Статистика telegram channel - @istorium_ua

В античності комети вважалися не просто астрономічними явищами, а знаками богів, передвісниками доленосних подій і навіть порушенням природного порядку світобудови. Комети асоціювалися з війнами, смертями правителів, епідеміями і природними катаклізмами. Можна згадати комету 373–372 рр. до н. е. Вважалося, що вона пов'язана з руйнуванням Геліки – найсильніший землетрус і цунамі знищили місто в Ахайї. Ефор, Діодор Сицилійський писали, що перед катастрофою з'явилася «вогняна колона» – ймовірно, яскрава комета.Найвідоміша з античних комет, мабуть, комета Цезаря, «sidus Iulium», що з'явилася через кілька місяців після вбивства Юлія Цезаря (15 березня 44 р. до н. е.). Октавіан використовував її в пропаганді: оголосив, що це душа Цезаря, піднесена до богів. Вона згадується у Светонія, Вергілія, Плінія Старшого і навіть зображена на денарії 42 р. до н. е. Комета Галлея, найвідоміша комета сучасності, в античності також спостерігалася, хоча не було розуміння її періодичності (обчислення її орбіти відбулося тільки в 1705 році). Комету Цезаря, наприклад, традиція зазвичай порівнювала з кометою Галлея.Римляни називали комети «crinitae stellae» («волохаті зірки»), а греки – ἀστὴρ κομήτης. Звідси і сучасне слово «комета». Вергілій в «Енеїді» порівнював комету з «вогняною бородою» бога Вулкана, а Сенека іронічно зауважував: «Колись нащадки здивуються, що ми не знали таких очевидних речей».@istorium_ua

Ког — символ середньовічної морської торгівліУ Середньовіччі, коли торгівля почала виходити за межі окремих міст і регіонів, на перший план вийшли судна, здатні перевозити великі вантажі на відстані сотень кілометрів. Саме таким кораблем став ког — одномачтове судно, яке стало справжнім символом Північної Європи XIII–XIV століть.Найбільшу славу коги отримали як основний транспортний і бойовий засіб Ганзейського союзу — торгово-політичного об’єднання міст Балтійського та Північного морів. Ганза контролювала торгові шляхи від Брюгге до Новгорода, мала власну армію й флот, проводила спільну зовнішню політику й навіть мала свій «звід законів». У цьому об’єднанні ког став справжнім «робочим конем»: він одночасно був і торговим судном, і військовим кораблем.Його конструкція поєднувала простоту й практичність: високі борти, простора палуба та одна щогла з великим прямокутним вітрилом. На носі та кормі розташовувалися дерев’яні надбудови-башти, де ставали лучники чи арбалетники, готові відбити атаку піратів або ворожих кораблів. Завдяки великій вантажопідйомності коги перевозили зерно, хутро, віск, пиво та безліч інших товарів, що зробило їх основою міжнародної торгівлі Північної Європи.Проте з розвитком морської справи ког поступово втрачав свої переваги. Уже в XIV столітті з’являються більш маневрені та швидкісні судна — каравели й галеони, здатні здійснювати далекі океанські подорожі. Ког із його одномачтовою конструкцією та обмеженою керованістю залишився в історії як перехідна ланка від ранніх середньовічних човнів до великих океанських вітрильників доби Великих географічних відкриттів.Сьогодні коги можна побачити у вигляді реконструкцій у портових музеях Німеччини чи Скандинавії.@istorium_ua

