Коли я навчався у гімназії, приблизно в 5-му класі, у нас з’явився клуб любителів The Beatles.Його організував наш фізик — Володимир Валерійович, або просто ВВ. Людина тонкого смаку і великої музики. Саме після «бітлів» від нього я вперше почув і про інші гурти.Але почну з головного.Було чотири великі зустрічі. Збиралося кілька класів.ВВ поділив творчість The Beatles на чотири періоди — і кожну сходку присвятив окремому етапу. Ми слухали пісні, відповідали на питання, грали в «вгадай мелодію», обговорювали тексти й аранжування.Тоді я по-справжньому закохався в них. Слухав постійно.Потім — дорослішання.З’явилися Queen, складніші речі — King Crimson, Genesis.Коли з колонок лунав Scooter – How Much Is the Fish, мене відверто перекошувало 😅Про The Beatles я якось забув.Вони залишилися десь у шкільних спогадах.І ось проходить приблизно 25 років.Я починаю цікавитися сонграйтингом — не емоційно, а «науково».Розбираю гармонії. Дивлюся, де використана модуляція через півтон.Де тритонова заміна.Як працює домінанта, як будуються переходи між тональностями.І тут випадково знаходжу на YouTube розбір The Beatles. Або не випадково))І мене буквально пробиває.Виявляється, вони були неймовірними не просто тому, що писали свої круті пісні, а тому, як вони їх писали, що вони дозволяли собі в 1960-х.Які гармонічні рішення використовували та як ламали очікування слухача.І я розумію: те, що я зараз вивчаю як «теорію», вони вже інтуїтивно застосовували 60 років тому.Коло, здається, замкнулося.І це цікаве відчуття — коли ти повертаєшся до чогось дитячого, але вже з іншим рівнем глибини.Наче слухаєш ті самі пісні — але вперше.Іноді ми не переростаємо речі.Ми просто доростаємо до їх розуміння.