Статистика telegram channel - @istorium_ua

Після занепаду індо-грецьких держав у Північно-Західній Індії на арену вийшли нові гравці — войовничі кочові племена, що протягом століть мігрували з територій сучасної Центральної Азії. Серед них особливо вирізнялися скіфи — у давньоіндійських джерелах відомі як шак’ї або шакіа. Саме вони стали засновниками скіфсько-індійських князівств, які зберігали владу в регіоні приблизно з I століття до н.е. до I століття н.е., залишивши глибокий слід в історії Індії.Скіфи, або точніше — індійські скіфи, були частиною ширшого кочового руху, який включав також сакав, тохарів, юечжі та інших. Після тиску з боку сарматів і юечжі в Середній Азії, частина саків рушила на південь — через Іран, Афганістан і Бактрію — й зрештою проникла на територію Північної Індії. Вони поступово витіснили ослаблені індо-грецькі династії, але водночас багато чого успадкували від їхньої адміністрації, мови й культури.Першим відомим скіфським правителем на індійській землі був Мауес (Мога), який близько 80 року до н.е. заснував нову державу на території сучасного Пакистану (Гандхара, Пенджаб). Він прийняв царський титул «махараджадіраджа» — «великий цар царів», що відображало його претензії на легітимну владу над усім регіоном. Від Мауеса збереглося чимало монет, на яких поєднуються елліністичні та місцеві індійські елементи: його портрет — в центральноазійському стилі, а написи — грецькою та кхароштхі.Найвідомішим з династії індо-скіфських царів був, мабуть, Азілісес, а також його наступники Азес І та Азес ІІ, які розширили території скіфської держави, включивши до неї значну частину Північної Індії — аж до долини Гангу. Вони продовжували традицію двомовних монет, наслідуючи індо-грецький стиль, але водночас вводили свої титули, нові образи та символіку. Саме монети царя Азеса ІІ вважаються свідченням завершення індо-грецької доби: ймовірно, він або переміг, або одружився з нащадками останніх греко-індійських царів.Скіфи, хоч і походили з кочового середовища, швидко адаптувалися до індійської осілої культури. Вони продовжували підтримувати буддизм, як і індо-греки до них. Численні написи, особливо в Гандхарі, підтверджують, що скіфські правителі жертвували на буддійські монастирі, будували ступи й святилища. У культурному сенсі їх можна вважати продовжувачами елліністично-індійського синтезу, який отримав нове життя в межах нової кочової династії.Проте скіфська влада в Індії не була стабільною. Вже в I столітті н.е. її почали витісняти інші народи — насамперед кушани, які прийшли з території сучасного Таджикистану й Афганістану. Кушанські царі остаточно захопили столицю Таксілу та інші ключові міста, поклавши край пануванню індо-скіфів.Проте скіфський слід в Індії залишився глибоким. Вони змінили політичну карту регіону, посилили поширення буддизму, сприяли розвитку мови кхароштхі, а також залишили по собі велику кількість монет і написів, які дозволяють сучасним історикам відтворити картину перетину степової і індійської культур.@istorium_ua

Після смерті Олександра Македонського в 323 році до нашої ери його імперія розпалася на окремі держави, а частина його воїнів і наступників оселилася в Бактрії — історичному регіоні, що охоплює території сучасного Афганістану, Узбекистану та Таджикистану. Так виникло Греко-Бактрійське царство — один із найвіддаленіших уламків елліністичного світу, де антична грецька культура співіснувала з місцевими іранськими та індійськими традиціями. Саме звідси й починається історія індо-грецьких держав — маловідомої, але надзвичайно цікавої сторінки античної історії.У другій половині II століття до н.е., під тиском кочових народів (скіфів, тохарів), греко-бактрійські царі розпочали експансію на південь — до Індії. Одним із перших, хто перейшов Гіндукуш і вторгся до індійського субконтиненту, був цар Деметрій І. Він захопив території сучасного Пакистану — Пенджаб, долину Інду, частину Гуджарату — та утворив нову державу зі столицею в Сакалі (сучасний Сіалкот). Ця держава стала першою індо-грецькою монархією, яка намагалася поєднати грецьке управління з місцевими індійськими традиціями.Найвідомішим з індо-грецьких правителів був Менандр І, або Мілендра, який правив приблизно у 160–145 рр. до н.