Хренові книжки

Таня Малярчук — «Говорити»Це збірка новел. Деякі між собою пов’язані, деякі — ні.Я, чесно кажучи, не великий фанат короткої форми, але тут читалося нормально. Без напруги. І місцями — навіть дуже влучно.У Малярчук є сильна сторона, яку важко не помітити:вона вміє писати про деформації і відхилення людини — внутрішні, психологічні, емоційні. Про пустоту. Про мовчання. Про нездатність нормально взаємодіяти з іншими.У «Говорити» цього багато. І воно працює. І назва промовиста, саме і Говорити більшість героїв нездатна на емоційному рівні. Тут майже немає магічного реалізму — натомість багато побутового гіперболізму.Все ніби трохи перебільшене, але так, що впізнаєш.Емоційна глухота, жорсткість, іноді навіть жорстокість — не як подія, а як фон життя.Написано добре. Слог сильний. Образи точні.Але — якщо чесно — ця книжка слабша за «Забуття» і «Згори вниз».Не тому, що погана. А тому, що ті були дуже сильні.«Говорити» — це хороша, рівна, трохи холодна проза з характером.Якщо подобається Малярчук — читати точно варто.Якщо тільки знайомитесь — я б почав з інших її книжок.І так, після неї трохи тихо всередині.Але, виглядає, що так і було задумано.#відгук

Павло Деревʼянко — «Пісня дібров»(третій і фінальний том «Хронік Сірого ордена»)Скажу відразу і без підводок: це найкраща книжка трилогії. Саме такою і має бути фінальна частина — кульмінаційною, щільною, з відчуттям, що автор знав, куди йде, і таки туди дійшов.Деревʼянку вдалося головне — звести всі сюжетні лінії в одну точку. Пояснити, розставити, закрити. Так, деякі пояснення вийшли надто простими, десь щось трохи притягнуте за вуха. Але якщо чесно: з такою кількістю тем, персонажів, міфології й альтернативної історії — це майже неминуче. Замах був великий, і він себе виправдав.Це дуже добрий приклад дорослого чорного фентезі:багато крові, насилля, відчаю, складних моральних виборів.Автор не щадить ні героїв, ні ворогів, ні сам світ.Рішення мають ціну, і ця ціна завжди болюча.Сюжет здебільшого динамічний, хоча без просідань не обійшлося. Але в фіналі це вже не дратує — навпаки, дає час видихнути перед наступним ударом. Окремо відзначу аудіоверсію від АБУК: усі проблеми з поділом на глави, які були раніше, тут виправлені. Слухається чітко, зрозуміло, без плутанини між лініями.Якщо коротко по відчуттях: • перша книга — 7/10 • друга — 8/10 • третя — 9/10І це дуже рідкісний випадок, коли серія справді зростає від тому до тому, а не навпаки.Трохи про автора. Дописав цю книгу вже на початку повномасштабного вторгнення. «Хроніки Сірого ордена» — це не просто жанрова розвага, а спроба осмислити владу, війну, віру, відповідальність і ціну вибору в альтернативному історичному світі. І в третьому томі ця спроба звучить найпереконливіше.Підсумок.Якщо хочеться зануритись у непростий, жорсткий світ альтернативної історії з сильним міфічним компонентом — вам точно сюди.Це гідне завершення трилогії. І завершення, після якого не лишається відчуття «не дотягнули».

Тетяна Малярчук — «Згори вниз»Це вже моя друга книжка Малярчук. Першою було «Забуття» — історично-психологічний роман, який мені зайшов сильніше. Але не тому, що він «кращий». Вони просто дуже різні.«Згори вниз» — це магічний реалізм у карпатських декораціях. І тут усе працює.Людина й гори. Природа не як фон, а як співучасник. Тварини — не декорація, а повноцінні персонажі. Трошки магії, багато неба, відчуття розчинення — не втечі, а згоди бути частиною чогось більшого.Хотілося б сказати «пошуки себе», але ні.Герої Малярчук себе не шукають. Вони знаходять місце, де можна зникнути щоб просто жити. Розчинитися — і це не поразка, а форма існування. І це дуже нетривіальна оптика.Діалоги — смачні. Справжні. Живі.Люди — трохи дивні, трохи НеПрості, як у Прохаська. І це великий плюс.Поки писав цей текст, остаточно зрозумів: «Забуття» і «Згори вниз» — з різних полиць.Хочеш історичної, болісної, психологічної драми — бери перше.Хочеш магічно реалістичних Карпат, тиші, диких котів і розчинення — бери друге.Обидві книжки — дуже хороші. Просто для різних станів.Після «Згори вниз» страшенно захотілося в Карпати.А ще — чогось подібного про Полісся. Бо містики і самості там не менше. Просто, здається, її ще ніхто так тихо, просто й щемко не описав.Або я ще не знайшов.Окрема носолода видання Старого Лева із Ілюстарціями, які тільки підсилюють і роблять нереалістичний ефект більш справжнім і емоційнимА ви? Бачили?#відгук #художня

