Fit Dad 2.0

Всім привіт. Вчора пройшли змагання у Світловодську, і хочу трохи розповісти, як це було. Якщо коротко - 3 місце в категорії профі 🥉

І знаєте що? Мені реально дуже сподобалось. Маленьке красиве місто, класна атмосфера, спека, очікування мого старту, ми поїхали всією сімʼєю - і попри все це день вийшов дуже теплим і кайфовим. Але для мене ці змагання були важливі не тільки через результат. Після народження Даніка я майже два місяці взагалі не тренувався. Не тому що "не хотів" чи "не було мотивації". А просто банально не було часу дійти до залу. Потім були якісь хаотичні тренування уривками. Такі, більше для психіки. Спітнів, трохи відпустило - і назад у побут. Потім я захворів. Не сильно, тільки насморк і кашель, але ж не в потрібний час. Тому що був відбір на CFX Games, куди я дуже хотів потрапити цього року. Хоча якщо чесно - навіть якби пройшов онлайн-кваліфікацію, то навряд чи поїхав би на самі ігри. Три дні змагань, сімʼя, маленька дитина - це був би ще той квест. І я не пройшов. Закономірно. Бо технічно я був не готовий. Хоча мені здавалося, що був. Але накрило все одно сильно. Бо спорт - це ж не просто "хобі". Це частина того, ким ти себе вважаєш. І коли ця частина починає сипатися - стає дуже дивно всередині. Типу… хто я тоді? Тобто така собі втрата самоідентифікації. Я думав, що я "отакий" (тут має бути іконка або картинка сильного), а я "отакий" (тут протилежна іконка). Особливо іронічно, бо цей канал же про те, як бути активним татом, все встигати, мати купу хобі, жити цікаво. Так от. З однією дитиною це звучало красиво 😄

З двома - все значно чесніше. То як все встигати? Та ніяк 😂

Гітара відійшла в сторону. Python став рідкістю. Сценарій серіалу взагалі лежить на паузі. Книги - купую, але щоб читати, тож потрібен час)І ще купа всього. А спорт був тим, що тримало мене в балансі. Давало відчуття структури. Контролю. Гармонії. І коли на нього перестало вистачати часу - я трохи загубився. І тут рішення прийшло звідти, звідки не чекав. Реклама в інсті 😄

Якісь домашні гантелі. У мене такі були в Бердянську, до речі. Потім подумав: а чого ні? У результаті купив штангу в гараж і дві гантелі. І почав потроху збирати себе назад. Не ідеально, не по півтори години 4 рази на тиждень. Не "як раніше". А просто виходив в гараж і робив свої 30 хвилин. Кожен день. Навіть в 23:00 (у цьому і кайф гаражу - він закривається, коли я хочу)Коротше кажучі, регулярно і набагато частіше я став займатися. Програма, адаптована під те, що є. І результат - вчорашнє 3 місце. Можна було, мабуть, і за друге зарубитися. Але не ризикував. І знаєте який висновок? Мабуть, ця історія не про "як все встигати". А про те, як не встигати все - і все одно не здавати себе.

