Хренові книжки

Вирішив трохи зануритись в кіберпанк.Якось він весь час був поруч, але руки не доходили. Хоча вважаю гру Кіберпанк, практично геніальною, і в кіно дуже любив фільми на такий лад. Почав з класики — Нейромант Вільям Гібсона.Якщо дуже просто — кіберпанк це про «високі технології і низьке життя». Тобто світ, де технології вже далеко попереду, а люди… не дуже. Корпорації сильніші за держави, контроль тонший, свободи менше, а хаосу більше.З того, що швидко стає зрозуміло:— майбутнє тут не світле— технології не рятують, а ускладнюють, і людина стає їх заручником. — люди адаптуються, але не стають кращими, а мораль отримує нові, і часто не приємні форми. Головні герої — не герої. Хакери, маргінали, дрібні злочинці. Люди, які виживають, а не змінюють світ. Такі, часто якісь випадкові персонажі. Родичі жанру теж поруч. Тут і антиутопія, і нуар, і трохи постапокаліпсису. Такий мікс, де атмосфера, не менш важливіша за сюжет.Що цікаво — це все писалось як фантастика, але багато речей вже не виглядають фантастикою. Просто інтерфейси стали зручнішими.Поки відчуття таке — жанр точно вартий уваги. Подивимось:)Далі, напевно, піду глибше.А вам як? Шось читали? Відгукується таке?

Хто ти такий?, Артем Чех.Цю книжку я відкладав кілька років. Сам до кінця не розумію чому. Можливо, боявся розчарування. Або думав, що буде занадто важко. Але час прийшов.Це вже третя моя книга Чеха — після «Пісні відкритого шляху» і «Району Д». Обидві мені зайшли. Тому тут було питання лише «коли», а не «чи». Тим більше, книжка свого часу взяла «Книгу року BBC». І окремий контекст — зараз Чех служить в ЗСУ. Це теж важить.Тепер по самій книжці.Мені сподобалось. Це сильна історія про дорослішання. Про травму. І про те, що з нею відбувається далі. Бо хтось із неї росте. А хтось — ні. І, чесно кажучи — тут частіше ні.Похмурі 90-ті, розбита сім’я, і Фелікс — афганець, який сам по собі вже велика травма. І це все фон, на якому формується підліток. Не найприємніший процес.Але тут є нюанс. Мені здалося, що 90-ті трохи занадто темні. Я теж звідти. І так, було непросто. Але не настільки суцільно безпросвітно. Можливо, це свідомий вибір автора — підсилити атмосферу. Але іноді хотілось трохи більше оптимізму і якоїсь радості. Вона була, я точно пам’ятаю 😅.Книжка при цьому не депресивна. І це важливо. Вона похмура, але не тягне вниз. Стиль легкий. Багато іронії. Чех взагалі добре тримає баланс — не тисне, не вичавлює сльозу (я цього ненавиджу), але атмосфера працює, автор досягає бажаного.Перші поцілунки, секс, алкоголь — все якось незручно, місцями криво, і нервово, і дуже впізнавано. Без глянцу і без романтизації. І від цього воно чесніше.З того, що зайшло ще — дуже точне відчуття підліткової оптики і мови. І вміння говорити про складне простими речами.В підсумку — книжка про непросте минуле, яка читається легко. І це її сильна сторона. Не розчавлює, але залишає післясмак. І, напевно, змушує трохи уважніше подивитись на те, що було з нами тоді, і у сенсі віку, і ц сенсі епохи. Доречі, ще є і фільм. Я і Фелікс. І вони по атмосфері схожі, сюжетно дуже відрізняються. Так що цікаво і дивитись і читати. Не псує враженняХто читав, дивився? Вам як?

