Статистика telegram каналу - @imaranotia
2024-07-14
Imara Notia
Кількість підписників:
219
Фото:
501
Відео:
143
Посилання:
104
Категорія:
Пізнавальне
Опис:
Вчусь на історика, волонтерю, вшановую Джеймса С. Скотта, Вівейруша ді Кастру, К. Леві-Стросса, Девіда Ґребера, Мірча Еліаде, а також багато інших дослідників. Хай буде благословенним день, що затягнув мене у це болото!
Кількість підписників
Середній перегляд на повідомлення
Історія змін лого
Поки що змін не зафіксовано
Історія змін назви
Поки що змін не зафіксовано
Історія зміни типу аккаунта
Поки що змін не зафіксовано
Історія зміни статуса
Офіційно не підтверджена
2024-07-14
Стіна канала Imara Notia - @imaranotia
#канібальські_штудії
#етнографічний_тріп
Коли заходить розмова за стародавні міста, по якимось дотепним причинам, ієрархія сприймається як природній стан речей. Нюанс же полягає в тому, що часто на це навіть немає вагомих доводів. Одна з причин такого погляду полягає в сумно-звісних питаннях масштабу. Наприклад, Данбар висунув гіпотезу (яка є захоплюючою та досить популярною, зокрема «число Данбара»), що 150 осіб є верхньою межею стабільних, довірливих стосунків, які ми когнітивної можемо відслідковувати в своїй голові. При зростанні ж численності можуть утворюватися більші групи, такі як «племена», але за словами автора, цим великим групам бракуватиме солідарності менших, заснованих на родині, і тому конфлікти матимуть тенденцію виникати всередині них. Зараз ми не будемо розглядати склад біологічний склад житлових груп, тож обмежимося словами, що вони були дуже різноманітні, перейшовши до суті: 150 осіб далеко не поріг. При зростанні чисельності далеко не обов'язково створювалися ієрархії, а часто за її наявності могла бути все одно сформована з низу до гори, де левову частку в прийнятті рішень відігравали конкретно місцеві, а не елітарні особи.
Для більшості з нас дуже важко навіть уявити, як спрацював би самосвідомий егалітаризм у великих масштабах. Але це лише зайвий раз служить демонстрацією того, як ми автоматично прийшли до прийняття еволюційного наративу, згідно з яким авторитарне правління є певним чином природним результатом кожного разу, коли досить велика група людей збирається разом. Через це багато хто не бажає переосмислити ту ж Месопотамію та Урук, які були вочевидь не настільки ієрархічними та рабовласницькими, а також зокрема сільськогосподарськими. Більше того, ми забуваємо Тласкалу, Мохенджо-Даро, Чатал-Гююк (який розкопано лише на 5%), мега-стоянки на кшталт Тальянки, Майданецька та Небелівки (вестерни часто через політичні причини), Хараппу та випадок Таосі. Сьогодні ми розглянемо не менш захоплюючий випадок самосвідомої організації, яка пішла на перекір інших системам в Мезоамериці — Теотіуакан. Місто, з чисельністю приблизно в 100,000 чоловік, яке вражає своїм психоделічним мистецтвом, якісним житлом та відсутністю аргументів на користь короля чи будь-якого ієрархічного устрою. Місто, яке пішло наперекір часу.
#етнографічний_тріп
Коли заходить розмова за стародавні міста, по якимось дотепним причинам, ієрархія сприймається як природній стан речей. Нюанс же полягає в тому, що часто на це навіть немає вагомих доводів. Одна з причин такого погляду полягає в сумно-звісних питаннях масштабу. Наприклад, Данбар висунув гіпотезу (яка є захоплюючою та досить популярною, зокрема «число Данбара»), що 150 осіб є верхньою межею стабільних, довірливих стосунків, які ми когнітивної можемо відслідковувати в своїй голові. При зростанні ж численності можуть утворюватися більші групи, такі як «племена», але за словами автора, цим великим групам бракуватиме солідарності менших, заснованих на родині, і тому конфлікти матимуть тенденцію виникати всередині них. Зараз ми не будемо розглядати склад біологічний склад житлових груп, тож обмежимося словами, що вони були дуже різноманітні, перейшовши до суті: 150 осіб далеко не поріг. При зростанні чисельності далеко не обов'язково створювалися ієрархії, а часто за її наявності могла бути все одно сформована з низу до гори, де левову частку в прийнятті рішень відігравали конкретно місцеві, а не елітарні особи.