Сьогодні було перше змагання в цьому році. Трейл 10+ км у неймовірному місці біля Кременчука. Організація — як завжди на висоті. Люди — крута спільнота, всі дуже багато бігають. А сам маршрут — це окрема історія: поля, ліси, струмки, перші квіти, грязюка під ногами. Коротше — кайф. Круті підйоми - то взагалі жесть. Я, звісно, до трейлу взагалі не готувався. Я не треную біг — просто зараз немає на це часу. Не хвалюсь цим, але це факт. До речі, можливо, почну іноді бігати з Хіто — це вже буде хоч щось. Але, незважаючи на це, я регулярно приїжджаю на такі старти. Сьогодні пробіг у хорошому темпі. Не в трійці — але дуже задоволений. Бо для мене змагання — це не про місця, а про виклик собі, про подолання та досвід. Про відчуття, що ти живеш на повну. І тут починається друга частина цієї історії. З народженням Даніка (йому вже півтора місяця) тренувань стало дуже мало. Часу майже немає. Силові просіли і витривалість теж (пам’ятаєте, я писав про детермінанти?). Але на горизонті — CFX Games. Найкращі кросфіт-змагання в Україні, які я пропустив минулого року. І я зареєструвався в категорії intermediate. Об’єктивно — правильніше було б піти в scaled. З моєю поточною формою це логічніше. Але я обираю інше. Бо в scaled, скоріш за все, не буде ходьби на руках, виходів силою на перекладині і всього того, що мені насправді цікаво. А я хочу це робити. Є підхід:їхати туди, де можна щось зайняти. Це нормальна стратегія. Про результат. А є мій підхід:)Йти туди, де складніше, де є невідомість та ризик не впоратись. Але є ріст. Я обираю останнє. Ну, ви зрозуміли. Якщо чесно, зараз я навіть не до кінця розумію, як зможу поїхати на три дні у Львів. Чи поїдемо всі разом, чи залишимо Хіто з кимось — питань більше, ніж відповідей. Але це і не так важливо. Я хоча б спробую пройти онлайн-відбір. А далі — подивимось. Життя, воно таке.

Коли я навчався у гімназії, приблизно в 5-му класі, у нас з’явився клуб любителів The Beatles. Його організував наш фізик — Володимир Валерійович, або просто ВВ. Людина тонкого смаку і великої музики. Саме після «бітлів» від нього я вперше почув і про інші гурти. Але почну з головного. Було чотири великі зустрічі. Збиралося кілька класів. ВВ поділив творчість The Beatles на чотири періоди — і кожну сходку присвятив окремому етапу. Ми слухали пісні, відповідали на питання, грали в «вгадай мелодію», обговорювали тексти й аранжування. Тоді я по-справжньому закохався в них. Слухав постійно. Потім — дорослішання. З’явилися Queen, складніші речі — King Crimson, Genesis. Коли з колонок лунав Scooter – How Much Is the Fish, мене відверто перекошувало 😅

Про The Beatles я якось забув. Вони залишилися десь у шкільних спогадах. І ось проходить приблизно 25 років. Я починаю цікавитися сонграйтингом — не емоційно, а «науково». Розбираю гармонії. Дивлюся, де використана модуляція через півтон. Де тритонова заміна. Як працює домінанта, як будуються переходи між тональностями. І тут випадково знаходжу на YouTube розбір The Beatles. Або не випадково))І мене буквально пробиває. Виявляється, вони були неймовірними не просто тому, що писали свої круті пісні, а тому, як вони їх писали, що вони дозволяли собі в 1960-х. Які гармонічні рішення використовували та як ламали очікування слухача. І я розумію: те, що я зараз вивчаю як «теорію», вони вже інтуїтивно застосовували 60 років тому. Коло, здається, замкнулося. І це цікаве відчуття — коли ти повертаєшся до чогось дитячого, але вже з іншим рівнем глибини. Наче слухаєш ті самі пісні — але вперше. Іноді ми не переростаємо речі. Ми просто доростаємо до їх розуміння.