ПІДРОБКИ В ІСТОРІЇ СЕРЕДНІХ ВІКІВ«Тринадцятий апостол» святий Марціал Про Donatio Constantini, впевнений, багато хто знав і раніше. Але чи чули ви щось про тринадцятого апостола на ім'я Марціал? Адже аж до XX століття історія про нього була загальновизнаною в землях Аквітанії, а в середині XIX століття єпископ міста Лімож навіть вимагав від папи римського Пія IX офіційно визнати Марціала учнем Христа. Автором цієї масштабної фальсифікації був чернець, хроніст і композитор Адемар Шабанський (бл. 988–1034). Про цю захоплюючу історію я прочитав у нещодавно виданій книзі Данила Рябчикова «Утіха середньовічною музикою». Спочатку Марціал вважався супутником святого Діонісія, який проповідував християнство серед галлів у III столітті. Навколо гробниці з його мощами в середині IX століття виник монастир Сен-Марсьяль, який став регіональним культовим центром і де в XI столітті подвизався переписувачем сам Адемар (на фото – один з музичних уривків, написаних його рукою). Якось він почув історію, що один монастир неподалік заявив про наявність у них великої святині – черепа Іоанна Хрестителя. Що найцікавіше, ченцям вдалося переконати в їхній справжності і аквітанського герцога, і французького короля. Він настільки вразився цією історією, що вирішив провернути схожий трюк і довести: святий Марціал був тринадцятим апостолом Христа. У 1029 році Адемар склав месу і кілька піснеспівів, в яких прославляв апостольство Марціала, і запланував представити їх на місцевому єпархіальному синоді. Але там він зустрів несподіваний опір якогось італійського ченця Бенедикта з Кьюзи, на чию позицію несподівано стали єпископ Ліможа і абат Сен-Марсьяля. Несподівано – тому що автор меси був упевнений в їхній підтримці. Адемар був викритий і втік з монастиря, але не здався: до кінця життя він встиг підробити лист папи римського Іоанна XIX (1024–1032), в якому той нібито погодився з апостольством Марціала, і навіть зумів створити цілий комплекс з документів помісного собору в Ліможі, який нібито в 1031 році затвердив статус «тринадцятого апостола»! Адемар помер у Святій землі в 1034 році, проте його зусилля не пропали даремно: до кінця XI століття в Сен-Марсьялі вже не сумнівалися в апостольстві святого і регулярно служили месу, складену талановитим фальсифікатором. І дійсно, серед безлічі середньовічних підробок легенда про святого Марціала протрималася нерозкритою чи не найдовше за всі.@istorium_ua

Атлантропа: утопія підкорення Середземного моряУ першій половині ХХ століття Європа шукала відповіді на виклики нової епохи. Після Першої світової війни континент залишався розділеним, економіка переживала кризу, а страх перед майбутніми війнами та нестачею ресурсів породжував сміливі й подекуди утопічні ідеї. Саме тоді німецький архітектор Герман Зьоргель висунув проєкт, який увійшов в історію під назвою «Атлантропа». Його задум був по-справжньому грандіозним: побудувати гігантську греблю у Гібралтарській протоці та перекрити доступ Атлантики в Середземне море. Це мало знизити рівень води на 100–200 метрів і відкрити нові території для заселення та сільського господарства. Водночас передбачалося створення потужних гідроелектростанцій, здатних забезпечити енергією весь континент.Проєкт включав не лише греблю у Гібралтарі, а й інші масштабні споруди: дамбу між Сицилією та Тунісом, гідросистеми у районі Дарданелл та навіть плани створення штучних озер у Сахарі. Зьоргель бачив у цьому не просто технічне досягнення, а цивілізаційний проєкт, який мав об’єднати Європу й Африку в єдину «Еврафрику» — нову супердержаву, здатну протистояти як США, так і зростаючим азійським центрам сили.У 1920–1930-х роках Атлантропа викликала жваві дискусії. У Європі тоді панувала економічна нестабільність, розвивалися тоталітарні режими, а колоніальна політика все ще здавалася невід’ємною частиною майбутнього. Дехто сприймав ідею Зьоргеля як можливість розширити європейський вплив на Африку, інші ж бачили в ній технічну утопію, яка загрожує довкіллю та клімату. Критики зазначали, що зниження рівня Середземного моря призвело б до катастрофічних змін у природних екосистемах і кліматичному балансі.Після Другої світової війни, в умовах холодної війни, Зьоргель намагався представити Атлантропу як миротворчий проєкт, що об’єднає народи й відверне людство від нових воєн. Проте у світі, де вже панувала атомна енергетика й нові геополітичні реалії, ця ідея здавалася анахронізмом. У підсумку вона так і залишилася на папері — символом гігантоманських утопій ХХ століття.@istorium_ua