е. Його ім’я згадується не лише в грецьких джерелах, але й у буддійській літературі — зокрема, у знаменитому трактаті «Питання Мілендри» (Milindapañha), де цар веде діалог із буддійським монахом Нагасеною. Цей текст — один із найяскравіших зразків давньоіндійської філософської думки й показує глибокий інтелектуальний рівень царя, який, за легендою, прийняв буддизм. Менандр став символом толерантності, філософського пошуку і міжкультурного діалогу.Одним із найцікавіших джерел про індо-грецькі князівства є їхні монети. Вони карбувалися зі срібла, бронзи, а іноді навіть із золота — що було новинкою для Індії того часу. На одній стороні монети зазвичай зображувався портрет царя у традиційній грецькій стилістиці, а на звороті — індійське божество, наприклад, Васудева-Крішна, Шива або Буда. Написи робилися двома мовами: грецькою та мовою палі (напис брахмі або кхароштхі), що яскраво свідчить про двомовну та двокультурну реальність цього світу. Монети стали не лише засобом платежу, а й потужним засобом політичної та релігійної комунікації.Політична структура індо-грецьких князівств була нестабільною. Після смерті Менандра держава розпалася на дрібніші утворення, якими правили різні династії, серед яких Апполодот, Антіалькид, Геліокл, Гермаїос та інші. Один з цікавих моментів — це посольство грецького вельможі Еліодора до індійського царя Бхагабхадри, яке зафіксоване в написі на кам’яному стовпі у Беснагарі. Еліодор, імовірно, прийняв індуїзм і назвав себе «відданим Васудеви» (тобто Крішни) — це одне з найраніших відомих свідчень впливу індійської релігії на європейців.Культурний синтез, що виник під час правління індо-грецьких царів, особливо проявився в мистецтві Гандхари — регіону, де буддизм зустрівся з грецькою естетикою. У Гандхарському стилі Будда часто зображувався як грецький бог: у тозі, з хвилястим волоссям, глибоким поглядом і в скульптурній техніці, притаманній еллінізму. Це мистецтво стало основою для подальшого розвитку буддійської іконографії по всій Азії — від Китаю до Японії.До I століття до н.е. більшість індо-грецьких держав занепала. Їх витіснили інші народи: індо-скіфи, парфяни та зрештою кушани. Проте спадщина індо-грецьких князівств не зникла безслідно. Вони залишили по собі монети, художні зразки, філософські тексти.@istorium_ua

Яскраві сторінки історії Середньовіччя нерозривно пов'язані з Балкано‑Візантійським регіоном. В XIV–XV ст. одна з ключових міжнародних проблем Західної та Східної Європи — питання долі Візантійської імперії — значною мірою визначалася турецькою загрозою. Починаючи з початку XIV ст., Візантія та слов’янські держави Балкан дедалі сильніше відчували натиск Османської імперії — не лише через військову могутність султанів, а й через внутрішню нестабільність регіону та міжусобиці серед балканських держав.У 1329 р. Візантійська імперія завдала поразки тільки на папері — армія Андроніка III була розбита під Філокреном, що дало туркам плацдарм для подальшого натиску на Фракію. На цей же час припадає посилення Болгарії та Сербії, які, зокрема, конфліктували між собою, а Візантія намагалася балансувати, підтримуючи одну або іншу сторону — усе це дуже сприяло зміцненню Османської присутності в регіоні.Серйозний крок на користь турків зробила Генуя, використовуючи внутрішні негаразди Візантії, зокрема повстання зілотів, захопивши низку островів Егейського моря у 1340–1350‑х рр. Одночасно Сербія витіснила візантійців з Македонії, що спонукало турків активніше втручатися у регіональні конфлікти як найманці чи союзники феодалів.Найважливішим моментом стало захоплення Галліполі в 1354 р. — через природне лихо (землетрус) візантійці втратили оборонні споруди, що дозволило османам остаточно закріпити плацдарм першої лінії в Європі. Вже в 1361–1362 рр. османи зміцнили це захоплення Античності, захопивши Адріанополь (Едірне), який став новою столицею європейських володінь — символом завоювання Фракії.У 1371 р. відбулася вирішальна битва біля річки Мариця (Чорномена), де турецька кіннота (800–4 000) під командуванням Лала Шахіна та Евреноса розгромила армію сербських братів Вукашіна і Угльєші в складі 50 000–70 000 людей. А вже у 1389 р. на Косовому полі серби й боснійці зустрілися з центральними силами Османської імперії — результатом стали катастрофічна поразка і загибель сербської шляхти, що призвело до встановлення васальної залежності Сербії від султана.