Всім привіт.Вчора пройшли змагання у Світловодську, і хочу трохи розповісти, як це було.Якщо коротко - 3 місце в категорії профі 🥉І знаєте що? Мені реально дуже сподобалось.Маленьке красиве місто, класна атмосфера, спека, очікування мого старту, ми поїхали всією сімʼєю - і попри все це день вийшов дуже теплим і кайфовим.Але для мене ці змагання були важливі не тільки через результат.Після народження Даніка я майже два місяці взагалі не тренувався. Не тому що "не хотів" чи "не було мотивації". А просто банально не було часу дійти до залу.Потім були якісь хаотичні тренування уривками. Такі, більше для психіки. Спітнів, трохи відпустило - і назад у побут.Потім я захворів. Не сильно, тільки насморк і кашель, але ж не в потрібний час.Тому що був відбір на CFX Games, куди я дуже хотів потрапити цього року. Хоча якщо чесно - навіть якби пройшов онлайн-кваліфікацію, то навряд чи поїхав би на самі ігри. Три дні змагань, сімʼя, маленька дитина - це був би ще той квест.І я не пройшов.Закономірно. Бо технічно я був не готовий. Хоча мені здавалося, що був.Але накрило все одно сильно.Бо спорт - це ж не просто "хобі". Це частина того, ким ти себе вважаєш.І коли ця частина починає сипатися - стає дуже дивно всередині.Типу… хто я тоді? Тобто така собі втрата самоідентифікації. Я думав, що я "отакий" (тут має бути іконка або картинка сильного), а я "отакий" (тут протилежна іконка).Особливо іронічно, бо цей канал же про те, як бути активним татом, все встигати, мати купу хобі, жити цікаво.Так от.З однією дитиною це звучало красиво 😄З двома - все значно чесніше.То як все встигати? Та ніяк 😂Гітара відійшла в сторону. Python став рідкістю.Сценарій серіалу взагалі лежить на паузі. Книги - купую, але щоб читати, тож потрібен час)І ще купа всього.А спорт був тим, що тримало мене в балансі. Давало відчуття структури. Контролю. Гармонії.І коли на нього перестало вистачати часу - я трохи загубився.І тут рішення прийшло звідти, звідки не чекав.Реклама в інсті 😄Якісь домашні гантелі. У мене такі були в Бердянську, до речі.Потім подумав: а чого ні?У результаті купив штангу в гараж і дві гантелі.І почав потроху збирати себе назад.Не ідеально, не по півтори години 4 рази на тиждень.Не "як раніше".А просто виходив в гараж і робив свої 30 хвилин. Кожен день. Навіть в 23:00 (у цьому і кайф гаражу - він закривається, коли я хочу)Коротше кажучі, регулярно і набагато частіше я став займатися.Програма, адаптована під те, що є.І результат - вчорашнє 3 місце.Можна було, мабуть, і за друге зарубитися. Але не ризикував.І знаєте який висновок?Мабуть, ця історія не про "як все встигати".А про те, як не встигати все - і все одно не здавати себе.