Символи свободи: листівка з Бродів 1902 рокуПеред нами рідкісна листівка, видана у місті Броди в 1902 році. На ній зображено герб із левом та перехрещені синьо-жовті прапори, під якими написані слова:«Душу тіло ми положим за нашу свободуІ покажем, що ми, браття, козацького роду».🔹 Походження кольорівСиній і жовтий (золотий) кольори мають глибоке історичне коріння. Вони використовувалися ще на гербі Королівства Руського у XIV столітті, а також у символіці руських земель, князів, шляхти та міст у середньовіччі та ранньому новому часі.🔹 Козацька добаЗапорізькі козаки у XVI–XVII ст. мали хоругви різних кольорів, але з XVIII століття все частіше з’являлися саме жовто-блакитні стяги, які поступово набували загальнонаціонального значення.🔹 Від листівок до державностіЦя листівка символізує прагнення українців до свободи ще задовго до проголошення незалежності. Перше офіційне визнання синьо-жовтого прапора відбулося 22 березня 1918 року, коли Центральна Рада ухвалила закон, яким закріпила поєднання цих кольорів як державний прапор Української Народної Республіки.@istorium_ua

На початку сучасних Олімпійських ігор панувало справжнє експериментальне божевілля: організатори шукали максимально видовищні та цікаві для публіки дисципліни. Деякі з них через роки здаються справжньою екзотикою, а часом і здивуванням. Ось лише частина «дивних» олімпійських видів спорту, які реально були присутні на ранніх Олімпіадах!Стрільба по живих голубах (1900, Париж)Унікальний випадок, коли метою слугувала зовсім не мішень, а жива істота. За один день загинуло понад 300 птахів! Переможець влучив у 21 голуба. Не дивно, що цей вид більше не повторювався навіть в експериментальній програмі.Стрибки з місця в довжину і висотуАтлети намагалися стрибнути якнайдалі або якнайвище — але без розбігу, з повної статики. Ця дисципліна була офіційною з 1900 по 1912 роки.Плавання з перешкодами (1900, Париж)Пловцям пропонувалося подолати 200 метрів, перелазячи через колоди і пірнаючи під пришвартовані човни. Це поєднання аквапарку і квесту протрималося в програмі всього один раз.Підводне плавання (1900, Париж)Учасники повинні були затримати дихання і проплисти якомога далі під водою — без зупинки і виринання.Штовхання кам'яного ядраДо появи стандартного снаряда (ядра) використовувалися звичайні валуни — вони були різними за вагою і формою, що створювало особливий колорит змагання.Метання спису обома руками (1912, Стокгольм)Спортсмен здавав два кидки — лівою і правою рукою. До заліку йшла сума. Перевірка на універсальну спритність і силу!Крокет і баскська пелотаКрокет з'явився в Парижі (1900) і зник після... через крайню непопулярність: майже всі учасники були французами, а глядачів — всього один! Баскська пелота також була лише один раз.Дуелі на пістолетах (1912, Стокгольм)Але не шокуйтеся: стріляли не один в одного, а по манекенах у фраках, з мішенями на грудях.Перетягування канатаОфіційна олімпійська дисципліна з 1900 по 1920 роки. Національні команди боролися за перемогу з несподіваним азартом!Культуризм і сольне синхронне плаванняТак, навіть сольне (!) синхронне плавання було частиною Олімпіади в 1984, 1988 і 1992 роках.Стрижка пуделів (Париж, 1900)Не зовсім офіційний спорт, але на шоу 128 учасників за дві години повинні були підстригти якомога більше пуделів — перед публікою в 6,000 глядачів!Чому це відбувалося?У перші десятиліття олімпійського руху не існувало суворих міжнародних стандартів і правил, а тому кожна країна могла внести трохи національного колориту, винахідливості та екзотики в олімпійську програму. Багато видів були додані просто для експерименту або заради забави і зникли через один-два старти.Олімпійські ігри кінця XIX — початку XX століття — це епоха еклектики, пошуку формату і максимальної видовищності. @istorium_ua