Почитав я цього вашого Павлюка і «Книгу Еміля».І от що скажу.Павлюку вдалося. Не в сенсі «ідеальна книжка року» — ні, вона дуже не ідеальна.А в значно важливішому сенсі: йому вдалося зробити літературну подію. Книжку купують, читають, обговорюють, сваряться, захищають, знецінюють, називають геніальною і «шо це взагалі було». І це — прекрасно. Чесно, в моїй памʼяті це перша така масштабна книжкова подія в українській літературі за довгий час.Пане Іларіоне — знімаю шляпу.Сюжет переповідати не буду. Про хлопчика, який не спить, ви або вже читали, або точно чули. Тому — одразу до розбору. Дуже суб’єктивного. Пробачте наперед 😅Що спрацювалоПо-перше, Павлюк дуже виріс як письменник. Я читав усі його попередні книжки — і тут нарешті немає того, що мене раніше дратувало: пласких, функціональних персонажів. Тут вони обʼємні, дивні, живі, зі своїми тараканами й внутрішніми тріщинами. Світ рухається — не тільки вперед, а й навколо. Це великий плюс.По-друге, роман написаний українською, і це дуже відчутно пішло в плюс. Мова не стерильна, не академічна, не «перекладена в голові». Люди говорять як люди. Це кайф.По-третє, складність сюжету і композиції. Тут Павлюк реально замахнувся. І багато де влучив.Емоційна складова — дуже сильна. В тексті відчувається особистий біль, відчай, прожите. Це не поза, не трюк — це прожите. І воно добре вплетене в тканину оповіді. Текст через це стає щемким, інтимним, іноді навіть незручним. Але живим.Персонажі — дивні, суперечливі, такі, яких то любиш, то хочеш стукнути. А головне — можеш уявити. Іноді навіть поспівчувати.Історія затягує, читається з інтересом, тримає.Де мене підкосилоА тепер — ложка дьогтю. А може й дві.У книжці занадто багато всього.Ніл Ґейман (і «Американські боги», і Sandman), Желязни з «Хроніками Амбера», Нолан з «Тенетом» — це все дуже відчутно. Віддам належне: усе це поєднано органічно і прошито власними емоціями автора, тому історія не розсипається. Але строкатість мене втомлювала. Хотілося іноді, щоб було менше. Менше символів, менше квестів, менше «оце ще сюди докинемо».Середина роману просідає. Помітно.Із метафорами та символами подекуди теж перегин — не все потребує ще одного шару пояснень.Діалоги, до речі, стали значно кращими, ніж у попередніх книжках. Є цікаві базові філософські думки, і вони вшиті в текст доволі влучно. Тут ок.Підсумок«Книга Еміля» — гарна книжка. Не відмінна. Але гарна.З перегинами, з надмірністю, з моментами «можна було простіше». Але хто з нас ідеальний?Це точно подія на нашому літературному обрії. І я повторюся: це прекрасно.Такі книжки мають зʼявлятися. Такі книжки мають викликати суперечки. І такі книжки рухають літературу вперед — навіть коли вони не подобаються всім.А це, погодьтеся, вже дуже багато.Знаю, багато хто читав, як вам?

