фінчер кубриком

З середини 2022 року мені цікаво, як відбувається виробництво кіно — від ідеї та написання сценарію до роботи з акторами, підбору об'єктивів та монтажу. Протягом всього активного життя каналу я робила «Підсумки року», аналізуючи, як жила індустрія. І цього року я хотіла їх пропустити. Причини різні — зокрема, мені нема що сказати. Я не знайшла «своє кіно»: інтелектуалізація, надмірність, невдале новаторство мене геть втомили. Я не хочу самостійно вишукувати ті заховані діаманти з сотнею переглядів, як і не намагаюся розуміти логіку життя безсенсових блокбастерів. Просто дайте мені хороше кіно, яке я можу легко знайти — більше мені нічого не треба.Прийшов грудень і я все ж знайшла «своє кіно» — Ноа Баумбах мене не підвів. Тепер і підсумки, можливо, випущу.Після «Джей Келлі» тепло на душі, як від «Ти — космос». Лише Баумбах міг випустити таке комфортне кіно у напружений і провальний (як для мене) рік. Це проста, у якомусь сенсі світла, але водночас складна історія, яка розкривається 35-міліметровою плівкою, м’якими кольорами та композиціями Ніколаса Брітелла.Ноа Баумбах знову створює власний хаос і сам його впорядковує: розмови, які починаються в одній точці й закінчуються наприкінці наступної сцени; розмови, де ніхто нікого не чує, і лише нашаровується переживання кожного окремо. Навколо нас так багато людей, і важливо у всьому цьому перш за все втримати себе. Сценарій тонко поєднує гумор із ліричною драмою — грубість не є рисою Баумбаха. І комфорт тут навіть візуальний: світлий простір, багато яскравих кольорів.Це історія любові, цінності пам’яті, батьківства, розставання, дружби та сумнівів у її справжності, пошуку себе у світі, кар’єрі й стосунках, втоми та виснаження, розпачу й сумнівів. Сюжет місцями просідає, але щоразу намагається повертатися до своєї ідеї. Нескінченна напруга й незліченна кількість людей на знімальному майданчику перебиваються камерною розмовою у ресторані, де герой втрачає роботу; приватною телефонною розмовою, де він благає дружину сказати, що його люблять. Серед вечірньої плутанини та занурення у власні думки знаходиться місце неочікуваному вибудовуванню меж і біганині за автівкою як останньому кроку, коли не хочеш відпускати людину.Ноа Баумбах завжди створював кіно із сенсами, ненав’язливістю та приємною картинкою. Він не повчає, але по-своєму змушує подивитися на своє життя — чи на чуже, — зупинитися, видихнути й повірити у щось добре. Він каже, що інколи бігти за чимось може принести і щастя, і розпач, але в будь-якому разі хтось або щось точно варте того, аби за цим гнатися. «Джей Келлі» — це прекрасна театральна постановка, яка стала повнометражним фільмом. Мені дуже подобається ця тенденція у сучасному кінематографі.Через те, що всі актори й акторки у фільмі дуже затишні, здається, що вони просто є «собою». Баумбах, до речі, ніби відчував, що має це проговорити:— Що ви скажете на те, що всі кажуть, ніби ви граєте себе?— Знаєш, як важко бути собою? Якось ризикни. Думаю, для Клуні це взагалі дуже важливе кіно. Ще зарано підбивати підсумки кар’єри, але остання сцена, ретроспектива — це занадто щемко. І Клуні, і Сендлер гідні номінацій та статуеток, бо нам усім зараз страшенно бракує трішки добра, яке команда цієї стрічки дуже тендітно виплекала.І Ноа Баумбах мене ніби почув — з «ламанням четвертої стіни» (або я нарешті мислю так, як він, у якомусь сенсі).Можна ще раз? Хочу ще дубль. На каналі знайдете випуск про Ноа Баумбаха.