Цікава зброя Стародавнього Риму: скіссор — «різак» гладіаторських аренУ світі давньоримських гладіаторських боїв можна знайти не тільки класичні мечі гладіусів або масивні щити. Одним з найбільш незвичайних і загадкових видів озброєння був скіссор. Ця зброя по праву стоїть в ряду найекзотичніших знахідок античного часу!Скіссор (від лат. scissor — «різак», «січний») — це металевий нарукавник, який буквально надягають на всю руку до ліктя. На його кінці кріпився масивний порожнистий клинок у формі півмісяця або конічного стрижня, заточеного по краю. Зовнішня частина нарукавника виступала в ролі щита, а лезо призначалося для нанесення швидких рубаючих і колючих ударів.• Перші зображення гладіаторів-скіссорів відносяться до I століття н.е., проте такі бійці зустрічалися на арені значно рідше, ніж мурмілони або фракійці.• Скіссор, на думку істориків, часто протиставлявся ретіарію — гладіатору з сіткою і тризубом. Парні бої між цими видами були особливо видовищними.• Зброя виготовлялася з кованої бронзи або заліза, іноді прикрашалася гравіюванням або тисненням для збільшення вартості і враження на публіку.Техніка використання:• Нарукавник надійно фіксувався ременями або підкладкою, захищаючи передпліччя і кисть.• Клинок дозволяв не тільки відбивати, але і збивати ворожу зброю з траєкторії, а потім наносити удар у відповідь.• Основне завдання — швидкі, рвані удари по кінцівках супротивника, щоб вибити зброю, порушити захист або просто викликати кровотечу.• Скісор відмінно підходив для ближнього бою, де швидкість важливіша за розмах.• Більшість поранень від цієї зброї були не смертельними, але дуже болючими — кров і видовищність забезпечувалися без обов'язкової загибелі бійця.• Через складність виготовлення і небезпеку для самого носія скісор залишався екзотичним вибором.Часто можна зустріти твердження, що скісор був у кожного другого гладіатора — це міф. Його зображення зафіксовані лише на окремих знахідках і фресках, причому найчастіше — в постановочних сценах для здивування публіки.@istorium_ua

Як еталон «безкровних битв» XII-XIII століть наводять такі, як при Таншбре (1106 р.), коли з французької сторони був нібито вбитий всього один лицар, при Бремюле (1119 р.), коли з 900 лицарів, які брали участь у бою, загинули всього 3 при 140 полонених, або при Лінкольні (1217 р.), коли у переможців загинув всього 1 лицар (з 400), у переможених – 2 при 400 полонених (з 611). Характерним є висловлювання літописця Ордеріка Віталіса з приводу битви при Бремюлі: «Я виявив, що там було вбито тільки троє, оскільки вони були вкриті залізом і взаємно щадили один одного, як зі страху Божого, так і з причини братерства по зброї (notitia contubernii); вони намагалися не вбивати втікачів, а брати їх у полон. Воістину, як християни, ці лицарі не жадали крові своїх побратимів і раділи чесній перемозі, наданій самим Богом...". Можна повірити, що в даних випадках втрати були невеликими. Але чи є такі битви найбільш характерними для Середньовіччя? Насправді це тільки одна їх категорія, значна, але не переважаюча. У них брали участь лицарі одного і того ж стану, релігії та національності, яким, за великим рахунком, було не так вже й важливо, хто стане їх верховним сюзереном – один претендент чи інший, Капетинг чи Плантагенет.@istorium_ua