Культурна колонізаціяРадомир МокрикСтрах, приниження і опір України в радянській імперіїЦе вже друга книга Радомира Мокрика, яку я прочитав. Минулорічний «Бунт проти імперії» для мене взагалі став одним із найкращих нонфікшенів, які я читав — дуже сильний, цілісний і точний.Ця книга теж хороша. Але — чесно — до рівня попередньої не дотягує.Скажу одразу: це добра книга. В сенсі наповнення. Автор зібрав величезну кількість фактів і прикладів того, як імперія системно намагалася поглинути, перетравити й асимілювати Україну — через мову, культуру, символи, освіту, страх і приниження.Якщо ви не дуже в темі, або маєте лише загальне уявлення про культурну колонізацію — вам точно варто її читати. Книга добре структурує картину, показує форми й механізми, дає широку рамку.Але якщо у вас уже є базовий (достатній) рівень знання історії й культури України, ефект буде слабшим. І ось чому.У «Бунті проти імперії» автор бере відносно обмежений історичний відтинок і конкретне коло героїв. Тут же — майже триста років історії. І в такому масштабі просто неможливо глибоко розібрати всі елементи, фактори, постаті й наслідки культурної колонізації.Про це, до речі, сам автор чесно говорить: це спроба окреслити поле, а не закрити тему. І що сама тема потребує багатотомного дослідження. Це відчувається. Під час читання (принаймні мені) часто хотілося глибшого занурення, більше деталей, більше повітря між тезами.З плюсів — стиль. Він у Мокрика легкий, читабельний, без академічної задухи. Книга читається (і слухається) легко. Я слухав аудіоверсію — і окремо відзначу чудову двоголосну озвучку в Abuk: вона реально додає тексту динаміки.Окремо хочу відзначити ще один важливий момент: Мокрику в цій книзі вдається майже не впадати в самоповтор після «Бунту проти імперії». Попри спільну тему ключового розділу, тут це інша оптика — з іншими деталями, героями й рамкою. Автор не просто продовжує попередню розмову, а зміщує фокус: менше конкретних доль — більше механізмів, менше персоналій — більше системи. І це важливо, бо інакше книга перетворилась би на розширений рімейк минулорічної. Тут цього, на щастя, не сталося.Підсумок такий.Якщо ви не шукаєте ґрунтовного, глибокого, багатошарового дослідження, а хочете розібратися в основних віхах і формах культурної колонізації України — цю книгу варто читати.Якщо ж ви вже добре в темі, книга може здатися занадто простою і оглядовою.Але як рамка, як точка входу і як ще один аргумент у розмові про імперію — вона точно на своєму місці.#відгук #нонфік

Залишенці(реж. Александр Пейн, з Пол Джаматті)Це не типовий різдвяний фільм. Радше тихий, трохи сумний, але дуже теплий фільм про дорослішання в непростому світі, і тут не модна про вік. Драмедія з явним перекосом у драму. Дороге, в хорошому сенсі, кіно — недарма з оскарівськими номінаціями.Зламані, неідеальні герої, яких життя зводить разом на Різдво. Дуже акуратний, нелінійний розвиток персонажів, жодних зайвих людей у кадрі — кожен на своєму місці. Атмосфера повільна, майже ретро: Нова Англія на тлі Вʼєтнамської війни.Фільм не поспішає, не тисне на сльозу і майже не користується різдвяними кліше. Герої поводяться як живі люди — з паузами, незручністю і мовчанням.Підсумок простий: хороший фільм для зимового вечора, коли хочеться не «свята», а людської історії.⸻Назви мене своїм ім’ям(реж. Лука Ґуаданьїно, за романом Назви мене своїм ім’ям)Романтичний — але не в солодкому значенні. Любовна історія між юним хлопцем і старшим чоловіком. Якщо у вас є внутрішні блоки на таке — краще не дивитись. Якщо ні — це дуже гарне кіно про любов. От таку, складну, літню, болісну.Все тут працює на атмосферу: актори, їхня взаємодія, другорядні персонажі, італійська північ, спека, повільний ритм. Фільм рухається неквапно, як літо — іноді майже нічого не відбувається, але напруга росте.Окреме задоволення — сімʼя головного героя. Їхня присутність і фінальна розмова (без спойлерів) — одна з найчесніших сцен про прийняття, які я бачив у кіно. І Тімоті Шаламе, в чергове довів (а фільму майже 10 років), чому він один із найкращих акторів сучасного американського кіно.О! Раптом не забув — саундтрек, тихий ненавʼязливий, але такий, що декілька треків полетіли в мій плейліст. Це не кіно «про ЛГБТ». Це кіно про любов, дорослішання і момент, який уже ніколи не повториться.⸻Обидва фільми — не для фону. Але дуже хороші, якщо є час і бажання подивитись щось уважно.Якщо дивились — цікаво, як вам?