А поки я читаю 11/22/63, вирішив згадати найцікавіші для мене романи Стівен Кінга. І головне — чому саме ці. 1. Протистояння. Роман, який охоплює і початок, і розвиток епідемії. Цікавий і як книга-катастрофа, і як постапокаліпсис, і як соціальний експеримент. Як люди починають формувати нову спільноту і з якими викликами стикаються. 2. Зелена миля. Читав ще в школі, але досі пам’ятаю враження. Книга, яка змішує, а потім розставляє питання добра і зла, симпатії і моральних меж. Коли добро може бути покаране. 3. Втеча з Шоушенка. Шикарна драма про неволю і силу до звільнення. 4. Кладовище домашніх тварин — не знаю, чи колись мені було так моторошно. Діти, наслідки бажань, гнітюча атмосфера. Шикарно. 5. Керрі, Мізері, Та, що запалює поглядом — неймовірні жанрові роботи.І ще багато інших. Але це, напевно, ті, що вразили найбільше.А тут рейтинг найбільш популярних книг автора в світі:1. Воно2. Протистояння3. Сяйво4. Керрі5. Мізері6. Салимове лігво7. Доктор Сон8. Та, що запалює поглядом9. Крістіна10. Темна вежа: СтрілецьА які ваші улюблені романи автора? І головне — чому. Або, за що ви його не любите?

Ну що, друзі. Сліпота Жозе Сарамаго.Це вже така собі висока література у всій красі. Антиутопія, якщо коротко. Люди раптово сліпнуть, один за одним — і вся конструкція «цивілізації» починає сипатися. Але це якщо сухо. Насправді там дуже швидко починається лютий треш. І жах.І от тут в мені не зайшло. Адже, за вікном і так вистачає реального кошмару. А Сарамаго бере і проводить дуже жорсткий соціальний експеримент. Без спроб пожаліти читача. Що буде, якщо прибрати правила, порядок, контроль? Що буде з мораллю? З людьми? Відповідь у нього дуже холодна. І дуже темна. В кризі вилізає багато бруду. І метафоричного, і буквально. І злості. І насилля. Сліпота ту не тільки фізична вад, а і втрата морального компасу. Читати це іноді фізично важко. Прямо відчуваєш.І він це підсилює формою. Довгі речення. Майже без абзаців. Пряма мова розчиняється. Все тече таким потоком, в який ти просто провалюєшся. І вже не дуже контролюєш дистанцію. Це сильний прийом, і він працює, сильно, може навіть — занадто. Можна сказати просто — це сильна книжка. Прямо сильна.Але мені не зайшло. Не тому, що погано написано. Навпаки. Просто мені цього зараз забагато. Я не готовий жити ще й у такій версії світу, коли в реальності і так вистачає напруги. І з частиною його висновків мені складно погодитись. Занадто темно. Мені не ок.Кілька слів про самого Сарамаго. Нобелівська премія з літератури (1998). Один із найсильніших португальських письменників ХХ століття. Його тексти — це завжди більше, ніж історія. Вони про людину, про владу, про межі моралі. І він реально вміє бити точно.Тому якщо хочеться чогось сильного, важкого і чесного — це воно. Але я, мабуть, поки пас.

Гезард Лі — «Чітке мислення. Мистецтво ухвалювати складні рішення»Як і обіцяв — фінальний нонфік на зараз. Далі художка. Чесне слово)))) але це не точно.Перед нами цікавий кейс: книжка про рішення від інструктора винищувачів.І це одразу змінює оптику. Бо там рішення — це не про «подумати ще». Там це секунди. І дуже швидкі наслідки. І це важливо для управлінців, да і багатьох інших професій — лікарі, менеджери, освітяни. Автор — американець. Колишній військовий пілот і інструктор. Людина, яка роками вчила інших не помилятись там, де помилка коштує дуже дорого. Це відчувається. Текст не теоретичний. Він із практики.Що ту добре?Автор бере кілька ключових ідей і довго з ними працює. Крутить їх, пояснює, показує на прикладах, ще раз пояснює іншими словами. Дає лук докладні приклади.. іноді до занудства. Мене прям зачепило кілька моментів.Стан людини в момент рішення.Ти не машина. Ти втомлений, роздратований, самовпевнений або навпаки зібраний. І це впливає на рішення сильніше, ніж здається.Проблема ≠ рішення.Звучить просто. Але ми постійно їх змішуємо і стріляємо не туди.Наслідки різної ваги.Не всі рішення однакові. Є ті, що можна пережити. А є ті, після яких уже нічого не виправиш. І це важливо відчувати.Що не зайшло.Іноді автор занадто занурюється у військові деталі.Опис операцій, процедур — і ти ловиш себе на думці, що хочеш вже ближче до суті. Трошки перевантажує.Але.Є відчуття, що це зроблено свідомо. Бо він не просто розповідає, він «вбиває» ідеї в голову. Повторами. Різними кутами. Прикладами.І в якийсь момент воно реально осідає.Книжка не про геніальні інсайти.Вона про дуже базові речі, які ми всі ніби знаємо. Але тут вони нарешті стають робочими і зрозумілими. І це важливо і корисно. Керівникам, дуже би радив почитати. Тим хто збирається стати керівником, читати — обов’язково