Привіт, друзі. Останнім часом я рідко тут з’являюся — і на це є причини. Дуже багато зайнятості, справ, задач, планів. Життя ніби розтягує в різні боки. Але це не скасовує мого бажання ділитися з вами тим, що для мене справді важливо. У мене часто буває відчуття, що часу не вистачає на все, що я люблю і що вважаю важливим. Робота, тренування, сім’я, навчання, думки, плани — усе потребує уваги. Знайоме відчуття? Якщо так — хочу поділитися з вами однією дуже простою, але сильною вправою. Ця практика прийшла до нас від стоїків. Її використовували ще понад дві тисячі років тому. Зокрема — Марк Аврелій. Людина, яка керувала імперією, але водночас дуже уважно ставилася до свого внутрішнього світу. Суть вправи проста, але вимагає чесності: Протягом дня — кілька разів — зупиніться на 2–5 хвилин. Візьміть блокнот або нотатку в телефоні (краще все ж папір і ручку) і запишіть усе, що вас турбує. Не лише великі речі. А все, що фоном тягне увагу. Робочі задачі, які ви відкладаєте. Розмови, яких уникаєте. Тіло — якщо щось болить або постійно нагадує про себе. Фінанси. Плани на майбутнє. Навіть дрібниці: новини, дописи, коментарі, думки про те, що «треба було відповісти інакше». Будьте максимально чесні. Це не для когось — це тільки для вас. А ввечері подивіться на цей список ще раз. І навпроти кожного пункту проставте відсоток:наскільки ця річ знаходиться в зоні вашого реального впливу.0% - ви не можете на це вплинути взагалі.30%, 50%, 80% - частково.100% - повністю у вашій відповідальності. Дуже швидко стає видно одну річ:ми витрачаємо колосальну кількість уваги й нервової енергії на те,на що не маємо жодного впливу. Соціальні мережі. Чужі думки. Події, які не залежать від нас. Інформаційний шум. Ми годуємо це своєю увагою - і при цьому обкрадаємо те, що для нас справді важливе. Стоїчний крок тут жорсткий, але чесний:те, що не в зоні вашого контролю — прибрати зі свого внутрішнього фокусу. Свідомо. Не з агресією, а з повагою до власної енергії. А далі - другий, ключовий етап. Запитайте себе:що у вашому житті є по-справжньому суттєвим? Не просто «важливим», а тим, без чого ви перестаєте бути собою. Для когось це рух і подорожі. Для когось - створення, навчання, передача знань. Для когось - сім’я, тіло, глибина, тиша, шлях. Ці речі майже завжди нетермінові. Вони не кричать, вони терпляче чекають. І ми часто відкладаємо їх «на потім»,віддаючи час дрібному, шумному, чужому. А потім з’являється відчуття, що ми ніби збилися з дороги. Що внутрішній вогонь тьмяніє. Що життя стало блідим. Це не нормально. І це можна змінити. Я пропоную не чекати Нового року. Не чекати ідеального моменту. А почати вже зараз - з простого:повернути свою увагу собі. Спробуйте цю вправу. І подивіться, що зміниться. Дякую вам за увагу. Сподіваюся, ці тексти й думки справді додають вам ясності й опори.

🖤 Fit Dad

Привіт, котики. Сьогодні трохи заумств, але думаю, вони вам не завадять — раз уже не завадили мені. Чули щось про вигорання? Про ті ранки, коли прокидаєшся і не хочеться нічого: ні працювати, ні тренуватися, ні брати до рук книжку чи гітару. У кожного це проявляється по-своєму, але суть одна — ніби всередині зникає контур. Ти є, а сенсу немає. Так от. Японці давно помітили одну річ і придумали кілька простих, але дуже теплих способів повернути себе до життя. Перше — «іккі но мей». Це не про велике призначення і не про глобальні місії. Це про маленьку причину жити сьогоднішнім днем. Не «ким я буду через десять років», а «що дає мені силу прокинутися сьогодні». Крихітна дія: смак, ритуал, момент, запах, хвилина тиші. Щось дуже дрібне, але стабільне. Сенс не завжди народжується з масштабів — інколи він народжується з того, що ти живий тут і зараз. Друге — сила ритуалів. Психологи з Кіото кажуть: депресія приходить не через провали, а через розпад мікросенсу. Коли зникає ритуал — зникає структура. Один студент, що втратив інтерес до життя, почав фотографувати світанки щодня. Через 21 день він сказав: «Я знову відчуваю, що потрібен». Його життя не змінилося. Змінилася рамка, з’явилася сталість. До речі, про ранкові ранні підйоми та фотографування - дуже класна тема. Третє — сенс як рух до людей. У японських родинах дітям не кажуть «знайди своє призначення». Їм кажуть: «знайди, кому можеш бути корисним сьогодні». Це створює зовнішнє пальне — коли ти хоч на сантиметр доторкаєшся до іншої людини, день вже не відчувається пустим. Чоловік із Наґої, який 15 років поспіль зустрічає сусідів з гарячим чаєм, каже:«Сенс — це не відповідь. Сенс — це рух до людей». І тепер — важливе. Канал підійшов до того моменту, коли нам самим потрібна маленька дія, маленький ритуал. Не марафон, не челендж у класичному розумінні, не щось гучне чи надихаюче на три хвилини. А щось щоденне, просте, на пару тижнів — те, що створює внутрішню опору. Я думаю над цим і скоро напишу вам, що ми робимо разом. Далі. Бути корисним сьогодні комусь — це не просто про «доброту». Це про служіння. Про тапах — внутрішній вогонь, який народжується, коли ти робиш щось не лише для себе. Це окрема тема, і ми її теж піднімемо. Бо вона глибока. І ще. Дисципліна, сталість, шляхи самовіддачі — все це сильні слова. Але якщо всередині щось перегоріло, не треба ламати себе ними. Потрібно запалити вогонь заново. З маленького руху, з маленького сенсу, з однієї причини прокинутися завтра. Бажаю знайти свою маленьку іскру на ранок 🤍💪

