game of stories

Як курс з письменницької майстерності допоміг кар'єрі Ребекки КванOdyssey Writing Workshop — це шеститижневий курс, який щоліта проводиться в кампусі Коледжу Святого Ансельма в Гоффстауні, Нью-Гемпшир, США. Його заснували у 1996 році і цей воркшоп спрямований на допомогу авторам у вдосконаленні їхніх навичок написання фентезі, наукової фантастики та жахів.Програма поєднує в собі поглиблені лекції, детальний зворотний зв'язок та індивідуальне наставництво. Заняття проходять понад 4,5 години на день, 5 днів на тиждень, а студенти використовують вечори та вихідні для написання, обговорення робіт однокурсників та виконання інших завдань.В 2016 році цей воркшоп пройшла Ребекка Кван. До Odyssey у неї була лише одна жорстка і непохитна умова: писати 2000 слів на день, кожного дня, незалежно від того, наскільки вони погані. «Я ніколи не відвідувала курсів з творчого письма, тому абсолютно не розумілася на ремеслі, структурі сюжету чи створенні світу. Я купила кілька книг про жанрове письмо і вчилася по ходу роботи, використовуючи підхід «зроби сам».Я інтуїтивно використовувала багато хороших технік і прийомів, але Odyssey допоміг мені усвідомити, як правильно їх використовувати. Я також мала купу поганих звичок, і Джин Кавелос допомогла мені їх позбутися. Odyssey прийшов у моє життя саме в потрібний момент. Я втратила впевненість у собі та своїх навичках письма, але воркшоп допоміг її повернути. Я не впевнена, чи змогла б написати другу книгу без підтримки Джин.Одне із головних правил, яке я завжди використовую: на кожному етапі плану головний герой має щось робити. Кожен крок має бути прямим наслідком вибору головного героя, незалежно від того, чи є він успішним», — розповідає авторка. У 2024 році Ребекка Кван повернулася до Odyssey Writing Workshop як запрошена лекторка, ділячись своїм досвідом та знаннями з новим поколінням письменників.in book we trust

Останнім часом все частіше бачу такі пости: зекономте свій час на вигадуванні ідей для контенту. Ось класні промти, які зроблять так, щоб за тебе все придумував штучний інтелект. Я нормально відношусь до ШІ. Але це просто асистент: він може знайти тобі необхідну інформацію, навіть ту яку ти ґуґлив би 2 години, відредагувати текст, запропонувати якісь альтернативи і так далі. Тобто це ідеальний варіант прибрати рутинну зі свого життя й довірити її цьому асистенту (але тут варто пам’ятати, що треба писати нормальні промти й просити його підтвердження інфи). Для чого ж прибирати рутину? Саме для того, щоб мати можливість зайнятися креативною частиною своєї роботи. Придумування постів/форматів/історій — це і є креативна частина. І жоден штучний інтелект не здатен це зробити краще людини. Бо, як мінімум, насправді це зовсім не інтелект, він не вміє думати. Ось тут я постив класну цитату Ріка Рубіна саме про це, що якщо дати одну креативну задачу різним ШІ — відповіді будуть однакові або максимально схожі. А якщо 5 різним в його прикладі режисерам — буде 5 різних ідей. І в цьому взагалі сенс. Ви прибираєте якусь нудну рутину, натомість зосереджуєтесь на креативній частині й робити її такою, якою ви є людиною. Ніхто за вас це не зробить. Тренди і так далі — це все ок, але ми всі, як споживачі контенту, хочемо бачити вас, хочемо бачити автентичний контент, який можливий лише, якщо його придумаєте ви. Тому не треба на це вестись. ШІ може бути вашим хорошим помічником, але точно не тим, хто буде вигадувати класні креативні чи ідеї для контенту. Максимум — середні, які ніяк вас не будуть виділяти. І це не справа в промтах. Справа в тому, що ви людина, а він — ні. Що ви маєте інтелект, а він — ні. P.S. І загалом, нам всім треба частіше тренувати свій мозок і ось думання та вигадування креативних концепцій це класний тренажер. Я по собі знаю, що якщо я кілька днів чи тижнів, не роблю щось таке, то просто вже не можу думати на своєму рівні. Штучний інтелект повинен забирати нудну частину вашої роботи й залишати вам можливість думати та створювати. 🎬Підпишись на game of stories