Для більшості з нас дуже важко навіть уявити, як спрацював би самосвідомий егалітаризм у великих масштабах. Але це лише зайвий раз служить демонстрацією того, як ми автоматично прийшли до прийняття еволюційного наративу, згідно з яким авторитарне правління є певним чином природним результатом кожного разу, коли досить велика група людей збирається разом. Через це багато хто не бажає переосмислити ту ж Месопотамію та Урук, які були вочевидь не настільки ієрархічними та рабовласницькими, а також зокрема сільськогосподарськими. Більше того, ми забуваємо Тласкалу, Мохенджо-Даро, Чатал-Гююк (який розкопано лише на 5%), мега-стоянки на кшталт Тальянки, Майданецька та Небелівки (вестерни часто через політичні причини), Хараппу та випадок Таосі. Сьогодні ми розглянемо не менш захоплюючий випадок самосвідомої організації, яка пішла на перекір інших системам в Мезоамериці — Теотіуакан. Місто, з чисельністю приблизно в 100,000 чоловік, яке вражає своїм психоделічним мистецтвом, якісним житлом та відсутністю аргументів на користь короля чи будь-якого ієрархічного устрою. Місто, яке пішло наперекір часу.
72
24-11-03 12:48
Чому ми відстаємо від усього гуманітарного від наших злих північних сусідів.
Відповідь на цих двох фото книг, які видали десь одночасно і затрати на видання приблизно однакові.
Інґольд коштує дешевше...
Відповідь на цих двох фото книг, які видали десь одночасно і затрати на видання приблизно однакові.
Інґольд коштує дешевше...
89
24-10-31 12:28
#етнографічний_тріп
#канібальські_штудії
Коли заходить мова про поширення цінностей по світу, в нас автоматом проскакують думки з приводу того, що вони обов'язково приймали комерційну форму. Іншими словами, слідуючи тому ж Адаму Сміту, це вказувало на наявність торгівлі. Інакше яким чином ті чи інші дорогоцінні прикраси могли опинятися на інших островах чи навіть континентах? Утім, відсутність уяви не є виправданням. В цій вирізці ми розглянемо шлях прозріння, а точніше те, як люди могли здійснювати величні експедиції просто заради радощів; радощів, що вони зможуть показати свої красиві речі Іншим, або ж як предмети розкоші переміщалися по світу в наслідку азартних ігор, поза навіть віддаленим визначенням «ринкової економіки».
#канібальські_штудії
Коли заходить мова про поширення цінностей по світу, в нас автоматом проскакують думки з приводу того, що вони обов'язково приймали комерційну форму. Іншими словами, слідуючи тому ж Адаму Сміту, це вказувало на наявність торгівлі. Інакше яким чином ті чи інші дорогоцінні прикраси могли опинятися на інших островах чи навіть континентах? Утім, відсутність уяви не є виправданням. В цій вирізці ми розглянемо шлях прозріння, а точніше те, як люди могли здійснювати величні експедиції просто заради радощів; радощів, що вони зможуть показати свої красиві речі Іншим, або ж як предмети розкоші переміщалися по світу в наслідку азартних ігор, поза навіть віддаленим визначенням «ринкової економіки».
121
24-10-29 11:56
Нарешті дійшов до книги, на яку так довго омріяно поглядував. Час для нових горизонтів в антропології! Безумовно, по цій роботі буде далеко не один пост.