Це дозволило туркам зміцнюватися та повільно просуватися. У 1393 р. впав Тирнов, остання столиця Болгарії, що практично ліквідувало Друге Болгарське царство.Страх Європи перед подальшим просуванням турків підштовхнув Сигізмунда I (короля Угорщини та Німеччини з 1387 р.) до організації хрестового походу. 25 вересня 1396 р. відбулася битва біля Нікополя на Дунаї — одна з останніх великих хрестових експедицій. Хоч хрестоносці мали близько 17 000–20 000 осіб (зокрема франків, німців, угорців), нерозуміння середнього командування, необережна кінна атака французів і тактичне застосування тіл османської кінноти й союзників, зокрема сербів, призвели до повної розгромної поразки — більшість лицарів була вбита або взята в полон, і близько 3 000 були страчені за наказом султана Байєзіда I . Ця поразка поклала край спільним великим походам Заходу на Балкани до XV ст.Після поразки в Нікополі османи закріпили контроль над регіоном, блокували Стамбул (з 1394), а навіть повалене в битві лицарське військо не змогло об’єднати Європу для ефективної протидії. Візантійські імператори, зокрема Іоанн V і Мануел II, їздили до Угорщини, Італії, приймали католицизм, просили допомоги — але без успіху.Венеція й Генуя, які вели між собою затяту боротьбу за домінацію на морі, вела або нейтралітет, або навіть підписували договори з Мурадом I і Мурадом II, такими чином підривали єдине протистояння туркам.@istorium_ua

«Їдьте до Південної Америки (Бразилії) зі своєю родиною», 1908 🇯🇵🇧🇷📎 Досить цікавий японський плакат, що пропонував спрощений в'їзд японцям на заробітки до Латинської Америки. 📎Наприкінці XIX століття Японія переживала сильне перенаселення, тому з 1880-х років почали активно укладати договори з урядами інших країн про розміщення японських іммігрантів. Проте, активна зовнішня політика Японії і повільна асиміляція японців породили міф про «Жовту загрозу», який став підставою для заборони їх в'їзду в ряд країн.📎 У 1890-х однією з таких країн була Бразилія, але криза на початку XX століття з нестачею робочих рук на плантаціях (позначилася відмова Італії 1902 року від подальшого субсидування переїзду італійців до Нового Світу, який став гальмувати внутрішній розвиток), продемонструвала, що економіка важливіша за забобони. У 1907 році, після довгих обговорень, було скасовано заборону на в'їзд азіатів до країни, а натомість прийнято «Закон про імміграцію та колонізацію», після чого розпочалася активна кампанія з переселення.@istorium_ua

Вранці 20 травня 1941 року в небі над островом Крит з'явились тисячі парашутних куполів німецьких десантників, — розпочиналась операція «Меркурій» (нім. Merkur).Критська операція є однією з найбільш драматичних битв Другої Світової. Опір чинили британські, австралійські і новозеландські війська.Після захоплення материкової частини Греції в квітні 1941, захоплення Криту дозволило б німцям створити базу в східному Середземномор'ї, а також не дало б британцям утворити там платцдарм для ймовірної операції на Балканах.Більша частина союзних військ, що перебували на материковій Греції була евакуйована звідти на Крит ще в квітні. Під час евакуації із Греції довелось залишити велику частину важкої артилерії, солдати прибули на острів лише із особистою стрілецькою зброєю. Танків і іншої бронетехніки також було обмаль.Німецьке вторгнення розпочалось на світанку 20 травня масованим бомбардуванням Люфтваффе. Близько 8 ранку почалась висадка повітряного десанту.Сотні літаків викидали повітряну армаду над містами Малеме і Ханья. Також висадка відбувалась довкола аеродромів в Ретімноні і Іракліоні.Багато парашутистів загинули, не діставшись землі, також багато з них були знищені вже після приземлення.Командування операцією в Афінах побоювалось, що вона може закінчитись цілковитим провалом, і наступного дня віддало наказ сконцентрувати всі наявні на Криті сили для захоплення міста Малеме і його аеродрому.21 травня новозеландські батальйони, що захищали аеродром в Малеме відступили, і він, разом із навколишніми висотами, перейшов під німецький контроль.Після шести днів боїв на острові генерал Фрейберг віддав наказ на евакуацію виснажених військ через селище Сфакіа, що на південному узбережжі Крита, і порт Іракліона. Частина цих солдатів загинула морською дорогою до Єгипту.В підсумку в ході боїв за Крит загинуло близько 1700 союзників, і близько 15 000 потрапило в полон. В німців загальні втрати вбитими і пораненими складали близько 6 000. Також Люфтваффе втратили понад 300 літаків.@istorium_ua

