А поки я був у кінгівському ескапізмі, трохи гортав малу українську прозу. Дійшли руки до «Зачарованої Десни»Олександр Довженкоа. І тут ще особисте — я багато років жив на вулиці його імені. Навіть кажуть, що на місці панельки, де я жив, колись стояла хата, де він якийсь час мешкав. Не пам’ятаю, чи читав це в школі. Але після купи рекомендацій таки взявся. І от що скажу. Це дуже соковито. Прямо красиво. Така невелика історія про дитинство в селі біля ріки. Але по факту — значно більше. Текст як ковдра. Зшита з любові, зачарування, краси, болю, гумору і якоїсь дуже тихої туги. Ти в це просто загортаєшся. Там немає прямого сюжету. Це скоріше набір сцен. Портретів. Спогадів. Пейзажів. Але вони так зшиті, що створють те єдине ціле — дитячі, навіть меланхолійні спогадиКраєвиди — живі. Люди — яскраві. Складні, іноді дивні, але дуже справжні. Дід Бог, прабабка з її прокльонами, Батько, імені якого автор в дитинстві не знав— це взагалі окрема радість. Такі персонажі не вигадуються, вони або є, або їх нема. З того, за що цей текст часто хвалять — мову і атмосферу. І це правда. Довженко пише так, що ти не просто читаєш, а ніби дивишся кіно. І не дарма — він режисер зі світовим імʼям . І ще одна штука. Це дуже теплий текст. Навіть коли там є біль. Він не тисне. Він тримає. І навіть фінальний пасаж в бік радянської влади, не дратує. Да і зрозуміло, чому він там зʼявився. В підсумку — потужна річ. Радію, що нарешті прочитав.