132
24-10-26 17:31
#вирізки
Думаю всім, хто читає цей пост, в певний період життя виникала невизначеність в думках стосовно власного майбутнього. Невизначеність стосовно навчання, роботи, боязнь не віднайти свого сімейного життя. "Який же це головний біль!", — скажете ви, та будете безумовно праві. Утім, а що ж тоді казати про військових? Що ж казати про втрачені покоління першої світової? Це Ремарк і хотів показати у своєму творі «На західному фронті без змін», що, на мій погляд, вийшло неймовірно прекрасно та жахаюче. Якщо Гашек бере читача абсурдністю війни, а Юнґер величністю подій, Ремарк доводить своїх читачів до сліз розумінням всього гніту війни, який має такий великий вплив на наші душі.
Розуміння, що багато людей не знайдуть свого місця після неї, будучи вимушений після першої світової податися в пивні, або, переводячи на наші сучасні реалії повномасштабної війни в Україні — багато хто буде вимушений податися в різні ПВК. Щастя це, або страждання — вирішувати самій людині, яка шукатиме це саме місце в своєму житті. Разом з тим, це не відміняє страждань що переслідують кожного в процесі бойових дій, в кожного є свій ліміт, усвідомлює він того чи ні. Існують як Пауль Боймери, здатні на подвиги з гнівом в очах, Швейки, здатні на глузливе протистояння командуванню, так і Штурми, що плачуть пишучи листи своїм родинам, сумуючи за рідною домівкою. Багатьом, зрештою, варто визнати, що якщо вони не зможуть віддати в майбутньому волю своїм відчуттям, наболілому — це все в один момент їх накриє, лишив розуму. Такий він, незгасаючий жаль розчавленого майбутнього, який так влучно зміг виразити всього в кількох строках Еріх Марія Ремарк.
Думаю всім, хто читає цей пост, в певний період життя виникала невизначеність в думках стосовно власного майбутнього. Невизначеність стосовно навчання, роботи, боязнь не віднайти свого сімейного життя. "Який же це головний біль!", — скажете ви, та будете безумовно праві. Утім, а що ж тоді казати про військових? Що ж казати про втрачені покоління першої світової? Це Ремарк і хотів показати у своєму творі «На західному фронті без змін», що, на мій погляд, вийшло неймовірно прекрасно та жахаюче. Якщо Гашек бере читача абсурдністю війни, а Юнґер величністю подій, Ремарк доводить своїх читачів до сліз розумінням всього гніту війни, який має такий великий вплив на наші душі.
Розуміння, що багато людей не знайдуть свого місця після неї, будучи вимушений після першої світової податися в пивні, або, переводячи на наші сучасні реалії повномасштабної війни в Україні — багато хто буде вимушений податися в різні ПВК. Щастя це, або страждання — вирішувати самій людині, яка шукатиме це саме місце в своєму житті. Разом з тим, це не відміняє страждань що переслідують кожного в процесі бойових дій, в кожного є свій ліміт, усвідомлює він того чи ні. Існують як Пауль Боймери, здатні на подвиги з гнівом в очах, Швейки, здатні на глузливе протистояння командуванню, так і Штурми, що плачуть пишучи листи своїм родинам, сумуючи за рідною домівкою. Багатьом, зрештою, варто визнати, що якщо вони не зможуть віддати в майбутньому волю своїм відчуттям, наболілому — це все в один момент їх накриє, лишив розуму. Такий він, незгасаючий жаль розчавленого майбутнього, який так влучно зміг виразити всього в кількох строках Еріх Марія Ремарк.
133
24-10-24 17:33
Прикупив з другом «Новий Анімізм: Хрестоматія» видавництва Халікова та був неймовірно приємно здивований. І річ не тільки про великі розміри з якісним друком 🌚
Радує те, що в нас нарешті приступили до українських перекладів та друку Тіма Інґольда й Вівейруша ді Кастру, дослідження яких по темі анімізму й бачень вірувань неможливо переоцінити. Власне, сяду читати цю книгу одразу після «The Down of Everything» Ґребера, а всім іншим раджу звертати більше уваги на наші видання й підтримувати їх копійкою.