У середньовічній Італії практикувалися цікаві та самобутні способи набору військ. Склад військ італійських міст можна умовно розділити на три категорії.Перша — ленне ополчення сеньйора або самого міста як суб'єкта феодального права. У XIV ст. по всій Європі ця система набору війська остаточно відходить на другий план. Замість неї виступає фьоф рента, коли васал зобов'язувався служити безкоштовно обумовлений термін тільки в межах власних володінь (або іншої обумовленої території), за межами яких він мав право на отримання грошового утримання від сеньйора. Крім того, пан зобов'язаний був відшкодовувати грошима втрати бойових і гужових коней лицаря і його свити.Друга — призов військовозобов'язаних городян. Довгий час сила армій італійських міст залежала в основному від місцевого ополчення. У містах селилося безліч професійних військових. Через дефіцит вільних земель лицарство в Італії часто отримувало, як фьоф, різні дохідні посади в містах. Взагалі, все місто було зобов'язане брати участь в ополченні. Наведемо приклад Флоренції. Всі громадяни чоловічої статі від 15 до 70 років були військовозобов'язаними. Хвороба або фізична каліцтво, за засвідченням міським лікарем, звільняли від служби в армії. Злісне ухилення під час війни каралося смертю і конфіскацією майна. Служба у важкій кінноті була долею «жирних пополанів», тобто тих флорентійців, які мали дохід понад 500 флоринів на рік. Їм наказувалося мати якісне спорядження і бойового коня не дешевше 35-70 флоринів. Замість себе «жирні» могли виставляти заміну, озброєну відповідно. До 1320—1330 рр. описана система комплектації війська вже майже не працювала. Принаймні, багаті городяни вважали за краще торгувати, примножуючи свій добробут і багатство міста, що дозволяло їм купувати послуги найманців. Кіннота, в кращому випадку, переходила на утримання багатіїв, але зазвичай повністю замінювалася найманими контингентами. За інерцією «жирний» народ зобов'язався постачати бойових коней для міської кінноти. Ще в 1339 р. 600 громадян Флоренції утримували коней, хоча самі, природно, не воювали. У 1325 р. під час війни, що закінчилася битвою при Альтопашо, Флоренція виставила 2000 важкої кінноти. З цього числа 400 належали кінноті городян. Це один з останніх прикладів дії старовинного інституту важкої кінноти «жирних пополанів».Третьою категорією, як легко здогадатися з вищесказаного, є наймані загони. Саме в XIV ст. вони набувають вирішального значення в італійській військовій справі. До цього періоду компанії найманців, безсумнівно, зустрічалися, але тільки з початку XIV століття їм за сукупністю причин дісталася роль відмінної риси місцевих армій. Лицарів, які отримують плату за службу по фьофренте, не можна назвати найманцями в повному розумінні слова. Їхня платня є скоріше не платою, а відшкодуванням збитків, неминучих у разі далекого походу. Таким чином, плата була лише доповненням до доходів від фьофа. Для найманців, навпаки, оплата служби була головним джерелом доходу. Крім того, на відміну від лицаря, який з'являвся на службу поодинці з невеликою свитою, найманці діяли відносно великими загонами — компаніями. Тільки в цьому випадку вони представляли реальну військову силу. Наймані компанії діяли по всій Європі. Але ніде, крім Італії, найманство не набуло такого розмаху і суворої впорядкованої форми. У XIV ст. роти найманців і їх капітани відігравали важливу роль у політиці міст і вирішальну роль у їх військовій справі. У XV столітті найманці стали впливовою силою і в сфері політики. На італійському ґрунті найманство набуло досить специфічних рис. Капітани найманців — кондотьєри — вливалися в політичне життя Італії, отримуючи верховну владу в містах і областях. Але це було справою майбутнього. У XIV столітті попередники кондотьєрів співпрацювали зі своїми роботодавцями на дещо іншій, менш впорядкованій основі, хоча б тому, що найманці вербувалися в основному з неіталійського середовища.@istorium_ua