Безжальна правда про нещадний бізнес. Розбудова бізнесу в умовах невизначеності. Бен Горовіца.Навіть не знаю, що вам сказати.Це точно хороша книжка, але тільки якщо ви чітко розумієте, що саме берете до рук, бо це не підручник і точно не системний опис менеджменту, кризового управління чи стратегій, і якщо ви шукаєте відповіді у стилі «як правильно», то вам, скоріше за все, не сюди.The Hard Thing About Hard Things — це, по суті, рефлексивний щоденник, в якому Ben Horowitz трохи розповідає про свою кар’єру, про те, як будував Loudcloud і потім Opsware і став венчурним інвестором,але основна частина — це не історія успіху, а спроба осмислити, що він тоді робив, чому приймав саме такі рішення і що з цього вийшло.І от тут починається найцікавіше, бо сила цієї книжки саме в її чесності і відсутності будь-якого глянцю, тут бізнес показаний не як красива історія росту, а як постійний тиск, безсонні ночі, тотальний стрес і рішення, де ти обираєш не між good і great, а між поганим і дуже поганим, і це дуже добре передано, ти буквально відчуваєш цю напругу. Де вибір між успіхом, твоїм здоровʼям і станом родини — не є очевидним. Мені це місцями нагадувало Формулу-1, де швидкість така, що ти не маєш права довго думати, а кожна помилка має ціну, і ця атмосфера дуже добре тримається протягом всієї книжки, що для мене, чесно кажучи, було однією з найбільших переваг.Що забрав для себе, якщо коротко, то більшість управлінських рішень — це не про оптимізацію, а про вибір між двома ризиками, звільнення — це не слабкість керівника, а його обов’язок і затягування тут тільки шкодить, культура — це не те, що ти декларуєш, а те, що ти дозволяєш, у кризі швидкість важливіша за ідеальність, а роль CEO — доволі самотня історія і це, як не дивно, нормально.При цьому важливо розуміти, що досвід Горовіца — це Кремнієва долина, венчур і стартапи з екстремальним ростом, тому він не завжди переноситься один в один, але відчуття реальності і концентрація досвіду тут такі, які складно отримати з класичних бізнес-книжок.Звісно, як і в будь-яких мемуарах, тут замало рефлексії щодо власних помилок, але якщо вже чесно, то хто ми такі, щоб сильно судити людину, яка цей шлях реально пройшла.Якщо зовсім коротко, то це не книга, яка вас навчить, це книга, яка трохи приземлить і покаже, як воно буває насправді, і в цьому її головна цінність.

