Повідомлення telegram каналу - @imaranotia

#вирізки
#херсонські_штудії
З місяць тому я вирішив, що якщо колись прочитав Гашека, то треба нарешті більш повноцінно ознайомитися як з Юнґером, так і Ремарком. Початок було покладено книгою «В сталевих грозах», яку я забирав на новій пошті в Херсоні, де нещодавно прилітала FPV, ганяючись за невідомим бусиком. Деталі FPV, що прилетів в асфальт, потім дбайливо збирали тамтешні працівники пошти з місцевими. Утім, про що й казати, бо ж поки йшов почалися обстріли з артилерії, снаряди якої прилітали десь неподалеку від мене. Думаю, покійний Ернст Юнґер оцінив би такий жест своїй роботі. Звісно, я досі читаю його роботи та лише формую враження про нього, рефлексуючи над власними внутрішніми переживаннями, які колись опишу в окремому пості, а зараз просто хотів відмітити момент з іншої книги Юнґера, збірника «Вогонь і Кров», що видав «Пломінь».
Скоро вже виповниться 2 роки, як я практично постійно проживаю та пишу дослідження в Херсоні, виїжджаючи до Одеси лише по справам. За цей час я встиг побачити не одну смерть, а також в десять разів більше страждань своїми очами. Мене не дивують люди, які за окупації лишалися вдома, навіть якщо завтра в їхній дім можуть прийти особисто окупанти. Мене не дивують люди, які хочуть лишатися в своїх домівках за обстрілів після деокупації, навіть якщо завтра вона може стати їхньою могилою. Мене більше дивують люди, які приїжджають до Херсону за дронів зі скидами без аптечок, ризикуючи в останній раз побачити сьогодні сонце. Утім, навіть їх можна зрозуміти певним чином, та от чи зможуть вони зрозуміють самих себе, після того як отримають поранення? Що атрофується швидше, відчуття небезпеки або жага до життя? З приводу обстрілів та звикання до них Юнґер, як ніхто інший, виразився точно і влучно. Скільки я зустрічав людей на Херсонщині за цей час, будь то місцеві, волонтери або військові — ситуація до неможливості схожа. Вочевидь, перші світова проявила нам певні речі, які ніколи не мали постати перед нами, а повномасштабна війна в Україні оживила ці самі речі в ще більш людожерських формах. Можна сказати, я навіть певним чином радий, що в мене атрофоване відчуття небезпеки, оскільки завдяки цьому я маю змогу працювати та писати дослідження далі, переживаючи день за днем з обстрілами поряд зі знайомими людьми. Звісно, це цілком уживається з моєю чуйкою, яка вже неодноразово рятувала моє життя або попереджала, куди прилетить в наступну секунду. Власне, Юнґер в своїх листах рідні й сам неодноразово зазначав, що його переслідують схожі передчуття, та як він цьому зрештою радий. Небезпека притягує до себе, але в той же час не перестає від того бути менш смертоносною, про що й каже воїн у своїх нотатках.