Мініатюра зі Штаммхаймського місалу. 1160–70-ті рокиШтаммхаймський місал — розкішний рукопис, створений у XII столітті в саксонському місті Гільдесхайм, розташованому в Священній Римській імперії. Що таке місал? Місал — рукопис, за яким служать месу. Він містить тексти молитов, які промовляє священик, і піснеспівів, які співає хор.Такі схеми важливо вміти читати. На багатьох з них ключовий сюжет або образ розташований у центрі. Тут ми бачимо жінок-мироносиць, які, прийшовши до гробниці Христа, знаходять її порожньою і дізнаються від ангела з вогненно-червоним ликом, що їхній вчитель воскрес із мертвих. На сувої написано: «Ihesum quem queritis non est hic sed surrexit» — «Ісуса, якого шукаєте, немає тут — він воскрес». Ліворуч від труни лежать три вартові, які проспали зникнення похованого злочинця. Зверху, через напівкруглий купол, Спаситель піднімається на небо і вимовляє рядки з Псалтиря «Exsurgam diluculo» — «Я встану рано» . Але інших персонажів, які зображені навколо, в історії воскресіння ми не знайдемо. Хто ж це? Праворуч від труни і жінок-мироносиць стоїть старозавітний пророк Ісайя. Написані на його сувої рядки «Erit sepulchrum eius gloriosum» — «Спокій його буде слава» — в християнській традиції тлумачилися як пророцтво про воскресіння Христа. Решта сцен, розміщених на цьому аркуші, — старозавітні передвіщення воскресіння або його алегорії зі світу природи.На таких зображеннях зазвичай є підписи — ключ до їх прочитання. Тут ми бачимо ледь помітні імена персонажів, написані сріблом по зовнішній коричневій рамці, а також їх репліки — цитати з Біблії. Вони виведені на білих стрічках, які персонажі тримають в руках. Такі стрічки виглядають як пергаменні сувої — давня форма книги. З XI століття в середньовічному мистецтві вони набули нової ролі. На них стали записувати репліки персонажів. Цей прийом дозволяв передати їхню усну мову або думки. Перед нами далекі предки хмаринок, або бабблів, із сучасних коміксів.@istorium_ua

Як хрестоносці виправдовували військові дії проти греків під час Четвертого хрестового походу?Уже в 1203 р., коли похід збився з шляху, лунали голоси лицарів, які ратували за те, щоб завоювати Візантію. Висловлені ними аргументи передає учасник подій хроніст Робер де Кларі: імперія «не підвладна Святому Престолу», а імператор Константинополя «узурпував трон, скинувши свого брата і засліпивши його». Міркуючи таким чином, хрестоносці виходили з уже відомих критеріїв справедливої війни, розроблених в теології та канонічному праві. Один з їхніх аргументів полягав у тому, що політичні події, які відбулися в Константинополі, є гріхом; побачивши в цьому злочині справедливу підставу (causa justa) для рішучих дій, латиняни вважали себе вправі покарати греків, при тому що оборонний характер війни зовсім не був очевидним. За словами Робера де Кларі, під час повторного штурму Константинополя в квітні 1204 р. латинські священики «роз'яснювали пілігримам, що битва є законною, бо греки — зрадники і вбивці, і їм чужа вірність, адже вони вбили свого законного сеньйора, і вони гірші за євреїв».Інший аргумент на користь штурму полягав у тому, що, на думку хрестоносців, греки якщо і не єретики, то схизматики, які не підкоряються Апостольському Престолу, а значить, «вороги Господа» (згадаймо, що боротьбу з віровідступниками Третій Латеранський собор прирівняв до війни проти невірних у Святій Землі). Ось як учасник подій Жоффруа де Віллардуен передає слова священика, який звертається до лицарів: «Війна з ними (греками) буде правильною і справедливою, і якщо ви маєте намір цю землю завоювати і підкорити Риму, то буде вам від намісника апостола прощення...».Дійсно, всім учасникам штурму було обіцяно відпущення гріхів, а перед битвою воїни сповідалися і причащалися. Так, спираючись на звичні уявлення про справедливу війну, хрестоносці намагалися виправдати свої дії, хоча в теорії рішення про війну міг прийняти тільки папа. У хрестовому поході 1202–1204 рр. лицарі переступили межі своєї влади, і вже тому папа був аж ніяк не на їхньому боці. Особливо його обурила та обставина, що священики звільнили воїнів, які брали участь у взятті Константинополя, від обітниці хрестоносця і зобов'язань продовжити шлях до Єрусалиму. Проте тепер йому залишалося визнати існуючий стан речей. Після взяття столиці на території Візантійської імперії були утворені латинські держави точно так