На Такфлікс вийшла добірка сучасної української анімації «Операція “Анімація”», яку вигадали, щоб разом на трохи вийти з реальності, зачинити за собою двері та анімуватися з ніг до голови. Це сім мультфільмів для дорослих, що створені після початку повномасштабного вторгнення. Більшість — у міжнародній копродукції чи за кордоном, а існування такої української анімації сьогодні — це доказ спроможності та унікальний жест творчого спротиву.У добірці ви знайдете:➖ фільм-претендент на цьогорічний «Оскар» «Я померла в Ірпені» Анастасії Фалілеєвої➖психоделічний «Київський торт» від майстра урбаністичного сюру Микити Лиськова➖«Сага про корову-русалку» – ісландська історія Сашка Даниленка➖антистрес-одіссея «Поза часом» Нати Метлух➖гротескний фільм жахів «Спукі лупс» Стаса Сантімова➖етюд-спостереження за життям з вікна поїзда Маргарити Вінклер та саморефлексія Ірини Литвинової «Життя десь поміж» про мистецтво в часи війни, яка отримала приз фестивалю LINOLEUM.З Днем Збройних сил України і Днем святого Миколая!З промокодом fincher25 ви отримаєте знижку 10% на перегляд «Операції “Анімація”». Промокод дійсний до кінця року.

Камера рухається, камера опускається, знімаючи зі спини. І довгий кадр на екрані. Заходиш звідси, потім ззаду, а потім вниз. Я досі так знімаю, у такому стилі, хоч і не завжди вдало, — Мартін Скорсезе у новому біографічному серіалі Apple TV+ «Пан Скорсезе».Цим відео поділилась Франческа Скорсезе, аби вкотре нам показати, яким люблячим є її батько. Нещодавно був його день народження. На тендітній комунікації цих двох у соцмережах тримається моя психіка. Якщо ви коли-небудь говорили зі мною про Мартіна Скорсезе, то знаєте, що він — мій «улюблений дід». Ця любов не прийшла одразу: я не розумію, за що так цінують Тельму Шунмейкер, мені часто здаються порожніми сюжети його кіно. Але нескладно відстежити любов Марті до неореалізму та бажання залишити своє ім'я у підручниках з історії кінематографу.Документальний мінісеріал «Пан Скорсезе»не несе особливої художньої цінності, адже в рази кращі роботи ви знайдете у ютюбі від звичайних ентузіастів. Але у хронологічному порядку цікаво відстежити розвиток кар'єри режисера. Якщо ви не читали його біографію раніше, то тепер буде легше зрозуміти, чому Мартін Скорсезе знімав саме таке кіно і як на нього впливало середовище: «Мене вчили, що чоловік повинен був бути сильним, бути ватажком, бути готовим до насильства, тому мені довелось навернутися до релігії, з якою було дискомфортно з 1960-тих». Особливо мені припали до душі моменти, де цей чудовий чоловік із білосніжною посмішкою розповідав про темні сторони свого життя — про те, якими нещасливими були його шлюби, як він любив своїх дітей, але мусив багато працювати, як йому нічого не вдавалося й у справи втручалася цензура; як багато він вклав «себе» у «Скаженого бика»; і навіть про те, про що я ніколи не думала у контексті Скорсезе — що він не бачив сенсу жити й пускався берега через наркотики.На каналі ви знайдете випуск «Про що знімав Мартін Скорсезе».#житомирськийкінофестиваль