Сьогодні було перше змагання в цьому році.Трейл 10+ км у неймовірному місці біля Кременчука. Організація — як завжди на висоті.Люди — крута спільнота, всі дуже багато бігають.А сам маршрут — це окрема історія: поля, ліси, струмки, перші квіти, грязюка під ногами.Коротше — кайф. Круті підйоми - то взагалі жесть. Я, звісно, до трейлу взагалі не готувався.Я не треную біг — просто зараз немає на це часу.Не хвалюсь цим, але це факт.До речі, можливо, почну іноді бігати з Хіто — це вже буде хоч щось.Але, незважаючи на це, я регулярно приїжджаю на такі старти.Сьогодні пробіг у хорошому темпі.Не в трійці — але дуже задоволений.Бо для мене змагання — це не про місця, а про виклик собі, про подолання та досвід.Про відчуття, що ти живеш на повну.І тут починається друга частина цієї історії.З народженням Даніка (йому вже півтора місяця) тренувань стало дуже мало.Часу майже немає.Силові просіли і витривалість теж (пам’ятаєте, я писав про детермінанти?).Але на горизонті — CFX Games.Найкращі кросфіт-змагання в Україні, які я пропустив минулого року.І я зареєструвався в категорії intermediate.Об’єктивно — правильніше було б піти в scaled.З моєю поточною формою це логічніше.Але я обираю інше.Бо в scaled, скоріш за все, не буде ходьби на руках, виходів силою на перекладині і всього того, що мені насправді цікаво.А я хочу це робити.Є підхід:їхати туди, де можна щось зайняти.Це нормальна стратегія. Про результат.А є мій підхід:)Йти туди, де складніше, де є невідомість та ризик не впоратись.Але є ріст.Я обираю останнє. Ну, ви зрозуміли. Якщо чесно, зараз я навіть не до кінця розумію, як зможу поїхати на три дні у Львів.Чи поїдемо всі разом, чи залишимо Хіто з кимось — питань більше, ніж відповідей.Але це і не так важливо.Я хоча б спробую пройти онлайн-відбір.А далі — подивимось.Життя, воно таке.
Коли я навчався у гімназії, приблизно в 5-му класі, у нас з’явився клуб любителів The Beatles.Його організував наш фізик — Володимир Валерійович, або просто ВВ. Людина тонкого смаку і великої музики. Саме після «бітлів» від нього я вперше почув і про інші гурти.Але почну з головного.Було чотири великі зустрічі. Збиралося кілька класів.ВВ поділив творчість The Beatles на чотири періоди — і кожну сходку присвятив окремому етапу. Ми слухали пісні, відповідали на питання, грали в «вгадай мелодію», обговорювали тексти й аранжування.Тоді я по-справжньому закохався в них. Слухав постійно.Потім — дорослішання.З’явилися Queen, складніші речі — King Crimson, Genesis.Коли з колонок лунав Scooter – How Much Is the Fish, мене відверто перекошувало 😅Про The Beatles я якось забув.Вони залишилися десь у шкільних спогадах.І ось проходить приблизно 25 років.Я починаю цікавитися сонграйтингом — не емоційно, а «науково».Розбираю гармонії. Дивлюся, де використана модуляція через півтон.Де тритонова заміна.Як працює домінанта, як будуються переходи між тональностями.І тут випадково знаходжу на YouTube розбір The Beatles. Або не випадково))І мене буквально пробиває.Виявляється, вони були неймовірними не просто тому, що писали свої круті пісні, а тому, як вони їх писали, що вони дозволяли собі в 1960-х.Які гармонічні рішення використовували та як ламали очікування слухача.І я розумію: те, що я зараз вивчаю як «теорію», вони вже інтуїтивно застосовували 60 років тому.Коло, здається, замкнулося.І це цікаве відчуття — коли ти повертаєшся до чогось дитячого, але вже з іншим рівнем глибини.Наче слухаєш ті самі пісні — але вперше.Іноді ми не переростаємо речі.Ми просто доростаємо до їх розуміння.