​4 звички, які допоможуть всім, хто пише тексти 1. Перестаньте імпровізувати. Поставте ціль, яку можна виміряти «Спробую щось написати цього тижня» — це зовсім не те саме, що «Я напишу 3 000 слів цього тижня».Одне — розмите. Інше дає мозку чітку мішень. Якщо залишити хоча б трохи простору для маневру, мозок ним скористається, бо його базова функція — економити енергію.Перестаньте залишати місце для виправдань. Визначте, куди вам треба цілитися, і тримайте себе в цьому фокусі.2. Не тікайте від невдач Невдача — це не кошмар, як нас привчили думати. Це нормальна і необхідна частина процесу письма.Ти не зробиш усе ідеально з першої спроби — для цього й існує редагування. Якщо кожну помилку сприймати як доказ, що «це не твоє», ви ніколи не дійдете до фіналу.Помилятися — не означає провалюватися. Це означає вчитися тому, що працює.3. Перестаньте писати лише тоді, коли є натхнення Якщо ви пишете тільки тоді, коли є натхнення або настрій, вам можуть знадобитися десятиліття, щоб завершити книгу або сценарій (якщо взагалі вийде дійти до кінця).Дехто з письменників готовий миритися з таким темпом. Але якщо ви — ні, доведеться перестати чекати натхнення й почати з’являтися до роботи з дисципліною.Регулярне письмо, навіть у «не свої» дні, це різниця між балуванням і реальним фіналом.4. Створюйте більше, ніж споживаєтеКупа збережених корисних матеріалів можуть надихати, але вони не писатимуть за вас. Споживання контенту здається продуктивним, але не дає результату. Справжній прогрес відбувається в моменті створення. Єдиний спосіб завершити історію — це реально її написати.🤝Придбати мінікурс «Прокачай свій сторітелінг» 🎬Підпишись на game of stories

Тімоті Шаламе сказав, що «Інтерстеллар» — його улюблений проєкт, у якому він коли-небудь знімався:«Хоча моя роль в “Інтерстелларі” не дуже велика — здається, я був 12-м у списку виклику на знімання. Цей фільм прийшов у моє життя в момент, коли ні в житті, ні в кар’єрі ще нічого не було визначено. І він залишився моїм улюбленим проєктом з усіх. Це фільм, який я передивлявся найбільше — більше, ніж будь-який інший фільм в історії людства. Я неймовірно вдячний, що був частиною цього проєкту. І якщо зараз у моєму житті період достатку й хороших речей, то тоді він став для мене маленьким смарагдом. Він з’явився саме тоді, коли мені це було дуже потрібно». Днями Тімоті розмовляв з Крістофером Ноланом перед показом фільму, й Шаламе там сказав:Коли я отримав роль, я загуглив проєкт, і в оригінальній версії історія була про батька і його сина. Я подумав: “О, чоловіче. Я зробив це!” Ось що відповів Нолан:Ніколи не вір тому, що читаєш в інтернеті. Ось тут я писав, чому цей фільм не про космос. А тут про те, чому Крістофер Нолан не користується смартфоном. 🤝Придбати мінікурс «Прокачай свій сторітелінг» 🎬Підпишись на game of stories

