглядає сьогодні настільки переконливо. Від GUNIA Project до Ruslan Baginskiy, від Kulakovsky до Frolov — ці бренди формують мову, якою Україна говорить із глобальною індустрією. На цьому тлі SKVOT запускає наймасштабніший фешн-курс — про те, як пройти шлях від ідеї до першої колекції та власного бренду. Серед менторів — засновниця KSENIASCHNAIDER, директорка Frolov, PR-директор GUNIA Project і CMO Ruslan Baginskiy: люди, які дивляться на індустрію зсередини і з різних точок — від креативу до PR і системного маркетингу.Курс підходить як дизайнерам на старті, так і брендам, що вже працюють, але шукають структуру замість інтуїтивного руху. Програма охоплює шлях від концепції до бізнес-моделі й підготовки до першого дропу. Доступні два формати: самостійний і розширений — із фідбеком від менторів.Детальна програма доступна за посиланням.
На фоні тренду на ностальгію, в соціальних мережах останній рік гуляє думка: раніше було краще. Я хочу назад.Але цей контент маніпулятивний за своєю природою — він спеціально сконструйований так, щоб бити по найболючішому місцю. Він живиться тривогами, які сьогодні формують культуру: страхом, що ШІ забере твою роботу. Приниженням від життя в системі, де навіть базова стабільність видається недосяжною — і водночас провина все одно покладається на тебе, бо ти недостатньо «правильно» візуалізував успіх.На тлі цієї хвилі ностальгії, а особливо в моді — письменниця і культурна критикиня Емі Франкомб у своєму Substack ставить незручне питання: а що, якщо це не ностальгія? Що, якщо це просто параліч — нездатність повірити, що попереду може бути щось краще?Культурний теоретик Марк Фішер називав це «повільним скасуванням майбутнього». Культура перестала рухатись уперед і замкнулась у петлі переробленої естетики. У моді це видно особливо чітко: мінімалізм 90-х повернувся через Tumblr, потім через нормкор, потім через тиху розкіш — і кожного разу з переконанням, що це щось нове. Dior перевидає Saddle bag, Chloé — Paddington, Balenciaga — City. Причин кілька. Економічна: субкультури народжувались тоді, коли молоді люди могли дозволити собі експериментувати — дешеві оренди, безкоштовна освіта, простір для помилок без негайної монетизації. Сьогодні цього немає. Технологічна: алгоритм вимагає контенту прямо зараз, а не за пів року творчого бродіння. І нарешті — ми просто перестали нудьгувати. Нудьга колись була точкою входу в щось нове. Тепер замість неї — нескінченний скрол та успішний успіх. Звідси і парадокс: ніхто не нудьгує, і все нудне.Який вихід? Франкомб пропонує рецепт — банальний на вигляд, але насправді радикальний: навмисно повертати собі порожній час. Довга прогулянка без навушників. Дивний повільний фільм. Щось зробити до того, як відкрити телефон. Не боятись робити щось, що пропонує сповільнитись.
А ще я досить часто думаю про те, як сучасні селебріті одягають архівні речі брендів — і я зовсім не хочу говорити про це в негативному ключі. Однак мені здається, що коли хтось уже носив ту чи іншу річ, дуже важко інтерпретувати її в сучасному контексті на комусь іншому.До прикладу — Джейн Біркін у сукні Schiaparelli у 1969 році та Белла Хадід у референсі на цьогорічному Каннському фестивалі. Це зовсім інша аура, контекст, атмосфера, естетика та навіть інше відчуття фігури. На Джейн Біркін ця сукня буквально ллється по силуету, не стискаючи його: розпущене, трохи хаотичне волосся в паризькому стилі, відчуття легкості й безтурботності. Водночас Беллу Хадід ніби просто зашнурували в цю сукню — і вона ледь стоїть у ній. Сучасна зачіска в естетиці sleek bun — і вже зовсім інший настрій.І мені насправді дуже цікаво спостерігати за тим, як мало людей сьогодні змогли по-справжньому вдало взяти архівну річ, майже не видозмінюючи її, і водночас спробувати передати ту персону та той настрій, якими вони надихалися. І тут, у продовження попереднього посту, можна додати ще одну думку: коли ти селебріті й маєш доступ до архіву, це зовсім не означає, що ти автоматично зможеш так само вдало «прожити» цю річ. А взагалі — чи дійсно варто це робити?
Побачила у Світ спіймав мене пост про ціну на круїзну колекцію Dior 2027 — і жодного здивування. Уже давно зрозуміло, що модна індустрія перебуває у дуже поганому стані, а бренди буквально моляться на ультразаможну клієнтуру. Недарма Maison Margiela проводить показ у Шанхай, а Dior і Gucci змінюють свій курс у бік США. Чи врятує їх ця стратегія? Поки незрозуміло. Але в Європі ситуація з купівельною спроможністю далеко не найкраща. Тому бренди вирішують встановлювати ціни на рівні вартості нормального автомобіля й орієнтуватися на найвищий клас споживачів. Адже ці люди хочуть почуватися особливими, відокремленими від «простого» світу та знати, що такі речі мають одиниці. Вони купують саме «бренд», часто не надто вникаючи у якість, унікальність чи індивідуальність речей.Якщо говорити про більшість споживачів, то багато хто вже зрозумів, що якість у великих брендів погіршилася, й краще купити щось на ресейлі, ніж нову річ із бутика, яка за кілька місяців втратить свій вигляд. Або ж звернути увагу на менш масштабні бренди на кшталт Fane, Lemaire, Auralee тощо.А взагалі, сама можливість одягатися в люксові бренди ще не означає, що людина має смак. Вона просто має шалені можливості скопіювати образ із подіуму. Але видозмінити його, додати власне бачення, унікальність і вміння створити не просто образ, а цілу ауру, харизму та незабутнє враження — це навичка, яку можуть опанувати далеко не всі.
TGLIST.COM.UA
