Ксю Бадб | Еротика на Букнет

🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩— Ти справді дуже сильно змінилася, — додає він, не зводячи з мене очей, а я ледь помітно усміхаюся, відчуваючи, як від цього руху натягується шкіра на обличчі.​— Всі ми змінилися, Давиде, світ не стоїть на місці. Ми просто подорослішали і навчилися бачити речі такими, якими вони є насправді.​Важко ковтаю повітря, відчуваючи, як легені ще трохи печуть при кожному повному вдиху, ніби настирливо нагадують: ти все ще жива, але ця можливість дихати дісталася тобі занадто дорогою ціною.​— Ти також уже не той рудий пацан, який колись постійно бігав у нас по будинку і неймовірно бісив мене самою своєю присутністю в моєму просторі.​Він коротко хмикає, і в кутиках його очей з’являються знайомі зморшки.​— І чого це я тебе так сильно бісив? Я ж тобі тоді абсолютно нічого поганого не робив, навіть намагався бути ввічливим.​Мимоволі закочую очі, але цей дрібний рух миттєво віддає тупим, пульсуючим болем у скронях, змушуючи мене на мить затамувати подих.​— Тобі зовсім не обов’язково було щось робити спеціально. Просто ти тоді настільки сильно мені подобався, що це усвідомлення аж дратувало, виводило мене з рівноваги.​У кімнаті западає раптова пауза. Я фізично відчуваю, як ці слова виходять із мене занадто легко, наче в греблі, яку я будувала роками, нарешті прорвало шлюзи.​— Бо я понад усе не хотіла визнавати того факту, що ти мене приваблюєш, що ти маєш на мене хоч якийсь вплив.​Князєв повільно повертає голову до мене, і його погляд стає значно уважнішим, глибшим і набагато темнішим, ніж зазвичай.​— Це що, зараз було твоє офіційне зізнання в коханні, Караєва?​— Це всього лише констатація факту з минулого життя. Не більше, але й не менше.​Мої губи знову болісно пересихають, стаючи шорсткими. Я проводжу по них язиком, відчуваючи стійку гіркоту ліків і той самий слабкий металевий присмак крові, яка, здається, назавжди оселилася десь у моєму роті після аварії.​— Я звикла бути чесною із собою, і я чесна з тобою навіть зараз, у цьому стані. Тому я просто не бачу сенсу це приховувати чи заперечувати очевидне.​Кімната навколо нас ніби починає звужуватися, стіни наближаються, роблячи простір між нами інтимним до неможливості.​— Так, ти мені тоді справді подобався. Подобався передусім тому, що ти здавався якимось справжнім, живим у цьому нашому вилощеному світі, де всі навколо були схожі на однакові пластикові ляльки з фальшивими посмішками. А ти? Ти був зовсім не схожий ні на кого з тих, кого я знала чи зустрічала до цього моменту.Чоловік мовчить, просто дивиться на мене, наче намагається прочитати щось між рядками моєї сповіді.​— А зараз? Мережа брехні

🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩— Ти, бляха, не зрозумів з першого разу? — її голос зривається на різкий, злий хрип. Вона виглядає зараз як поранена пантера — загнана, але смертоносна. — Не лізь у мої справи!​— Це вже не тільки твої особисті справи, Олівіє.— Давиде, закрий рота!— Тебе хотіли перетворити на фарш. Тебе підірвали майже в центрі міста!— І що з того?! Це мої проблеми!​Роблю крок ближче, нависаючи над нею, ігноруючи всі правила пристойності.— І ти навіть не хочеш поглянути на те, що я розкопав? Ти хочеш і далі грати в «залізну леді», поки тебе не доб’ють у цьому ліжку?— Я сказала — не лізь. Геть звідси.​— Ти зараз це серйозно?— Абсолютно.​Тиша стає нестерпною. Я дивлюся на неї довго, вивчаючи кожен шрам, кожну зморшку гніву.— Ти боїшся, — констатую я, а вона різко, майже істерично усміхається. — Я? Боюся? Ти мариш.— Так. Ти боїшся побачити те, що вже давно підозрюєш.— Ти зараз дуже сильно помиляєшся, Князєв. Ти граєшся з вогнем.— Тоді чому ти навіть не хочеш перевірити мої дані? Чому ти викидаєш планшет, як сміття? — Я нахиляю голову нижче, вдивляючись у її зіниці.— Грішну і Ізмаїлову.​Тиша в кімнаті стає настільки густою, що її можна різати ножем. Це спойлер розділа від Давида, який буде аж в понеділок, але на вихідних наскільки щільний графік, що можу провтикати вам його скину😅😏

🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩Його обличчя було помережане тонкими шрамами, а погляд — скляним і абсолютно позбавленим того, що люди називають «емпатією». На ньому була поношена шкіряна куртка, попри теплу погоду, і від нього пахло тютюном та якоюсь холодною агресією. Він був не просто бандитом — він був тим типом звіра, який не гавкає перед тим, як перегризти горлянку. Чоловік зупинився посеред кабінету, ігноруючи Давида, який напружився, наче перед стрибком. Клим дивився тільки на мене. Його губи розтягнулися в подобу посмішки, від якої ставало ніяково навіть підготовленим людям.​— Радий, що моя королева нарешті дозволила повернутися в замок, — прохрипів він, схиляючи голову в ледь помітному, але щирому поклоні. Його відданість межувала з фанатизмом, і це була єдина причина, чому я тримала його біля себе. — Старий лев пішов, і гієни почали кусати за п'яти?​Давид глянув на Клима з неприхованим подивом. Він явно не очікував побачити такого персонажа в моєму оточенні. Я бачила, як Князєв оцінює ризики, як його рука мимоволі наблизилася до кишені, але він залишився стояти біля стіни.​— Ти вчасно, Климе, — я відкинулася на спинку крісла, намагаючись не знепритомніти від різкого болю. — Батькові люди покинули територію. Тепер мені потрібен хтось, хто не просто стоятиме біля воріт.​— Тільки скажи ім'я, королево, — він зробив крок ближче, і Давид одразу виступив вперед, перекриваючи шлях. Клим навіть не повів бровою, його очі залишилися прикутими до мене. — Я випотрошу будь-кого, хто подивився на тебе косо.Почала писати розділ «Мережа брехні» на п'ятницю і не могла не поділитись цим моментом🔥

🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩Міцно стискаю щелепу, відчуваючи, як до щік приливає кров. Ну все. Це фінал. Тепер почнеться справжнє шоу.​— Давиде! — мама буквально починає світитися зсередини від якогось незрозумілого захоплення. — Ти тут! Ти справді тут!​Повільно повертаю голову в її бік, намагаючись зупинити цей потік емоцій.​— Мамо…​— Я так рада тебе бачити! — вона підходить ближче, майже ігноруючи мій стан і зосередивши всю увагу на ньому. — Ти навіть не уявляєш, як це вчасно!​Я обурено кліпаю очима.​— А нічого, мамо, що я тут взагалі-то лежу поранена? Тобі не цікаво, як я?​— Доню, я чудово бачу, що ти жива і навіть здатна розмовляти, — легковажно відмахується вона і знову переводить погляд на нього. — Це найголовніше на даний момент.​Перекладаю погляд на Князєва. Він уже встиг піднятися. Він стоїть рівно, спокійний і незворушний, як скеля серед океану. На його обличчі не здригнувся жоден м'яз.​— Добрий день, — ввічливо каже він, наче ми зараз не на кухні після годування з ложечки, а на офіційному прийомі.​— Яка ж це велика радість, що ти все-таки прийшов! — мама майже хапає його за руки, її голос тремтить. — Ти просто не уявляєш, як я сильно переживала за все це!​— Уявляю, — коротко і ємно відповідає він.​Дивлюся на цю сцену сімейної ідилії і раптом відчуваю, як всередині піднімається щось дуже схоже на… ревнощі? Бляха, ні. Тільки не це безглузде почуття. Тільки не зараз.​— Мамо, — мій голос звучить сухо і колюче, — давай без зайвого пафосу. Він не герой, який героїчно мене врятував з полум'я.​— Я знаю, — вона киває, навіть не дивлячись у мій бік. — Але головне те, що він тут, поруч із тобою.​— І що з того? Це щось змінює?​— А це означає, Давиде, що тобі насправді не байдуже, що з нею відбувається, — вона дивиться на нього з такою надією, що мені стає ніяково.​Я починаю демонстративно кашляти, щоб привернути увагу.​— Перепрошую, а мою думку тут взагалі хтось збирався питати? Я тут як меблі присутня?Уже завтра в новому розділі « Мережа брехні»😉

🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩Дем’ян знову, голосно рже. Прямо так, що звук різонув по вухах. Йому це подобається. Він кайфує від того, як я розхитую ситуацію.Роблю ковток шампанського, відчуваючи, як холодне ігристе обпікає горло, і думаю лише про одне: ти не так сміявся, коли я тебе накачала клофеліном і ти прокинувся без своїх речей. Але, звісно, я це не озвучую. Не зараз. Не тут.— Добре, давайте змінимо тему, поговоримо про щось інше. Ви ненадовго приїхали в гості до Шаха?— На кілька днів буквально. Уже скоро поїду. Я б із радістю залишилася довше, але в мене є справи. Тому якось так. А ви хотіли мені щось запропонувати?Я ледь підморгую судді, і він, буквально розпливається. Сприймає це як флірт, а мені просто нудно. Нестерпно, до свербіння під шкірою.— То, можливо, ми з вами могли б випити кави, наприклад? Я був би не проти провести час із такою прекрасною жінкою.— А твоя дружина не буде проти, що ти з бабами тягаєшся по кабаках?Голос Береста вривається в розмову, як постріл. Різко. Грубо. Неприємно. Прямо під шкіру.— Нічого поганого в тому, щоб просто випити кави з цікавою жінкою.— А потім вдуть її десь на задньому сидінні свого «Мерседеса».Повітря стає важким. Я відчуваю, як напруга буквально лягає на плечі.— Пане Дем’яне, що ви таке говорите? Я впевнена, що наш суддя — ідеальний сім’янин. Він би ніколи нічого подібного не зробив. Я ж права?Суддя вже витягує хустинку і витирає піт із чола та шиї. Руки в нього трохи тремтять.— Звісно, звісно, ніколи. Я просто хотів би поговорити з цікавою жінкою. Я дуже люблю мистецтво. І, можливо, ви б порадили, що варто купувати для моєї колекції.— Для якої, нахуй, колекції? Кому ти це розказуєш? Єдине, що тебе цікавить — це бабки і як залізти під спідницю черговій довгоногій красуні, яка дає тобі тільки тому, що в тебе є гроші. І він ще про мистецтво розповідає…Дем’ян дивиться на мене, а я лише усміхаюся — повільно, трохи хижо.— Ну, не знаю. Мені здається, що мистецтво набагато цікавіше, ніж якийсь одноразовий, неякісний секс. Тим більше, як можна бути з людьми, які тебе не поважають? Навіть за гроші.https://booknet.ua/book/banditska-pristrast-b452280

Трішки поділюся з вами звідки цей моментНамагаюся сфокусувати зір. Світ пливе. Контури розмазуються. Стеля, лампи, якісь тіні — все змішується в білу пляму.Голова болить, наче її розкололи і зібрали криво. Я намагаюся підняти руку. Нічого.Вона не рухається зовсім. Я не відчуваю пальців. Не відчуваю долоні. Не відчуваю ніг.Нічого.І в цей момент приходить усвідомлення. Я не відчуваю свого тіла. Адреналін вривається в кров різко, як удар. Серце починає гупати ще сильніше, швидше, болючіше.Я хочу встати, втекти, вибратися з цього, але навіть не можу поворухнутися. Навіть на міліметр. Що робити? Як покликати на допомогу? Де я знаходжуся? Ці питання б’ються в голові, як птахи об скло. Паніка накочується хвилею, але вона дивна — тиха.Я не можу закричати. Горло стискає, в роті сухо, язик наче чужий, важкий і неповороткий. В грудях наростає тиск, ніби мене притиснули плитою Приблизно 9 років назад я потрапила в досить серйозну аварію на мотоциклі. І відчуття Олівії коли вона ще лежала в лісі і потім уже її перші відчуття в лікарні — це повністю мої спогади про той випадок. Коли я отямилася в лікарні, єдина частина тіла яку я справді відчувала було обличчя і голова, які пиздець як боліли. І якби тоді мене не вимкнуло повторно, я напевно померла б від істерики, що не відчуваю рук і ніг.

🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩Голова болить, наче її розкололи і зібрали криво. Я намагаюся підняти руку. Нічого.Вона не рухається зовсім. Я не відчуваю пальців. Не відчуваю долоні. Не відчуваю ніг.Нічого.І в цей момент приходить усвідомлення. Я не відчуваю свого тіла. Адреналін вривається в кров різко, як удар. Серце починає гупати ще сильніше, швидше, болючіше.Я хочу встати, втекти, вибратися з цього, але навіть не можу поворухнутися. Навіть на міліметр. Що робити? Як покликати на допомогу? Де я знаходжуся? Ці питання б’ються в голові, як птахи об скло. Паніка накочується хвилею, але вона дивна — тиха.Я не можу закричати. Горло стискає, в роті сухо, язик наче чужий, важкий і неповороткий. В грудях наростає тиск, ніби мене притиснули плитою. Саме в момент моєї найбільшої істерики — тихої, задушеної, беззвучної — поруч з’являється лікар.Його силует розпливається, але голос чіткий, рівний, майже заспокійливий.— Пані Караєва, не хвилюйтеся. Вам потрібно відпочити. Все буде добре.Його слова ніби ковзають по мені, не зачіпаючи. Тіло не реагує. Лише десь глибоко всередині щось судомно стискається.— Ми зараз ввели вам деякі ліки, щоб ви не відчували болю.Не відчували болю…Я намагаюся щось сказати. Губи ледве ворушаться. Замість слів виходить хрип — сухий, подряпаний, ніби горло всередині роздерте.— У вас щось болить? Що ви хочете сказати?Я збираю рештки сил.— Не… відчуваю…Слово ламається на півдорозі. Повітря не вистачає навіть на це.— Не відчуваєте що саме?— Нічого… Не відчуваю…У новому розділі «Мережа брехні»💔

🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩Я навіть не одразу розумію, що відбувається. А потім я помічаю, що лобове скло пробите, а у водія замість лоба — просто розтрощена голова.В моменті я намагаюся зорієнтуватися, що робити, але не встигаю. Тільки я відкриваю двері, машина буквально вибухає піді мною і мене відкидає на добрячих декілька метрів.Останнє, що я пам’ятаю, — це кров, яка збирається в моєму роті. Оцей присмак заліза, коли ти відчуваєш, що це кінець.Мене підставили, хтось на мене полював. Таких було багато.....Навіть у ситуації, коли я розумію, що я мрець, мій мозок починає працювати. Думати про те, хто це зробив, чи його знайдуть, хто його знайде і чи йому помстяться.Думки летять занадто швидко, а серед них з’являється ще одна.Спогади з мого дитинства, з доволі раннього дитинства. Ще до того, коли Князєв поцілував Люту біля того ставка. Ще до того, коли я перетворилася в того, ким я є зараз.Той перший спогад — коли батьки принесли додому брата. Він настільки далекий. Я б не повинна цього пам’ятати, бо коли Марк з’явився, я була ще дуже малою. Але я чомусь пам’ятаю. Пам’ятаю, як дивилася на цей маленький клубочок і думала, що це найкращий подарунок, який могли мені зробити батьки. Що завдяки брату я ніколи не буду самотньою.За ним виринає наступний спогад.Це коли пані Саліфова вперше прийшла до нас із Давидом. Коли я побачила руде волосся, веснянки на носі і мармизу, яку відразу захотілося жбурнути якимось куском бруду. Не тому, що він мені не подобався, а скоріше через те, що він мені подобався занадто.Як він дивився на мене, вивчаючи, наче я якась екзотична тваринка. А потім сказав, що я схожа на кішку із мультика про Том і Джеррі.Уже сьогодні о 00:00 розділ від Олівії 💔🥺

🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩— Ну все, Давиде, думаю, тобі час їхати. Я планую ще хоч трохи поспати та повертатися до роботи. Коли буду вільна — маякну.— Та невже, вигониш мене отак зранку?— Давиде, давай без цього. Ми з тобою обоє добре розуміємо правила і не будемо їх порушувати.— Добре, Караєва. Але наступного разу я маякну, коли буду не проти тебе трахнути.— Так-так-так, звісно, буду чекати.Навіть не прощаючись виходжу і йду в свою спальню. Ну, по-перше, щоб прийняти душ, а по-друге, як мінімум, щоб нарешті вмоститися в ліжко.Думок у мене не так щоб багато. В голові, на диво, тихо. Я навіть не підходжу до вікна, щоб подивитися, чи він поїхав, чи ні. Ну, я впевнена, що цього разу Князєв не залишиться, а все-таки, бляха, послухає мене і поїде. Хоча, знаючи його, він може знову змінити правила, вважаючи, що він хоч щось тут ще вирішує.Сон приходить майже моментально. Я провалююся настільки глибоко, наскільки це взагалі можливо, і прокидаюся вже по будильнику о сьомій ранку. Ледве роздираю очі. — Бляха, треба повертати нормальний графік, а то я так скоро просто помру.Вилізти з ліжка вдається, ну, хріново. Не скажу, що це найжахливіший ранок у моєму житті, але зробити це дійсно важко. Дві ночі без нормального сну відображаються на моєму обличчі. У мене і так обличчя майже постійно незадоволене, а зараз, бляха, я виглядаю на людину, яка готова вбивати. Хоча це добре мене характеризує — людина, яка готова вбивати.І мою ранкову тишу порушує стук у двері.— Блять, якщо там щось не життєво важливе — ідіть нахрен звідси.— Пані Караєва, вам тут дещо передали.Голос моєї домашньої помічниці звучить трохи перелякано. Вони мене побоюються. Ну, майже всі в цьому будинку мене побоюються. Скажімо так, ще пару років назад я могла спокійно комусь прострелити коліно або кинути ножем, якщо в мене був поганий настрій. І зараз я такого не роблю, але пам’ять залишилась, і страх того, що я можу зробити щось подібне, в них також залишився.— Заходьте.Моя помічниця заходить з букетом квітів. Величезний букет лілій. Рожевих.Я дивлюся на неї, ну, не так щоб здивована, але з явним нерозумінням.— Це що?— Привіз кур’єр. Там записка всередині. Дивіться, які вони красиві.— Я бачу, не сліпа. Постав їх у вазу поруч із дзеркалом і можеш йти.Розділ «Мережа брехні» уже на Букнет 😏

🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩— Ну, все-таки я тобі скажу те, що вже казала. Ми з тобою схожі навіть більше, ніж ти хочеш це визнавати.Але цього разу Давид не перечить мені, а лише посміхається.— Можливо....можливо. І знаєш що? Це дійсно хреново для нас обох.— Справді? — роблю ковток води і уважно спостерігаю за чоловіком. — А що тут хренового? Не бачу мінусів. Здається, ми з тобою знайшли ідеальний конект.— Так. А що буде, як ти до мене прив’яжешся, захочеш будувати сім’ю?— Князєв, ти свої фантазії і мрії на мене не перенось. Якщо ти раптом до мене прив’яжешся, захочеш будувати сім’ю, я тебе покладу в психіатричну лікарню. Ну, або не знаю. Буду вигадувати вже по факту.— Тобто ти впевнена, що більше нічого між нами не може бути?— Князєв, твої питання мене лякають. Якщо ти тут зараз почнеш втирати мені про стосунки, дітей і так далі — контракт анульовано, і ти поїдеш звідси прямо зараз.— Не сподівайся.Чоловік встає з ліжка і потягується. Я не можу пропустити повз те, наскільки він привабливо, сексуально виглядає. Так що в мене лібідо вилітає на сотий рівень.— Куди так задивилася?— На твій член. Хоч щось у тобі хороше, Князєв, є. Прямо виглядає як витвір мистецтва.Чоловік посміхається, підходить до мене, але наливає собі не води, а віскі, яке стояло на столі.Уже сьогодні новий гарячий розділ «Мережа брехні»🔥