Після серії успішних фільмів на початку кар’єри режисер Пол Томас Андерсон став надто гостро усвідомлювати очікування — необхідність щоразу перевершувати власні попередні роботи.Це призвело до періоду, коли він писав сценарії, які з кожним разом дедалі більше ненавидів.«Мені стало по-справжньому погано від того, як я пишу, — сказав він. — Це було жахливе відчуття». Одного дня, почуваючись особливо пригніченим, Андерсон пішов прогулятися Лондоном і випадково зайшов до букіністичної крамниці. Там його погляд зупинився на одній книжці.«Її було важко не помітити, — згадував він. — На обкладинці величезними червоними літерами зі знаком оклику було написано “Oil!”. А ще там була красива картина Каліфорнії — місця, звідки я родом». Андерсон купив роман Oil! Аптона Сінклера і невдовзі захопився історією безжального нафтового магната та його нав’язливого прагнення до багатства на початку ХХ століття.«І, чесно кажучи, якось одного дня — просто від нудьги, — я почав брати шматки з цієї книжки й переписувати їх як свої, у формі сценарію. Я не думав, що адаптую роман. Але слова просто почали «липнути». Вони виглядали дуже добре. Дуже-дуже добре. І це було неймовірно надихаюче». Не до кінця усвідомлюючи, що пише сценарій, Андерсон створив те, що сьогодні багато хто вважає його шедевром — There Will Be Blood («Нафта»).Насправді значуща, творча робота часто народжується з того, що не виглядає продуктивно: • прогулянки, як тут у випадку Стіва Джобса • просто сидіти та нічого не робити • читання книжок, які, здається, не мають жодного стосунку до твоєї справи • робота, яка не дає миттєвого видимого результатуКоли Пол Томас Андерсон гуляв Лондоном, заходив у книжкові крамниці й читав Oil!, він зовсім не виглядав людиною, зайнятою роботою над новим фільмом. Але він його створив. 🤝Придбати мінікурс «Прокачай свій сторітелінг» 🎬Підпишись на game of stories

Ганса Циммера знають всі. Він найвідоміший композитор Голлівуду. Якщо він бере участь в проєкті — значить на нього покладають сподівання й він, скоріше за все, стане культовим. Він так і не отримав класичної музичної освіти, але написав музику для сотні фільмів. Серед них «Інтерстеллар», «Король Лев», «Дюна», «Початок» і багато інших. Як йому це вдалося? Спойлер — не обійшлося без розуміння важливості хороших історій. Ганса вигнали з уроків гри на фортепіано та відрахували з 8 шкіл. Але це не завадило йому. В дитинстві Ганс втратив батька й щоб справитися з втратою втік в музику — вона стала його «найкращим другом». Прорив як композитора стався у 1994 році з виходом мультфільму «Король Лев». Ось результат: «Оскар», «Золотий глобус», два «Ґреммі». У 2007 році The Daily Telegraph включив Циммера до списку 100 живих геніїв сучасності. Ось кілька правил роботи Ганса: 1. Сміливість експериментувати«Процес — це все. Саме з процесом ми хочемо, щоб люди взаємодіяли. У підсумку все, чого ми хочемо, — щоб у людей була сміливість експериментувати». Режисери наймали Циммера за його здатність створювати унікальні звукові світи, яких не робив ніхто інший.Для «Дюни» він прагнув «створити звуки, яких ніхто ніколи не чув». Він вигадав нові інструменти, поєднав синтезатори з оркестром — і створив щось принципово нове. Він не гнався за трендами, а сам став трендом.2. Великий сторітелінг — це про емоціюВ «Інтерстелларі» орган став повноцінним персонажем. У «Темному лицкарі» дві ноти створили страх навколо Джокера.Люди не пам’ятають, що ти створив. Вони пам’ятають, що вони відчували.«Наприкінці дня я можу сказати все, що вам потрібно знати, одним словом: історія». Циммер завжди розмовляє з режисером, щоб зрозуміти історію за сценарієм. Для «Інтерестеллара» Крістофер Нолан сказав йому, що це фільм не про космос, а про батьківство. Саме це сформувало культовий саундтрек.3. Залишайте простір для глядача«Ведіть глядача в подорож, але не проходьте її замість нього», — каже Ганс. Не потрібно диктувати, що саме глядач має відчувати. Нехай він сам визначає свій шлях. Циммер створює атмосфери:◽️«Гладіатор» — примарний вокал і мінімальна інструментація◽️«Пірати Карибського моря» — ритмічний пульс, що миттєво захоплюєСправа не в кількості нот, слів чи ідей, а в тому, наскільки глибоко вони влучають.Принципи Ганса Циммера для творців: ◽️Створюй емоцію◽️Історія — понад усе◽️Залишай простір для глядача◽️Май сміливість експериментувати🤝Придбати мінікурс «Прокачай свій сторітелінг» 🎬Підпишись на game of stories

