«Два питання — одна одповідь» або "небезпечні думки"
(скорочена версія)
Якшо «с.и.діти», то чому ж «с.і.дати», «зас.і.дка» та «с.я.дь»?
Чому «д.и.тина», якшо «д.і.ти»?

Все тому, що звучало і писалося воно як «сѣдѣти», а не нинішнє іноді ся стрічаюче при вимові, майже задньоязикове /сыдіты/; як пересердно доводять деякі «любытелі» косметично писати «инший» замість «інший», тут же виговорюючи твердійше «ынший». Сиріч з /ɨ/ чи ба /ɯ/ замість /ɪ/ чи /і/.

//////////////////////////////
Як відомо, етимолоґічні звуки /ɨ/ та /i/, іже позначимі літерами Єры та Иже відповідно, почали у нас з часом потроху мішатись в один звук /ɪ/, який є доволі близький до /і/ та який приято називати «україньским и». Вияток може становити спорадичний /ɨ/ посля історичних /г/, /к/, /х/. На-примір, «Київ», «гинути», «хитрий» вимовлені твердо, напоминаючи про «Кыєвъ», «гыбнѫти», «хытръ» (чи «хытрыи»).
(До речі у південних слов’ян «сыръ» теж пишеться як «сир» чи «sir», але звучить як /сір/. У поляків сталося поплутаньє єрів (як з pewny проти пъвьнъ, упъвати) і тому вони кажуть "ser")
Ну а новий /і/ з’являвся здебольшего із /ѣ/ (Ятя) чи внаслід ікавізма (о > у > ü > і; е >> і) в ненаголошених новозакритих складах з етимолоґічним /о/ чи /е/. Сочитись той ікавізм став аже в склади з наголосом та поступово причиняти баснописного ровня сум’ятицю (чи сум’ятьє, бо «бентега» то шось тюркічне) серед мовців, несвідучих о історичній фонетиці.
Од того нас споткали суть такі записи як:
«піжмурки» противу «пожмурки»/ /«помжурки»,
«після» противу «посля»(чи навіть «послі», бо «послѣ». ше його часто розглядають як скороченьє «послѣдь», себто «слідом за»),
«впізнати» противу «упознати» чи «опознати» (хоча найкривійше звучить «неопІзнаний»), «прибір, збірна» противу «прибор, зборна/соборна»,
«покрій» противу «покрой» (бо кроїти),
«підхід» противу «подход»,
«спокІйний» противу «спокойний»,
«трішки» противу «трошки»,
«зірка» противу «зорька» (і так, «зоря» це небесне сяйво, світанок;; а от власне небесне тіло це «гвѣзда» > звѣзда > звізда; вхіх цінителів немягшених новігородьских приголосних привічаю, іншим сполчуваю),
«військо» противу «войско»(бо «вой» та «воїн»; «віін» поки не кажуть і на том дяка),
«тільки» противу «тольки»,
«однорідний» противу «однородний»,
«схожість» противу «схожесть»,
«хитрість» замість «хитрость»,
але «хитрощі» замість «хитрості», «солодощі» замість «солодості» і теде і тепе.
І я не думаю, що тут просто всюди наголос був на іншом складі, з часом зсунувся, а вимова лишилась. Наша шиза дойшла до ізувірсько азірівської заміни /о/ на /і/ в словах «подкаст»(бо iPod), «от кутюр»(haute couture) та інших. Дехто ба в слові «отьчимъ» примудряється увидіти «оть»(отьць > отець) як «отъ» і тому пише «від.чим». Бо де у москалів там /е/, /о/ чи /а/, ми чомусь повинні казати /і/. Цим я вас уже мучав в пості про «прозвище», «прозвиско» і «прорву».
Тож заки(поки) по мою душу не прийшли альбо свідки твердого, напівм’якого чи ще якого /і/ в словах «ніс»(неслъ, т.є. носив), «ніс»(носъ, т.є. носяра), «стіл»(столъ), де вони ну точно-точно не рекуть «нис» та «стил»; альбо адепти вимови «світ» як «сьвіт»; альбо дзвінких велярних антиперспірантів – скажу про високу умовность розділенья продукованих людиною звуків на щось ультрадискретне, замість такого собі континуума, частини якого ми розмічаємо вішками (давнер. вѣха) назв. Не єствує абсолютних меж звуків.
Хоча б тому, що той самий мовець, в том самом контексті і в том самом реченьї може вимовити номінально той самий звук трошки інакше і не помітити. Конець-концем, знаньє певних(пъвныхъ) слов чи, скоріше, можливих форм слов є одною із передумов розумінья мови, як такої. Саме тому нам тяжко вичепити окремі слова в незнайомих мовах, особливо при не надто четкій чи «жданій» вимові.