Юрій Рокецький — «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і Брати Гадюкіни»Послухав в «Наш формат» голосом автора — і це той рідкісний випадок, коли озвучка не просто не заважає, а додає ще один шар — особистий. Сидиш і ніби слухаєш історію десь на кухні, під гітару, пиво і трохи диму.І що я вам скажу, «чуваки»…це один із найкращих українських нонфіків, які я читав/слухав за останній час.Іронія в тому, що я ніколи не був фанатом «Гадюкіних». Ну тобто «Файне місто Тернопіль» знав, «Наркомани на городі» теж, але без фанатизму.Просто давно хотів зрозуміти, як народжувалась українська музика 90-х. І тут — попадання в десятку.Рокецький дуже чітко відчуває матеріал. Бо сам із цієї культури. І це видно.Але найважливіше — він не робить із Кузі ікони.Кузя тут живий.Талановитий. Смішний. Дикий. Залежний. Харизматичний.Такий, про якого можна сказати і «геній», і «ну ти даєш…», або ікона чи панк?І от із цього всього складається дуже чесна історія.Окремий кайф — як книжка розгортається ширше за сам гурт.Це не просто біографія. Це зріз епохи.80-ті, підпільні концерти, «Червона рута», перші роки незалежності, голодні 90-ті, рейви, телевізійні тусовки, Пугачова зі своїми «різдвяними вечорами», наркоманські притони і групи анонімних наркоманів — і все це вплітається в історію дуже органічно.Читаєш (слухаєш) і ловиш себе на думці, що це не про «один гурт».Це про те, як взагалі щось народжується з нічого. Навіть не з нічого, мінусу і відʼємності. «Я вернувся домів… а там вже всі свої»«Файне місто Тернопіль…»«Наркомани на городі…»І раптом ці рядки вже звучать трохи інакше. Бо ти розумієш, звідки вони. Навіщо і чому вони. Ще одна сильна штука — обсяг роботи.Купа свідчень, історій, голосів. І з цього зібрано не музейний експонат, а нормальну живу людину.Після книги ще довго ходиш і думаєш.Про це покоління.Про те, що воно нам дало.І як дивно працює памʼять.Бо нація складається не тільки з «правильних» героїв.А й із таких, як гашишний наркоман Кузя. І це теж частина нас.Коротко:історія людини, гурту і декілька епох країни. І воно зшито органічно і цікаво. Клас. Це — чотко.

Володимир Куліш — «Слово про будинок “Слово”»Цю книжку написав Володимир Куліш — син драматурга Миколи Куліша. Того самого Куліша, якого радянська влада зрештою знищила разом із багатьма іншими представниками українського культурного середовища.Навіть складно назвати це повноцінною книжкою в класичному сенсі. Радше це збірка коротких нарисів і спогадів. Шматки пам’яті. Образи людей, голоси, сцени, які автор пам’ятає з дитинства.Володимир Куліш тоді був хлопчиком, який жив у харківському будинку “Слово” разом із батьком. У тому самому будинку, де в один момент опинилася майже вся українська літературна еліта того часу.Тут немає системного аналізу епохи. Немає спроби розкласти все по поличках. Це швидше пам’ять дитини, яка дивиться на світ дорослих, а потім уже в зрілому віці намагається ці спогади осмислити.Тому книга складається з невеликих портретів і сцен.Зустрічі. Розмови. Побут. Атмосфера.Люди, які сьогодні виглядають майже міфічними постатями української культури, тут з’являються як сусіди по сходовій клітці. Як люди, які заходили в гості, жартували, сперечалися, курили на кухні.І в цьому, мабуть, найбільша цінність книжки. Вона додає людського виміру до цієї епохи.Читаючи, постійно ловиш себе на думці: це кілька років життя. Кілька років перед тим, як радянська система почне перемелювати цих людей через свої жорна. Багатьох із них — буквально.Перше видання цієї книги з’явилося на світ у 1966 році у Торонто, Канада. Володимир Куліш, який теж став літератором, у роки Другої світової війни іммігрував за кордон і зрештою зупинився у Філадельфії, США, де активно поширював творчість свого батька.Ця книжка працює саме так.Як фрагменти пам’яті.Як кілька додаткових штрихів до розуміння того часу.Якщо хочеться глибокого аналізу епохи або детального розбору творчості письменників Розстріляного відродження — цього тексту, звісно, буде замало.Але як погляд зсередини того будинку і того дитинства — читати це дуже цікаво.А що ви читали про цю епоху? Що любите із Наших двадцятих?

