Любко Дереш — «Погляд медузи. Маленька книга пітьми»

Моє знайомство з сучасною українською літературою колись починалося саме з Дереша. «Культ», «Поклоніння ящірці» — у свої двадцять це заходило на ура. Було відчуття, що хтось говорить твоєю мовою, про твої страхи й тривоги, проблеми і інтереси. Потім я кілька разів намагався повернутись — і щоразу не складувалось. Проте ця книга також була в різних рейтингах і номінаціях, спробував почитати. І от знову — «Погляд медузи». В принципі, тут усе є:війна, мобілізація, тривога, розгубленість, злість, самотність, сучасний контекст, біль, страх, нерв. Мова жива, соковита, стиль упізнаваний. Але… Я не зміг це дочитати. Бо замість осмислення — суцільний потік емоцій. Без пауз. Без дистанції. Без можливості перевести подих. Наче тебе занурюють у чужу тривогу з головою — і не питають, чи ти до цього готовий. Забагато експресії. Замало рефлексії. Замало тиші і пауз між абзацами. Емоції тут не працюють як лавина — вони просто накривають. Жорстко. Раптово. Неекологічно. Можливо, комусь саме це і потрібно. Можливо, це чесно. Можливо, я просто не в тому стані, щоб таке читати. Але для мене — не зайшло. Не тому що погано. А тому що не моє. І, мабуть, з Дерешем у мене так і залишиться: сильний старт у молодості — і повз зараз.