Радує те, що в нас нарешті приступили до українських перекладів та друку Тіма Інґольда й Вівейруша ді Кастру, дослідження яких по темі анімізму й бачень вірувань неможливо переоцінити. Власне, сяду читати цю книгу одразу після «The Down of Everything» Ґребера, а всім іншим раджу звертати більше уваги на наші видання й підтримувати їх копійкою.
136
24-10-22 15:53
Цієї суботи в Одесі презентуємо зін, приходьте за адресою Канатна 79 о 15:00. На вас чекатимуть смачний веган-кава-брейк та ексклюзивний контент 👀
100
24-10-21 18:54
#вирізки
#херсонські_штудії
З місяць тому я вирішив, що якщо колись прочитав Гашека, то треба нарешті більш повноцінно ознайомитися як з Юнґером, так і Ремарком. Початок було покладено книгою «В сталевих грозах», яку я забирав на новій пошті в Херсоні, де нещодавно прилітала FPV, ганяючись за невідомим бусиком. Деталі FPV, що прилетів в асфальт, потім дбайливо збирали тамтешні працівники пошти з місцевими. Утім, про що й казати, бо ж поки йшов почалися обстріли з артилерії, снаряди якої прилітали десь неподалеку від мене. Думаю, покійний Ернст Юнґер оцінив би такий жест своїй роботі. Звісно, я досі читаю його роботи та лише формую враження про нього, рефлексуючи над власними внутрішніми переживаннями, які колись опишу в окремому пості, а зараз просто хотів відмітити момент з іншої книги Юнґера, збірника «Вогонь і Кров», що видав «Пломінь».
Скоро вже виповниться 2 роки, як я практично постійно проживаю та пишу дослідження в Херсоні, виїжджаючи до Одеси лише по справам. За цей час я встиг побачити не одну смерть, а також в десять разів більше страждань своїми очами. Мене не дивують люди, які за окупації лишалися вдома, навіть якщо завтра в їхній дім можуть прийти особисто окупанти. Мене не дивують люди, які хочуть лишатися в своїх домівках за обстрілів після деокупації, навіть якщо завтра вона може стати їхньою могилою. Мене більше дивують люди, які приїжджають до Херсону за дронів зі скидами без аптечок, ризикуючи в останній раз побачити сьогодні сонце. Утім, навіть їх можна зрозуміти певним чином, та от чи зможуть вони зрозуміють самих себе, після того як отримають поранення? Що атрофується швидше, відчуття небезпеки або жага до життя? З приводу обстрілів та звикання до них Юнґер, як ніхто інший, виразився точно і влучно. Скільки я зустрічав людей на Херсонщині за цей час, будь то місцеві, волонтери або військові — ситуація до неможливості схожа. Вочевидь, перші світова проявила нам певні речі, які ніколи не мали постати перед нами, а повномасштабна війна в Україні оживила ці самі речі в ще більш людожерських формах. Можна сказати, я навіть певним чином радий, що в мене атрофоване відчуття небезпеки, оскільки завдяки цьому я маю змогу працювати та писати дослідження далі, переживаючи день за днем з обстрілами поряд зі знайомими людьми. Звісно, це цілком уживається з моєю чуйкою, яка вже неодноразово рятувала моє життя або попереджала, куди прилетить в наступну секунду. Власне, Юнґер в своїх листах рідні й сам неодноразово зазначав, що його переслідують схожі передчуття, та як він цьому зрештою радий. Небезпека притягує до себе, але в той же час не перестає від того бути менш смертоносною, про що й каже воїн у своїх нотатках.