​Бен Аффлек ідеально описав роль Штучного інтелекту: Якщо ти намагаєшся змусити ChatGPT або Claude чи Gemini щось для тебе написати — це виходить повна фігня.І це фігня, бо за своєю природою воно завжди тяжіє до середнього, до усередненого. І воно ненадійне, і… коротше, я просто не можу дивитися на те, що воно зараз пише. Це може бути корисним інструментом, якщо ти письменник і думаєш: «Так, а що ж це за штука… я намагаюся щось вибудувати». Або якщо хтось комусь надсилає листа, але відповідь затримується на два дні — і треба щось сформулювати. У такому сенсі воно може навести якісь приклади.Але я насправді не думаю, що дуже ймовірно, що воно зможе писати щось справді значуще. І тим більше — що воно почне знімати фільми на високому — ні, цього, я думаю, не станеться. Я не вірю в це. Мені здається, що в підсумку виявляється: технологія розвивається не зовсім так, як її подавали.І по суті це буде просто інструмент — так само, як візуальні ефекти. Так, навколо цього має бути мовне й правове регулювання.Потрібно захищати своє ім’я та зовнішність.І це можна зробити — наприклад, через вотермарки. Такі закони вже існують. Я не можу продати твою, бляха, фотографію за гроші. Не можу. Ти можеш подати на мене до суду. Крапка.Мені це нагадує те, про що ми говорили раніше: тут значно більше страху, бо є відчуття екзистенційної загрози — мовляв, це все зітре, усе знищить. Але, на мій погляд, це суперечить тому, що показує історія: впровадження завжди повільне, поступове, інкрементальне.Я думаю, значна частина цієї риторики походить від людей, які намагаються виправдати оцінки компаній, коли кажуть: «За два роки роботи більше не буде». Вони говорять це тому, що їм потрібно обґрунтувати інвестиційну оцінку, яка виправдає капітальні витрати на будівництво дата-центрів. Аргумент такий: мовляв, «як тільки ми випустимо наступну модель, вона одразу масштабуватиметься й стане втричі кращою». Але насправді ChatGPT-5 приблизно на 25% кращий за ChatGPT-4, і при цьому коштує приблизно в чотири рази більше з точки зору електроенергії та обсягу даних.Тож тут нічого такого.🤝Придбати мінікурс «Прокачай свій сторітелінг» 🎬Підпишись на game of stories

​Крістофер Нолан пояснює свою любов до Девіда Лінча й те, як він надихався ним під час написання Memento:«Одним із фільмів, які я подивився, коли писав сценарій, був Lost Highway Девіда Лінча. Я фанат Лінча, але після перегляду в мене було відчуття: “Що це, в біса, було?” Фільм здався надто дивним, надто довгим. Я ледь не припинив його дивитися.А потім, приблизно за тиждень, я згадав цей фільм так, ніби згадував один із власних снів. І зрозумів, що Лінч створив форму фільму, яка відкидає тінь у пам’яті, набуваючи форми сну. Це як гіперкуб — тінь чотиривимірного об’єкта в нашому тривимірному світі.Це повертає нас до Ейзенштейна: кадр А плюс кадр Б дають думку В. Це найвища мета того, чого ти прагнеш досягти формою кіно. Ти намагаєшся створити щось, що не зводиться просто до плівки, яка проходить крізь проєктор.Я думаю, є й інші фільми такого типу — наприклад, The Tree of Life Маліка. І саме це Memento намагався зробити по-своєму — і, судячи з реакції глядачів, йому це вдалося. Найбільше я пишаюся тим, що досвід перегляду цього фільму не обмежувався самим фільмом як таким. Він виходив за свої межі, розтікався в різні боки. Він створював тривимірний наратив».📝Придбати навчання «Сторі Лаб» зі знижкою 42%🤝Придбати мінікурс «Прокачай свій сторітелінг» 🎬Підпишись на game of stories