Ну що ж. Фінальний звіт року — нонфікшн.Або, якщо по нашому🤓— не художня література.Саме тут у мене виявилась найбільша кількість прочитаного і водночас — найбільша різноманітність жанрів: історія, політика, стратегія, пам’ять, свобода, лідерство. Тому я свідомо обрав лише ті книжки, які, на мою думку, вам точно варто читати.1. Девід Маккін — «І сталась тьма. Рузвельт, Гітлер і західна дипломатія напередодні війни»Дуже сильний історичний нонфікшн, поданий з призми американської дипломатії. Саме ця зміна ракурсу дала мені багато відповідей — чому все сталося саме так, а не інакше. Особливо цінні особисті враження дипломатів, які були безпосередніми учасниками подій. Чому Америка не прийняла євреїв, і чи дійсно Кеннеді старший був фашист, і багато іншого. 2. Тімоті Снайдер — «Про свободу»Парадоксально, але після прочитання книжка здалась мені посередньою — через надмір емоцій у другій половині.Та з часом емоції розчинились, а факти й розуміння лишилися. І ретроспективно можу сказати чітко: це дуже сильна книжка, яка точно варта прочитання.3. Ольга Карі — «Твоє, моє, нічіє та інше»Не ідеальна з точки зору академічності — і вона на це не претендує.Але як інструмент вбивати в собі совок працює прекрасно. Дуже добре показує, скільки радянських залишків у нас досі живе — в абсолютно неочікуваних місцях. Від мовних зворотів до морозива «Пломбір».4. Майкл Воткінс — «6 навичок стратегічного мислення»Найкраща бізнес-книжка року для мене. Автор об’єднує купу теорій та інструментів у справді робочу матрицю. Написано цікаво, концентровано і без води. Дуже прикладна річ.5. Блейн Гарден — «Втеча з табору 14»Історія північнокорейця, який виріс у концтаборі й зумів утекти.Неймовірно сильно показує, як середовище формує особистість, і що свобода — це не абстрактне слово, а дуже конкретний досвід.6. Радомир Мокрик — «Бунт проти імперії. Українські шістдесятники»Один із найкращих історичних українських нонфікшнів, які я читав. Через конкретних людей автор показує зріз життя імперії, і навіть головніше — як зʼявились люди, які змогли кинути імперії виклик. Читабельно, змістовно, з дуже чіткими висновками.7. Джим Меттіс — «Позивний “Хаос”»Дуже неідеальна книжка як мемуари.Натомість — чудовий підручник із прикладного лідерства, досить слабкий і суб’єктивний погляд на міжнародну політику, але водночас сильний показник ролі лідера в русі історії. Напевно, найконтроверсійніша книжка списку — і при цьому та, з якої я реально багато взяв.Якщо читали щось із цього — цікаво почути ваші враження.Або щось інше, не художнє, діліться в коментарях

Продовжую свої підсумки року — і нарешті дійшов до вітчизняної літератури.Спочатку здалося, що список буде коротким. Але потім згадав, що «Заколот» Кузнєцова і «Тенета війни» Деревʼянка я вже чесно відправив у фантастику. Тож ні — не так і мало, як здавалося 🙂Трохи класики (читалося легко й цікаво)Не відкриття, але точно не зайве: • Іван Франко — «Сойчине крило» • Віктор Домонтович — «Без ґрунту» • Григір Тютюнник — «Вогник далеко в степу»Класика, яка не вкрилась пилюкою, а є живим текстом.Книжки, які точно варто читати1. Валеріан Підмогильний — «Невеличка драма»Один із тих текстів, де все зійшлося: мова — неймовірно смачна, сюжет — ідеально підігнаний, психологізм — реалістичний до абсурду і глибокий. Дуже сучасний роман, попри рік написання .2. Артур Дронь — «Гемінґвей нічого не знає»Книжка, яка зібрала майже всі можливі нагороди цього року — і абсолютно заслужено. Це не просто ветеранський текст. Це рефлексія, аналіз, розбір культури, її конструкція і деконструкція. Сильна, доросла, дуже чесна проза.3. Павло Паштет Белянський — «Битись не можна відступати»Перші місяці війни. Багато болю, страху, розгубленості. Читати фізично важко. Але саме тому — потрібно. Не для задоволення, а для пам’яті. 4. Юрій Винничук — «Танго смерті»Одна з небагатьох книжок, які я перечитував. І так — при повторному читанні враження були слабші, і так — до роману є багато питань. Але попри все, я вважаю його сильним і таким, що вартий прочитання.А які ваші здобутки і результати по українській літературі цього року? Діліться в коментарях