#херсонські_штудії
З місяць тому я вирішив, що якщо колись прочитав Гашека, то треба нарешті більш повноцінно ознайомитися як з Юнґером, так і Ремарком. Початок було покладено книгою «В сталевих грозах», яку я забирав на новій пошті в Херсоні, де нещодавно прилітала FPV, ганяючись за невідомим бусиком. Деталі FPV, що прилетів в асфальт, потім дбайливо збирали тамтешні працівники пошти з місцевими. Утім, про що й казати, бо ж поки йшов почалися обстріли з артилерії, снаряди якої прилітали десь неподалеку від мене. Думаю, покійний Ернст Юнґер оцінив би такий жест своїй роботі. Звісно, я досі читаю його роботи та лише формую враження про нього, рефлексуючи над власними внутрішніми переживаннями, які колись опишу в окремому пості, а зараз просто хотів відмітити момент з іншої книги Юнґера, збірника «Вогонь і Кров», що видав «Пломінь».
Скоро вже виповниться 2 роки, як я практично постійно проживаю та пишу дослідження в Херсоні, виїжджаючи до Одеси лише по справам. За цей час я встиг побачити не одну смерть, а також в десять разів більше страждань своїми очами. Мене не дивують люди, які за окупації лишалися вдома, навіть якщо завтра в їхній дім можуть прийти особисто окупанти. Мене не дивують люди, які хочуть лишатися в своїх домівках за обстрілів після деокупації, навіть якщо завтра вона може стати їхньою могилою. Мене більше дивують люди, які приїжджають до Херсону за дронів зі скидами без аптечок, ризикуючи в останній раз побачити сьогодні сонце. Утім, навіть їх можна зрозуміти певним чином, та от чи зможуть вони зрозуміють самих себе, після того як отримають поранення? Що атрофується швидше, відчуття небезпеки або жага до життя? З приводу обстрілів та звикання до них Юнґер, як ніхто інший, виразився точно і влучно. Скільки я зустрічав людей на Херсонщині за цей час, будь то місцеві, волонтери або військові — ситуація до неможливості схожа. Вочевидь, перші світова проявила нам певні речі, які ніколи не мали постати перед нами, а повномасштабна війна в Україні оживила ці самі речі в ще більш людожерських формах. Можна сказати, я навіть певним чином радий, що в мене атрофоване відчуття небезпеки, оскільки завдяки цьому я маю змогу працювати та писати дослідження далі, переживаючи день за днем з обстрілами поряд зі знайомими людьми. Звісно, це цілком уживається з моєю чуйкою, яка вже неодноразово рятувала моє життя або попереджала, куди прилетить в наступну секунду. Власне, Юнґер в своїх листах рідні й сам неодноразово зазначав, що його переслідують схожі передчуття, та як він цьому зрештою радий. Небезпека притягує до себе, але в той же час не перестає від того бути менш смертоносною, про що й каже воїн у своїх нотатках.
166
24-10-14 18:15
#НАрх_ідея
Коли читаєш "Bullshit jobs" Девіда Ґребера, то аж очі на лоба лізуть, скільки людей у так званих "розвинених країнах" отримують шалені гроші буквально за протирання стільців в офісах, ще й самі при цьому страждають від нудьги і необхідності придурюватися зайнятим. Не секрет, що оте марксове "зростання виробничих сил" не зменшило, а якраз явно збільшило тривалість робочого дня і обсяг відверто безглуздої (паперової чи електронної) роботи порівняно з попередніми віками. Ще й сформувався нездоровий культ "власної ефективності", який підштовхує тисячі людей по хвилинах розписувати свій день та вимірювати кількість кроків і витрачених калорій на добу. Воістину, "мы современным миром будем пугать детей".
Коли читаєш "Bullshit jobs" Девіда Ґребера, то аж очі на лоба лізуть, скільки людей у так званих "розвинених країнах" отримують шалені гроші буквально за протирання стільців в офісах, ще й самі при цьому страждають від нудьги і необхідності придурюватися зайнятим. Не секрет, що оте марксове "зростання виробничих сил" не зменшило, а якраз явно збільшило тривалість робочого дня і обсяг відверто безглуздої (паперової чи електронної) роботи порівняно з попередніми віками. Ще й сформувався нездоровий культ "власної ефективності", який підштовхує тисячі людей по хвилинах розписувати свій день та вимірювати кількість кроків і витрачених калорій на добу. Воістину, "мы современным миром будем пугать детей".