само, як це свого часу було зроблено в Палестині після Першого хрестового походу. Найбільшою з них стала Латинська імперія, від якої залежали інші володіння франків і венеціанців. На візантійських землях, що залишилися не завойованими хрестоносцями, були створені грецькі держави, найсильнішою з яких стала Нікейська імперія. Після всіх цих змін відкривається і зовсім новий напрямок хрестоносної діяльності: походи проти грецьких держав на захист Латинської імперії та інших франкських володінь, кордони яких атакують то болгари, то греки. Сам же папа Інокентій III, спочатку різко засудивши розгром Константинополя, потім став підтримувати походи проти візантійців, вважаючи, що хрестовий похід в «Романію» (так в латинській Європі називали Візантію) може бути проміжним етапом на шляху хрестоносців до Святої Землі. Понтифік також вважав, що ці хрестоносні експедиції допоможуть привести візантійців до послуху і підпорядкування Святому Престолу, що було частиною давнього проекту папства, яке прагнуло до абсолютної гегемонії в середньовічній Європі. Надалі римські папи — Гонорій III, Григорій IX та ін. — будуть вербувати для походів проти греків нових воїнів і точно так само дарувати їм духовні та світські привілеї і відпускати їм гріхи, як це було під час походів на Схід. Ось так парадоксальним чином військові походи проти одновірців були прирівняні до хрестових походів до Святої Землі.На зображенні: облога Константинополя хрестоносцями (1204). Мініатюра з «Хроніки імператорів» Давида Обера. 1470-ті роки@istorium_ua

Війна і місто: як Флоренція втратила свої мостиВ ніч з 3 на 4 серпня 1944 року, коли союзні війська наближалися до Флоренції, відступаючі німецькі частини провели масштабну операцію зі знищення всіх мостів через річку Арно. Метою було уповільнити просування противника і позбавити місто ключової інфраструктури. Вибухи тривали кілька годин, і до ранку мешканці міста побачили жахливу картину: звичний вигляд Флоренції був безповоротно втрачений. Уздовж берега річки тягнулися купи уламків — мости були підірвані, а разом з ними зруйновані сотні метрів старовинних вулиць, церков і палаццо, багато з яких були видатними пам'ятками архітектури.Єдиним вцілілим виявився знаменитий Понте Веккьо. Згідно з однією з версій, міст був збережений за особистим вказівкою Гітлера, який вважав його унікальним об'єктом історичної спадщини. Однак існує і альтернативна точка зору: порятунок моста став результатом дій італійського Опору. Як би там не було, щоб зробити Понте Веккьо непрохідним, німецькі сапери зруйнували будівлі по обидва боки від нього, знищивши цілі історичні квартали.Після відходу німецьких військ місто залишилося буквально нашпигованим мінами і замаскованими вибуховими пристроями, захованими серед руїн — особливо в районах, прилеглих до Арно і вцілілому Понте Веккьо. Відновлення мостів і прибережної забудови тривало до кінця 1950-х років. У перші повоєнні місяці союзні війська спорудили тимчасові дерев'яні переправи, щоб забезпечити пересування по місту.@istorium_ua

Вражаюча декоративна ваза для ароматичних олій, створена з природного каменю, знайдена в гробниці Тутанхамона (KV62), Нове царство, 18-та династія, XIV століття до н.е.Вирізана з напівпрозорого кальциту (єгипетського алебастру), вона складається з чотирьох частин, ідеально підігнаних одна до одної. Над посудиною височить стерв'ятник, зображений з короною Атеф — це богиня-захисниця Нехбет, чиї крила охоплюють вазу. На ній — картуші з іменами юного фараона Тутанхамона і його цариці Анхесенамон.По боках вази розташовані два божества Хапі, що уособлюють родючість Нілу і об'єднання Верхнього і Нижнього Єгипту. Символами цього союзу служать стебла лотоса (Верхній Єгипет) і папірусу (Нижній Єгипет), які тримають божества. Кожен Хапі підтримує колону у вигляді стебла і квітки, увінчаної царською коброю (уреєм) в подвійній короні, що символізує владу над двома царствами.На ажурних панелях підставки зображені соколи з сонячними дисками над головами, що стоять на ієрогліфічному знаку «неб» (nb), що означає «золото», захищають розпростертими крилами картуші з ім'ям царя і обрамлені скіпетрами, що символізують владу. Виріб прикрашений золотом і інкрустований розписаною слоновою кісткою. Єгипетський музей, Каїр, інв. № JE 62114@istorium_ua