Діти проти собак. Зараз можна побачити як деякі бізнеси почали пускати до себе грітися безпритульних собак. Це топове рішення, яке не повинно у гуманного суспільства викликати жодних але. Але, на жаль, викликає. Наприклад, розмови про антисанітарію. Чи підвищує це рівень антисанітарії? Мабуть, що так. Проте в складних ситуаціях розставляються пріоритети. Тут або ідеальна чистота та санітарні правила, або життя собаки. Для мене життя собаки важливіше. Так само, я думаю, і для багатьох інших людей, тому бізнеси і приймають такі рішення. Інше «але» — це типу великі (або невеликі) собаки лякають дітей і це не ок. Я граю за обидві команди. Тобто у мене є великий чорний пес і маленька 2-річна дитина. І саме гра за дві команди дозволяє мені зробити висновок, що страх дітей — це не причина відправляти собак помирати в холоді. Це задача батьків працювати з цим страхом. І взагалі вони можуть бути причиною цього страху. У мене лабрадор. Тобто, якщо ви не знаєте, це найдобріша істота у світі. Він просто фізично не здатен когось образити. Про напасти чи вкусити взагалі мова не йде. Але я розумію, що це знають не всі люди. Але це не знання не може бути причиною демонизування собак. Ось що відбувалося зі мною особисто десятки разів: я заходжу з собакою в кав’ярню/магазин чи просто десь стоїмо, і там є дорослі з дитиною. І просто не порахувати скільки разів ці дорослі маніпулювали собакою заради того, щоб вгамувати дитину. Наприклад, казали заспокоїтися, бо вкусить собака. Або просто казали не лізь, бо собака вкусить. Не чіпай, бо налякаєш і собака вкусить. Не підходь і так далі. Спойлер — не вкусить. Так, без дозволу до собак краще не лізти. Бо це, як мінімум, поганий тон. Але це не означає, що від цього собака накинеться та вкусить. Це означає, що ці дорослі просто таким чином виховують у дітей страх перед собаками. І потім, коли з’являється критична ситуація, коли треба рятувати життям безпритульним песикам, вони кажуть: не пускайте їх в теплі приміщення, моя дитина боїться! Це твоя задача, як дорослого: пояснити, чому собаки тут зараз знаходяться, чому зараз немає іншого виходу для них, і взагалі, що вони не вороги, а наші друзі. Треба виховувати у дитини емпатію, а не страх. І тоді не виникатиме питань про те, що не можна рятувати собакам життя, бо дітям страшно.

Смерть як елемент сторітелінгу. 10 років тому, 10 січня 2016-го, помер Девід Бові. На той момент це, мабуть, була емоційно найсильніша втрата зірки особисто для мене. По-перше, я дуже люблю музику Девіда Бові. По-друге, я обожнюю його підхід до творчості й те, що він міг бути різним. А, по-третє, за два дні до того, вийшов його останній альбом — Blackstar. І це просто ідеальний варіант попрощатися. Ось як дизайнер Джонатан Барнбрук, який створив обкладинку для платівки, пояснив її значення в інтерв’ю Dezeen:«Це була людина, яка дивилася в обличчя власній смертності. Символ Blackstar [★], замість напису Blackstar, має відчуття фінальності, темряви й простоти — і саме це є відображенням музики…Ідея смертності тут присутня, так само як і образ чорної діри, що втягує в себе все; Великого вибуху, початку Всесвіту — і питання, чи існує його кінець. Усе це напряму пов’язане з темою смертності». Девід Бові помер від раку, тому, звичайно, він знав, що помирає й так сказав своє останнє слово. Але не тільки це мене вразило: один з треків альбому, який також вийшов кліпом, має назву Lazarus — пряма відсилка до чувака, якого воскресив Ісус Христос. І ось якими словами він починається: Look up here, I'm in heaven Вже через два дні після виходу альбому, Девід Бові дійсно був на небесах. І тому знав, що співатиме пісні альбому з нього. Це підтвердив і продюсер Blackstar Тоні Вісконті, який сказав: «Він знав, що помирає, і зробив Blackstar прощальним подарунком». Також напередодні смерті він випустив кліп і на пісню Blackstar, де є астронавт із заплющеними очима, череп як священний об’єкт, ритуальні танці, сліпі персонажі. Це не просто кліп. Це похоронний ритуал, знятий за життя автора.Девід Бові використав власну смерть як елемент творчості, щоб розповісти історію. Останню історію Людини, яка впала на Землю.🎬Підпишись на game of stories