Юлій Цезар по праву може вважатися одним з найвідоміших заручників кілікійських піратів.У 75 р. до н.е. Двадцятип'ятирічний Цезар був захоплений кілікійськими піратами по дорозі до Родосу, куди прямував для вивчення ораторського мистецтва. Пірати вимагали викуп у 20 талантів (що вони вважали чималою сумою), на що Цезар засміявся і сказав: «Ви не знаєте, хто я, ви отримаєте 50 талантів!».Автори того часу барвисто описують перебування Гая Юлія Цезаря в полоні у піратів: нібито зі своїми викрадачами він жартував, декламував поеми власного авторства і навіть одного разу зі сміхом сказав, що всіх їх повісить. Пірати в якійсь мірі захоплювалися сміливістю Цезаря, приписуючи це свого роду «простоті і хлоп'ячій браваді».Через місяць викуп був отриманий, а Цезар був звільнений в Мілеті. Відразу ж зібравши невеликий флот, Цезар вирушив у погоню за піратами. Всі його кривдники були захоплені і кинуті до в'язниці на Пергамі, але цим все для них не закінчилося. Цезар сам організував страту піратів - вони були розп'яті на хрестах.@istorium_ua

Катастрофа в туалеті: найбільш зловісна трагедія Середньовіччя26 липня 1184 року в місті Ерфурт (нині Німеччина), у самому серці Священної Римської імперії, сталася одна з найогидніших трагедій європейського Середньовіччя — "Ерфуртська катастрофа" (Erfurter Latrinensturz, дослівно — «падіння в туалет»).Король Німеччини Генріх IV, що згодом стане імператором, прямував у військовий похід проти Польщі. По дорозі він вирішив заїхати до Ерфурта, щоб розв’язати конфлікт між двома впливовими феодалами — ландграфом Людвігом III Тюринзьким та архієпископом Конрадом з Майнца.Для важливого обговорення було скликано аристократію з усієї імперії — понад сотню знатних лицарів, князів, герцогів та духовенства. Зустріч відбулася на другому поверсі монастиря (за іншими джерелами — в соборі Марієнштіфт або навіть в архієпископському замку). І саме там — просто над монастирською вбиральнею — розгорнулася катастрофа.Під час суперечки раптово пролунав моторошний тріск — дерев’яна підлога обвалилася під вагою учасників, які були в обладунках. Вся зала разом з аристократами обвалилася прямісінько у вигрібну яму, переповнену екскрементами. Та сама яма, що правила за туалет у монастирі святого Петра, мала просту конструкцію: велика яма, накрита дошками з отворами.Багато хто загинув миттєво — когось розчавили обломки перекриттів, хтось захлинувся у нечистотах або задихнувся від випарів. У паніці люди топтали одне одного, намагаючись вибратися з пастки. Свідки казали, що деякі дворяни просто потонули у фекаліях. Загалом загинуло, за оцінками хроністів, від 60 до 100 осіб.Деяким вдалося вижити — зокрема, ландграф Людвіг III вибрався з ями, хоч і вкритий з голови до ніг нечистотами. Інші не мали такого щастя: загинув, зокрема, Генріх Шварцбурзький, що спричинило подальші суперечки в архієпископстві. Серед загиблих були бургграф Фрідріх фон Кірхберг, Фрідріх фон Абенберг та інші впливові діячі.Король Генріх IV та архієпископ Конрад дивом уникнули смерті. Незадовго до обвалу вони відійшли убік, щоб обговорити певне питання, і опинилися на кам’яній частині підлоги. Підлога під ними встояла. Вони встигли залізти на підвіконня і трималися за ґрати, поки їх не врятували за допомогою драбин.Генріх IV був настільки шокований побаченим, що одразу залишив Ерфурт, так і не вирішивши суперечку, заради якої приїжджав.@istorium_ua