Привіт усім ще раз.

Давайте по порядку розкажу, що й як. Може, так і вийде повернутися сюди. Зараз буде серія маленьких історій. Готові?1. Після літніх змагань, коли я буквально горів кросфітом, я раптом усвідомив, що в цьому кросфіті я мало що вмію. І пірнув у тренування з акцентом на техніку. Багато чого не виходило, я нервував і думав: «Та хто я такий, щоб узагалі щось писати про тренування?»Зараз розумію — я ж не експерт, я жива людина. І можу ділитися своїм шляхом, як є. Тим більше, тренування завжди були однією з головних тем на цьому каналі. Тому сьогодні було таке собі повернення на каналі. Описав своє тренування.2. Ще я тут писав про біологію, нутриціологію й інші наукові штуки. Там теж було багато суперечок. І коли я почав читати книжку «Смерть експертизі» (її радив Баумейстер), то якось поставив паузу на всіх біологічних темах. Бо хто я такий, щоб про це писати? Принаймні поки що. Але з іншого боку, хто, як не я?)3. Паралельно з усім цим я пішов вчити Python. Так, у мене буває таке — швидко загорівся і понісся. Вчу вже кілька місяців. Подобається, хоча часу мало, і тут потрібна стабільність. Програмування виявилося цікавою річчю. І хоч рівень у мене ще дуже-дуже початковий, і в роботі мені це прямо зараз особливо не потрібно, я все одно не хочу кидати. Мені це робить добре.4. Коли я вчився в НАУ, то вступив на прикладну фізику на бюджет після гуманітарної гімназії. Мені справді подобалося, але технічний борг був величезний, і багато чого давалося не так легко, як у школі. Потім — болонська система, бюрократія, КВН, і прикладна фізика для мене закінчилася на третьому курсі. Я перейшов на «захист інформації»… де теж особливо не вчився :)А тепер? Тепер знову вчу математику й фізику. Бо тоді не доучив. У роботі це мені теж не потрібно поки що, але душа тягнеться. Тому й так.5. Колись давно, ще в Києві, я працював в івент-агенції: трохи менеджером, трохи дизайнером, трохи копірайтером, трохи сценаристом, трохи діджеєм. А найбільше хотів бути справжнім сценаристом. Мені здавалося, що в мені є хист до історій. Потім був Comedy, трохи там потусив (не дуже успішно), а потім — Таїланд. І десь там всередині залишилася думка, що я все одно напишу щось своє. Книгу, серіал чи фільм — форма не важлива. Головне — історія. Ідеї я переписував майже десять років. І зараз, ночами, коли є сили та настрій, я знову пишу. Скільки років потрібно, щоб закінчити? Поки що не знаю. Але процес іде — і це вже добре. А до чого все це? Є така книга Джима Мерфі «Внутрішня сила чемпіона. Шлях до найкращої версії себе в житті й спорті». Уся вона — про життя на повну. До речі, я якраз зараз її й читаю :) Тому раджу. Ось такий вийшов пост. Трохи сумбурний, мабуть. І це я вам ще про вивчення японської не розказував, але то вже інша історія.