У робітничому передмісті Філадельфії агент ФБР очолює спецгрупу, щоб покласти край серії жорстоких пограбувань, організованих сім’янином, якого ніхто не підозрював. Не знаю, що такого розгледіли у «Завданні»— це проста кримінальна драма з передбачуваним сюжетом і далеко не еталонним виконанням. У нас є дві сюжетні лінії — оперативна група намагається знайти злочинців, а ті думають, як їм сховатися і уникнути відповідальності. Тобто ми все знаємо і з кожним епізодом усвідомлення того, що справу можуть розкрити за добу, все ближче. Але за сучасними розуміннями телевізійного детективу, треба прописати максимум бойовика, драми, пригодницького екшену і, можливо, трішки психологізму. Для мене у цьому серіалі не спрацювало нічого, тому поки не розумію, за що б у ньому зачепитися. Я його дуже швидко забуду, як і попередній проєкт Бреда Інгелсбі, думка про який досі тримається у свідомості виключно через Кейт Вінслет.Частина саме кримінального детективу у «Завданні» є дуже розтягнутою, претензійною, передбачуваною та нелогічною. Але інша половина, що розповідає про особисте головних героїв, виглядала цікаво. Ось тільки мене не покидає думка, як часто буває у цьому жанрі: треба було серіал перетворити у повнометражний фільм для стримінга. Або ж і взагалі аби Інгелсбі нарешті взявся лише за психологічно-драматичний сюжет, до якого його очевидно тягне — це ледь не основний мотив у «Мейр», так і у цьогорічній «Материнській любові» важливіша особиста трагедія, а не трилерна складова. Марк Раффало отримав дуже комфортний образ і цілковите захоплення стежити за його грою. Зараз саме виходять епізоди Hal & Harper, де він грає батька — теж треба звернути увагу (а ще він виконає головну роль у наступному проєкті Лени Данем). Том Пелфрі вкотре довів, що розуміється на тому, які ролі йому обирати, а Емілія Джонс заслужила на свій зірковий час. Саме сукупність всіх цих факторів склала для мене враження, що фінальний епізод є найкращим.За моїми відчуттями це мав бути серіал Apple TV+ — від візуального стилю (середні плани, середня глибина різкості, зелена кольорокорекція з тьмяними тонами) до жанровості, так як HBO зазвичай розширюють ці межі. Вони вміють створювати чи долучатися до дійсно якісних проєктів, наприклад, «Я знаю, що це правда», де теж знімався Марк Раффало, чи «Аутсайдер», який змушує нас ставити питання, а не просто чекати фіналу.Цього року жанр кримінальної драми буде у мене асоціюватися з «Друзями і сусідами» та «Дастером», тобто чимось легким і дещо комедійним, чи «Чорним кроликом» і «Димом», які намагалися привнести в історію хоча б краплю новизни.Мій список найкращих серіалів 2025 року:➖ «Юнацтво»➖ «Друзі та сусіди»➖ «Гіперкомпенсація»➖ «Король гольфу»➖ «Чорний кролик»#житомирськийкінофестиваль

«Вічне сяйво чистого розуму» Мішеля Гондрі та Чарлі Кауфмана й досі входить до списку 250 кращих фільмів за версією IMDb. Історія кохання, яка за майже дві години перетворюється з нещасливої на щиру та безумовну, насправді не така проста, як може здатися на перший погляд. Це один із тих проєктів, емоції та деталі якого розкриваються з кожним новим переглядом. І навіть коли здається, що весь спектр переживань вже зрозумілий, травматичний досвід головних героїв набуває інших відтінків.До речі, переглянувши «Вічне сяйво» не раз і не двічі, стало цікаво, як би фільм сприймався: а) з лінійною оповіддю; б) з використанням видалених сцен. Простий наратив втрачає свою гостроту, але героїня Наомі у виконанні Еллен Помпео робить Джоела… людиною? Перед нами — Клементина та Джоел: хаотична, різнокольорова вона і мрійливий меланхолік він. Вони шалено закохані й попри все тримаються одне за одного, ховають спогади в найглибших закутках свідомості, де й самі вже ледве можуть їх знайти. Суть була в простому — у прийнятті. Та Наомі стерли дарма: її присутність робила Джоела складнішим — місцями негативним, двозначним, зламаним, але щиро відданим Клементині.Зробіть свої висновки, тут знайдете видалені сцени.

Мільйонні перегляди анонсів у ютюбі і нульові реакції, відсутність реклами і незрозуміла стратегія. Це про SweetTV, маркетингову логіку яких я ніяк не можу розгадати. Але якщо «Життя на трьох» — це те, що навіть у безкоштовному доступі дивитися неможливо, з чимось вони таки заморочились.Подивилася два епізоди «Зрадників». Олексій Гнатковський — людина, яка неймовірно пасує такому шоу. Він грає, приваблює, виважений, з поставленим голосом та українською мовою, хитро посміхається і дивиться пильно у очі — словом робить з реаліті проєкт, у який хочеться зануритись. Здається, я закохалась. Але він — не головна особа «Зрадників», а лише провідник. Ті, на кого покладається суть проєкту — медійні люди — це суцільна дика крінжа. Саме медійні, а не просто бізнесмен чи бізнесвумен, психолог чи барбер. Дар'я Трегубова не може знайти собі місце під сонцем і намагається стати обличчям серіалу, ось тільки вона нікому не цікава. Артур Логай, можливо, когось і переконує як актор, але назвіть мені телевізійний проєкт, у якому його ще не було. Володимир Ращук має відповідати за квоту військового, бо інакше це не назвеш. Можете закидати мене тапками, але мені складно дивитися на кожен проєкт, у якому вже будь-яким чином тягнеться тема війни не щиро і за контекстом, а як індульгенція для виробника продукту. Тому я і не дивуюся новинам про те, що держава укладає договори на виробництво патріотичних фільмів на понад 170 млн грн, адже для цього створюють штучний попит. Ну і Єлєна Мандзюк, тут без коментарів.Дія проєкту відбувається у легендарному палаці Шенборнів у Закарпатській області. Думала, що Гнатковському бракуватиме пафосу і пишноти Алана Каммінга, але вийшло навпаки. Ось тільки 20 учасників - це проста гопота на спортікє: «Я ахуєла», «Я проста ганю», «Я абісрався». Тут нема шарму навіть «Форту Байяру»: незамислуваті конкурси, з роботи художника-постановника — кілька простих костюмів зрадників, генератор диму і ші-шні портрети. Але чи дуже українська адаптація відрізняється від оригінального продукту і чи виділяється неякісно у франшизі? Ні, можливо, у чомусь це навіть зроблено краще.Взагалі я не дивлюсь реаліті, але раджу вам звернути увагу на українських «Зрадників». Зробіть свої висновки, дайте поштовх стримінгу. А я почекаю ще на «Ховаючи колишню», хоча надії нема.