Привіт, друзі.Останнім часом я рідко тут з’являюся — і на це є причини.Дуже багато зайнятості, справ, задач, планів. Життя ніби розтягує в різні боки.Але це не скасовує мого бажання ділитися з вами тим, що для мене справді важливо.У мене часто буває відчуття, що часу не вистачає на все, що я люблю і що вважаю важливим.Робота, тренування, сім’я, навчання, думки, плани — усе потребує уваги.Знайоме відчуття? Якщо так — хочу поділитися з вами однією дуже простою, але сильною вправою.Ця практика прийшла до нас від стоїків.Її використовували ще понад дві тисячі років тому.Зокрема — Марк Аврелій. Людина, яка керувала імперією, але водночас дуже уважно ставилася до свого внутрішнього світу.Суть вправи проста, але вимагає чесності: Протягом дня — кілька разів — зупиніться на 2–5 хвилин.Візьміть блокнот або нотатку в телефоні (краще все ж папір і ручку) і запишіть усе, що вас турбує.Не лише великі речі. А все, що фоном тягне увагу.Робочі задачі, які ви відкладаєте.Розмови, яких уникаєте.Тіло — якщо щось болить або постійно нагадує про себе.Фінанси.Плани на майбутнє.Навіть дрібниці: новини, дописи, коментарі, думки про те, що «треба було відповісти інакше».Будьте максимально чесні. Це не для когось — це тільки для вас.А ввечері подивіться на цей список ще раз.І навпроти кожного пункту проставте відсоток:наскільки ця річ знаходиться в зоні вашого реального впливу.0% - ви не можете на це вплинути взагалі.30%, 50%, 80% - частково.100% - повністю у вашій відповідальності.Дуже швидко стає видно одну річ:ми витрачаємо колосальну кількість уваги й нервової енергії на те,на що не маємо жодного впливу.Соціальні мережі. Чужі думки. Події, які не залежать від нас. Інформаційний шум.Ми годуємо це своєю увагою - і при цьому обкрадаємо те, що для нас справді важливе.Стоїчний крок тут жорсткий, але чесний:те, що не в зоні вашого контролю — прибрати зі свого внутрішнього фокусу.Свідомо. Не з агресією, а з повагою до власної енергії.А далі - другий, ключовий етап.Запитайте себе:що у вашому житті є по-справжньому суттєвим?Не просто «важливим», а тим, без чого ви перестаєте бути собою.Для когось це рух і подорожі.Для когось - створення, навчання, передача знань.Для когось - сім’я, тіло, глибина, тиша, шлях.Ці речі майже завжди нетермінові.Вони не кричать, вони терпляче чекають. І ми часто відкладаємо їх «на потім»,віддаючи час дрібному, шумному, чужому. А потім з’являється відчуття, що ми ніби збилися з дороги.Що внутрішній вогонь тьмяніє. Що життя стало блідим.Це не нормально. І це можна змінити.Я пропоную не чекати Нового року.Не чекати ідеального моменту.А почати вже зараз - з простого:повернути свою увагу собі.Спробуйте цю вправу.І подивіться, що зміниться.Дякую вам за увагу.Сподіваюся, ці тексти й думки справді додають вам ясності й опори.🖤 Fit Dad
Привіт, котики.Сьогодні трохи заумств, але думаю, вони вам не завадять — раз уже не завадили мені.Чули щось про вигорання? Про ті ранки, коли прокидаєшся і не хочеться нічого: ні працювати, ні тренуватися, ні брати до рук книжку чи гітару. У кожного це проявляється по-своєму, але суть одна — ніби всередині зникає контур. Ти є, а сенсу немає.Так от. Японці давно помітили одну річ і придумали кілька простих, але дуже теплих способів повернути себе до життя.Перше — «іккі но мей».Це не про велике призначення і не про глобальні місії.Це про маленьку причину жити сьогоднішнім днем.Не «ким я буду через десять років», а «що дає мені силу прокинутися сьогодні».Крихітна дія: смак, ритуал, момент, запах, хвилина тиші.Щось дуже дрібне, але стабільне.Сенс не завжди народжується з масштабів — інколи він народжується з того, що ти живий тут і зараз.Друге — сила ритуалів.Психологи з Кіото кажуть: депресія приходить не через провали, а через розпад мікросенсу.Коли зникає ритуал — зникає структура.Один студент, що втратив інтерес до життя, почав фотографувати світанки щодня. Через 21 день він сказав: «Я знову відчуваю, що потрібен».Його життя не змінилося.Змінилася рамка, з’явилася сталість. До речі, про ранкові ранні підйоми та фотографування - дуже класна тема.