111
24-10-13 10:52
#вирізки
#етнографічний_тріп
Ще донедавна, коли заходила річ про моно- та полікультурні засіви, останні відзначалися як «примітивні» та не ефективні. Звісно, казали так і через те, що вони мали... не найкращий зовнішній вигляд. Ну і якщо воно виглядає погано, то і працює аналогічним чином. Як і ліса, високих модерністів минулих століть вводило в тряску те, що все розташовується абсолютно хаотично та, на їхню думку, не продумано. Утім, це лише близорукий погляд як на ліса, так і на полікультурні засіви, оскільки люди були безумовно в рази краще обізнані у своєму ґрунті, проводячи століттями експерименти, та могли знати, наприклад, понад 80 різновидів тієї чи іншої не модифікованої штучно рослини, або замість нашої класичної класифікації середніх значень ґрунту (що тоді використовувалися), вони могли розрізняти десяток різниць на свої території. Джеймс Скотт, до речі, не є виключенням, оскільки він й сам працюючи в різних спільнотах почав з роками категоризувати схожим чином культури.
Коли високі модерністи з колоністами примусово переміщали населення в нові селища (які до того ж планували лише поверхнево, опиняючись на землі з не багатим ґрунтом, що міг швидко виснажилися від монокультурних засівів та давати менший врожай; прикладом тому є Танзанія, або «віллажізація» Ефіопії, де перемістили орієнтовно з 5 млн чоловік) люди, маючи неоцінимо великий досвід в знаннях своєї місцевості, перетворювались з великих аграріїв у звичайний низький клас, стаючи для колонізаторів новою дешевою робочою силою, де остання часто, дивним чином, не виправдовувала очікувань. Утім, з часом, знову ж таки, ставлення до місцевої полікультурності стало покращуватися, тож розглянемо один з багатьох прикладів на Гватемалі.
#етнографічний_тріп
Ще донедавна, коли заходила річ про моно- та полікультурні засіви, останні відзначалися як «примітивні» та не ефективні. Звісно, казали так і через те, що вони мали... не найкращий зовнішній вигляд. Ну і якщо воно виглядає погано, то і працює аналогічним чином. Як і ліса, високих модерністів минулих століть вводило в тряску те, що все розташовується абсолютно хаотично та, на їхню думку, не продумано. Утім, це лише близорукий погляд як на ліса, так і на полікультурні засіви, оскільки люди були безумовно в рази краще обізнані у своєму ґрунті, проводячи століттями експерименти, та могли знати, наприклад, понад 80 різновидів тієї чи іншої не модифікованої штучно рослини, або замість нашої класичної класифікації середніх значень ґрунту (що тоді використовувалися), вони могли розрізняти десяток різниць на свої території. Джеймс Скотт, до речі, не є виключенням, оскільки він й сам працюючи в різних спільнотах почав з роками категоризувати схожим чином культури.
Коли високі модерністи з колоністами примусово переміщали населення в нові селища (які до того ж планували лише поверхнево, опиняючись на землі з не багатим ґрунтом, що міг швидко виснажилися від монокультурних засівів та давати менший врожай; прикладом тому є Танзанія, або «віллажізація» Ефіопії, де перемістили орієнтовно з 5 млн чоловік) люди, маючи неоцінимо великий досвід в знаннях своєї місцевості, перетворювались з великих аграріїв у звичайний низький клас, стаючи для колонізаторів новою дешевою робочою силою, де остання часто, дивним чином, не виправдовувала очікувань. Утім, з часом, знову ж таки, ставлення до місцевої полікультурності стало покращуватися, тож розглянемо один з багатьох прикладів на Гватемалі.
214
24-10-10 20:26