Вчора згадала, як Артемій Єгоров виклав пост про те, що війну треба закінчувати, бо «він втомився». Ніби й нічого страшного, але зраду розвів. В Україні нема культури довготривалого осуду чи прецедентів кенселінгу, до того ж у коментарях тоді йому виписали багато підтримки, адже всі виснажені і мають його зрозуміти. Звісно, «шалена меншість» намагалася поставити Артемія на місце, через що він закрив акаунт в інстаграмі, але зараз продовжує вести сторінку, ніби нічого і не було, фанати щасливі і чекають на вихід нових проєктів з ним.Той пост було опубліковано під саму прем'єру «Троє» Івана Кравчишина на Миколайчуку - проблемного фільму, який лише цього місяця вийде у прокат після 7 років перебування у вакуумі. Повторюсь - прецедентів перекроювання стрічки у нас теж нема, Єгоров зіграв там головну роль, тому активний глядач взяв на олівчик, що актор - відбитий дурачок, та й по всьому. А що мало б бути з «Малевичем» Дарії Онищенко? Це теж вимучений проєкт, який мав би з'явитися на екранах набагато раніше, і основна увага там прикута до Віталія Ажнова. Проте так чи інакше там є і Костянтин Темляк. Як-то кажуть, «закопать його чи викинуть»?Це вже не написання посту про втому, а факт насилля та педофілії. Ще й нагадаю, що не там давно у нас був кейс із Білоусом. Мені шкода, що Театр на Подолі сьогодні є безпринципним збіговиськом, що є ряд блогерів та людей в кіноіндустрії, які все зводять до «сама винна», «секстингу з неповнолітніми», «він же військовий». Я вже кілька днів констатую той факт, що в Україні не працює словосполучення «репутаційні ризики» і у нас нема медійних людей, що можуть стати голосом та підтримкою жертв. Ми ще дуже незрілі, нам хочеться бути «пропрацьованими», гратися у однозначних ситуаціях у те, що «світ не чорний і білий, а сірий», використовувати підміну понять новими термінами, суть яких незрозуміла. Темляка можна публічно засудити, звільнити, вирізати з майбутніх проєктів, у яких він відзнявся. Але ж всі хочуть бути хорошими і вийти у виграшній ситуації.