Третє — сенс як рух до людей.У японських родинах дітям не кажуть «знайди своє призначення».Їм кажуть: «знайди, кому можеш бути корисним сьогодні».Це створює зовнішнє пальне — коли ти хоч на сантиметр доторкаєшся до іншої людини, день вже не відчувається пустим.Чоловік із Наґої, який 15 років поспіль зустрічає сусідів з гарячим чаєм, каже:«Сенс — це не відповідь.Сенс — це рух до людей».І тепер — важливе.Канал підійшов до того моменту, коли нам самим потрібна маленька дія, маленький ритуал.Не марафон, не челендж у класичному розумінні, не щось гучне чи надихаюче на три хвилини. А щось щоденне, просте, на пару тижнів — те, що створює внутрішню опору.Я думаю над цим і скоро напишу вам, що ми робимо разом.Далі.Бути корисним сьогодні комусь — це не просто про «доброту».Це про служіння. Про тапах — внутрішній вогонь, який народжується, коли ти робиш щось не лише для себе.Це окрема тема, і ми її теж піднімемо. Бо вона глибока.І ще. Дисципліна, сталість, шляхи самовіддачі — все це сильні слова.Але якщо всередині щось перегоріло, не треба ламати себе ними.Потрібно запалити вогонь заново.З маленького руху, з маленького сенсу, з однієї причини прокинутися завтра.Бажаю знайти свою маленьку іскру на ранок 🤍💪
Привіт усім ще раз.Давайте по порядку розкажу, що й як. Може, так і вийде повернутися сюди.Зараз буде серія маленьких історій. Готові?1. Після літніх змагань, коли я буквально горів кросфітом, я раптом усвідомив, що в цьому кросфіті я мало що вмію. І пірнув у тренування з акцентом на техніку. Багато чого не виходило, я нервував і думав: «Та хто я такий, щоб узагалі щось писати про тренування?»Зараз розумію — я ж не експерт, я жива людина. І можу ділитися своїм шляхом, як є. Тим більше, тренування завжди були однією з головних тем на цьому каналі. Тому сьогодні було таке собі повернення на каналі. Описав своє тренування.2. Ще я тут писав про біологію, нутриціологію й інші наукові штуки. Там теж було багато суперечок. І коли я почав читати книжку «Смерть експертизі» (її радив Баумейстер), то якось поставив паузу на всіх біологічних темах. Бо хто я такий, щоб про це писати? Принаймні поки що. Але з іншого боку, хто, як не я?)3. Паралельно з усім цим я пішов вчити Python. Так, у мене буває таке — швидко загорівся і понісся. Вчу вже кілька місяців. Подобається, хоча часу мало, і тут потрібна стабільність. Програмування виявилося цікавою річчю. І хоч рівень у мене ще дуже-дуже початковий, і в роботі мені це прямо зараз особливо не потрібно, я все одно не хочу кидати. Мені це робить добре.4. Коли я вчився в НАУ, то вступив на прикладну фізику на бюджет після гуманітарної гімназії. Мені справді подобалося, але технічний борг був величезний, і багато чого давалося не так легко, як у школі. Потім — болонська система, бюрократія, КВН, і прикладна фізика для мене закінчилася на третьому курсі. Я перейшов на «захист інформації»… де теж особливо не вчився :)А тепер? Тепер знову вчу математику й фізику. Бо тоді не доучив. У роботі це мені теж не потрібно поки що, але душа тягнеться. Тому й так.5. Колись давно, ще в Києві, я працював в івент-агенції: трохи менеджером, трохи дизайнером, трохи копірайтером, трохи сценаристом, трохи діджеєм.А найбільше хотів бути справжнім сценаристом. Мені здавалося, що в мені є хист до історій. Потім був Comedy, трохи там потусив (не дуже успішно), а потім — Таїланд. І десь там всередині залишилася думка, що я все одно напишу щось своє. Книгу, серіал чи фільм — форма не важлива. Головне — історія. Ідеї я переписував майже десять років. І зараз, ночами, коли є сили та настрій, я знову пишу. Скільки років потрібно, щоб закінчити? Поки що не знаю. Але процес іде — і це вже добре.А до чого все це?Є така книга Джима Мерфі «Внутрішня сила чемпіона. Шлях до найкращої версії себе в житті й спорті». Уся вона — про життя на повну.До речі, я якраз зараз її й читаю :) Тому раджу.Ось такий вийшов пост. Трохи сумбурний, мабуть.І це я вам ще про вивчення японської не розказував, але то вже інша історія.
TGLIST.COM.UA