Уважно передивився свої цьогорічні читацькі здобутки й раптом зрозумів одну просту річ:фантастику треба винести в окремий рейтинг.Бо книжок, які мені реально сподобались, багато — але через жанровість я не можу чесно запхати їх у «велику» художню літературу. А ігнорувати — теж неправильно. Тому ось він, мій фантастичний список року.1. Володимир Кузнєцов — «Заколот. Невимовні культи»Це ніби Лавкрафт, але помножений на фізику, космос і історію довжиною в тисячі років. Космічний жах, культи, великі ідеї, незвична оптика. Не завжди просто, але точно цікаво. І точно не банально.2. Павло Дерев’янко — «Тенета війни»Друга книжка «Хронік Сірого Ордену» — і вона значно сильніша за першу. Характерники на службі Гетьманату, альтернативна історія, доросле українське фентезі без підліткових полумєр:). Третя книга вже куплена — і з неї я розпочну рік .3. Джо Гілл — «Чорний телефон»Збірка дуже пристойних містично-горорних повістей. Без дешевих скримерів, більше про тривогу, страх і темні кути реальності. Читається легко, але після деяких текстів хочеться ввімкнути світло. Або ж в цілому, страшно спускати ноги з ліжка😅4. Стівен Кінг — «Біллі Саммерс»у своїй класичній формі, але з мінімумом містики. Тут більше драми, провини, ніжності й дуже людської історії. Душевно. Сумно. І несподівано тепло.5. Марта Веллс — «Щоденники вбивцебота» (перші три томи)Мила науково-пригодницька фантастика про бота-мізантропа, який не дуже любить людей, але змушений із ними жити. Дуже симпатично, але далі серія стає трохи одноманітною — тому я зупинився.6. Едвард Ештон — «Міккі-17»Чудова наукова фантастика з купою етичних дилем: про замінність людини, смерть, копії й відповідальність. Дуже про нас. І так — книжка краща за фільм.7. Блейк Крауч — «Темна матерія»Фантастично-пригодницький роман, який читається на одному диханні, але при цьому змушує думати. Про вибір, цінності, альтернативні життя і ціну рішень. Точно буду читати Крауча далі.8. Ніл Шустерман — «Вигин коси» (трилогія)Шикарний початок і відверто слабший фінал. Світ, у якому людство й ШІ перемогли смерть, — ідея дуже сильна. Але фінал трилогії трохи здувся. Проте загалом — досвід вартий уваги.Якщо читали щось із цього — цікаво почути, що зайшло вам. Або фантастика, яка зайшла вас цьогоріч?А якщо ні — маєте готовий список для наступних вечорів 📚

Погнали в підсумки року.Щоб було цікавіше (а не лише тому, що я розтягую контент 😅), розіб’ю все на категорії.Починаємо із зарубіжної художньої літератури.Книжок цього року було багато. Тому я свідомо лишив ті, які точно варто читати, без компромісів і «ну, в принципі нормально».📚 Зарубіжна художня література — мій топ1. Довіра, Ернан ДіасДуже якісна книжка. Захопливий сюжет, кілька ракурсів однієї історії, глибокі персонажі, чудова мова. Роман, який читається з інтересом і залишає після себе думки.2. Гра Моллі, Моллі БлумАвтобіографія жінки, яка створила одне з найбільш прибуткових підпільних казино США. Реальні персонажі, злети й падіння, відповідальність за власні рішення. Читається легко, але рефлексій лишає багато.3. Нью-Йорк, Едвард РезерфордФактично підручник з історії, але через долі людей. Об’ємно, масштабно і несподівано захопливо.4. Те, що видно звідси, Маріана ЛекіДрама, магічний реалізм, родина, прийняття й любов. Дуже людяна книжка, чудово написана і напрочуд читабельна.5. Бідолашні створіння, Аласдер ҐрейГротеск, іронія, сарказм, сильні персонажі. Книжка краща за фільм (хоч фільм теж прекрасний). Провокативна і дуже розумна історія.6. Тисяча осяйних сонць, Халед ГоссейніВелика драма. Історія жінок на тлі десятиліть насильства, війни й фундаменталізму в Афганістані. Болісно, щемко і дуже сильно.7. Дерева, Персіваль ЕвереттНе для всіх. Саркастично, жорстко, багато расизму, крові й іронії. Але написано так, що читається на одному диханні.Отакий у мене вийшов список. Не «все найкраще», а те, що точно лишило слід.Далі будуть інші категорії — не перемикайтесь 🙂І які вам зайшли, діліться в коментарях!