Майкл Воткінс — «Перші 90 днів»Можливо, пам’ятаєте: це вже друга книжка Воткінса, яка з’являється на цьому каналі. Минулого року я читав його «6 навичок стратегічного мислення» — і вона тоді дуже зайшла. Настільки, що я навіть зробив на її основі тренінг.Із «Першими 90 днями» такого ефекту не сталося.Книжка присвячена доволі конкретній темі: як поводитися на новій керівній посаді в перші місяці роботи. Як швидко зрозуміти контекст, розібратися в команді, визначити ключові точки впливу і не наробити класичних помилок, які часто роблять нові керівники.І тут, без сумніву, багато корисного. Воткінс дуже добре пояснює логіку переходу в нову роль. Є практичні поради про те, як слухати організацію, як будувати перші альянси, як не поспішати з радикальними рішеннями, поки не зрозумієш систему. Для людей, які переходять на управлінську позицію, особливо в корпоративному середовищі, це може бути справді корисним читанням.Але в якийсь момент починаєш відчувати обмеженість цієї рамки.Багато рекомендацій виглядають доволі корпоративними. Вони добре лягають на класичні бізнес-структури — компанії, департаменти, ієрархії. Натомість у громадських організаціях, політичних структурах або в державному управлінні ці поради працюють значно слабше. Інший контекст, інші стимули, інша логіка впливу.І ще один момент. Якщо ви приходите в організацію з наміром робити зміни, а не просто акуратно зайти в систему, то книжка допомагає лише частково. Вона більше про адаптацію до середовища, ніж про трансформацію цього середовища.У підсумку маємо добру, структуровану книжку з великою кількістю практичних рекомендацій. Але її універсальність доволі обмежена.Трохи про автора.Майкл Воткінс — професор лідерства в IMD Business School, один із дослідників теми управлінських переходів. Його книжка «The First 90 Days» давно стала класикою бізнес-літератури і використовується в багатьох MBA-програмах. І це відчувається — текст дуже системний, чіткий, з великою кількістю моделей і кейсів.Тому мій висновок простий.Якщо ви переходите на нову управлінську посаду в корпоративному секторі — книжка може бути дуже корисною. Вона допоможе уникнути типових помилок і швидше зорієнтуватися.Якщо ж ви працюєте в середовищах, де багато політики, складних коаліцій або управління змінами — доведеться читати її з поправкою на реальність.

Книжка «Шахмати для дибілів» Михайла БринихаПодивився загальні відгуки на цю книжку — і вони дуже полярні. Від захвату до повного нерозуміння. І, чесно кажучи, це зовсім не дивно. До речі, книжка вийшла ще у 2008 році і свого часу стала доволі помітною в українській постмодерній прозі. Саме через те, що вона абсолютно не намагається бути «серйозною літературою», а радше грається з нею.Книжка має свої особливості. І задоволення від читання, мені здається, можливе тільки тоді, коли розумієш, що саме тримаєш у руках. Передусім важливо прийняти одну просту річ: це модерновий роман. Тут сюжет має дуже другорядне значення. Значно важливіші метафори, алюзії і сама мовна гра. Хоча, справедливості заради, автор цим не зловживає. Окрема історія — мова. Бриних пише так, ніби якийсь Віталік із подільського райцентру (для розуміння — приблизно як персонаж із фільму «Ти космос») раптом перечитав Далай-ламу, підручник з історії шахів і Леся Подерв’янського. А потім з усім цим багажем вирішив навчити малого грати в шахи. На основі шахової гри тут розкидано безліч метафор — від зневаги до капіталу до симпатії до різних лівих ідей. Але все це подано через іронію і гумор. Через літературні гіперболи і досить прості алюзії. Шахи тут, до речі, — це не просто гра. Це спосіб говорити про життя. Про владу, про випадок, про те, як люди люблять виглядати дуже розумними, хоча часто просто рухають фігури навмання.І найсмішніше, що всі ці розмови про великі сенси відбуваються десь між двором хрущовки і підсобкою районного супермаркету. Якщо уявити собі суміш Подерв’янського, трохи Андруховича і дворових розмов біля під’їзду — приблизно так і звучить ця книжка.Я читав її як довгий дивний анекдот, який іноді раптом перетворюється на дуже точне спостереження про людей. Місцями це виглядає як літературний стендап, не можу обіцяти що завжди смішний і вдалий. Проте, частини з описами детальними описами партій, чесно скажу, пропускав. Тому якщо хочеться чогось такого — трохи абсурдного, трохи хуліганського і доволі іронічного — сміливо беріть. Якщо ж хочеться чіткої історії, класичної літературної мови і логічного сюжету — краще навіть не починати.Хтось читав? Як вам?