Днями на The New York Times вийшла стаття «Why Women Are Weary of the Emotional Labor of ‘Mankeeping’» про те, що гетеросексуальні чоловіки усе частіше зменшують своє коло спілкування, а тому «їхні партнерки стверджують, що їм доводиться задовольняти більше соціальних та емоційних потреб». «Mankeeping» тепер є навіть окремим терміном, який сформувала Анжеліка Пуціо Феррара, докторка Стенфордського університету. Хоч це, звісно, не те, що присутнє у всіх парах і залишається у межах тенденції, але ряд опитаних людей у стосунках стверджують, що така поведінка зруйнувала їхні взаємини.Докторка доходить висновку, що mankeeping - це не просто про емоційну близькість, а соціальна ізоляція чоловіків є великою проблемою:В опитуванні 2021 року 15% чоловіків сказали, що не мають близьких друзів, порівняно з 3% у 1990-му. У 1990 році майже половина молодих чоловіків заявили, що звертаються до друзів, коли зіштовхуються з особистими проблемами; три десятиліття потому трохи більше 20% сказали те ж. Згадала кілька помітних тайтлів на цю тему, бо кіно про стосунки і дисфункційні сім'ї є моїм guilty pleasure.➖ «Ти мене ображаєш»/You Hurt My Feelings, реж. Ніколь Холофсенер (2023) - чоловік втрачає інтерес до роботи і має кризу середнього віку, але попри люблячий та успішний шлюб, жінка також хоче урізноманітнити життя. Історія про здоровий keeping обох сторін. Схоже працює «Поки ми молоді» Ноа Баумбаха.➖ «Травень, грудень»/May December, реж. Тодд Хейнс (2023) - 36-річна жінка зваблює підлітка, а після звинувачень та ув'язнення народжує спільну дитину. Попри всі події, пізніше вони одружуються. Фільм про те, як травмований хлопець не зміг знайти в собі сили йти далі, а тому потрапив у владу аб'юзерки, що обмежила його коло спілкування виключно сім'єю.➖ «Великий сплеск»/A Bigger Splash, реж. Лука Гуаданьїно (2015) - зворотній бік mankeeping, коли жінка стає абсолютним центром уваги чоловіків.➖ «Бруталіст»/The Brutalist, реж. Бреді Корбет (2024) - хоча особисте у цьому сюжеті є другорядною історією, образ Ержебет Тот є тим, коли жінка жертвує своїм життям заради будь-яких потреб чоловіка.➖ «Теорія всього»/The Theory of Everything, реж. Джеймс Марш (2014) - де був би Стівен Хокінг, якби не його перша дружина. Історія про кохання та складні випробовування, страшну депресію і трансформацію взаємин.➖ «Гарний хлопчик»/Beautiful Boy, реж. Фелікс Ван Грунінген (2018) - про відданість та безмежну підтримку, коли для одного з партнерів це є єдиним шансом не пуститися берега.➖ «Час жити»/We Live in Time, реж. Джон Кроулі (2024) - знову зворотній бік mankeeping про безумовне кохання, у якому людина не втрачає себе.➖ «Маестро»/Maestro, реж. Бредлі Купер (2023) - хоча Леонард Бернстайн завжди користувався шаленою популярністю у культурній нью-йоркській спільноті, саме Фелісія Монтеалегре була тією однією-єдиною підтримкою та любов'ю.➖ «Це - ми»/This is Us, шоуранер Ден Фоґельман (2016–2022) - про те, як кожен конфлікт у здорових стосунках є не протиставленням сторін, а протиставленням пари до проблеми. Також раджу «Коханців» Сари Трім і Хагая Леві.Звісно, не забуваємо про легкі та комедійні «Солодкий листопад», «Збірку промінців надії», «Кохання, що збиває з ніг» тощо.

Довженко-Центр рекламує фільм В'ячеслава Криштофовича «Приятель небіжчика», який є у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. Це стрічка про Київ 90-тих, про те, як хлопець ніяк не може вписатися в епоху «дикого капіталізму», а тому звертається до найманого вбивці, якому замовляє самого себе. «Приятель небіжчика» є копродукцією України та Франції і це була перша заявка нашої країни на «Оскар». Але я ніяк не можу скласти думки щодо популяризації цього фільму сьогодні.По-перше, Довженко-Центр я не засуджую, адже вони лише роблять свою роботу з популяризації українського кіно, а В'ячеслав Криштофович є українським режисером. Те, що «Приятель небіжчика» - це така собі екранізація однойменної повісті Андрія Куркова, а письменник давно представляв себе українофобом, досі виступає проти кенселінгу російської мови в українській культурі і багато всього суміжного, навряд чи повинне мати вплив на фільм. Що є більш актуальним, як на мене, та навіть гострим, так це те, що головну роль у «Приятелі небіжчика» виконує Алєксандр Лазарєв - порушник українського державного кордону, який знаходиться у «Миротворці»; головний режисер Центрального академічного театру Російської армії Міністерства оборони Росії; той, хто підтримав повномасштабне вторгнення росії в Україну і ставить п'єси за логікою «колиски трьох братських народів» та про сво.Нагадаю, що це не радянський фільм - наприклад, стиснувши зуби, я б, можливо, пропустила Ірину Купченко в «Самотня жінка бажає познайомитися», але «Приятель небіжчика» 1997 року. Якщо ви склали якусь думку щодо таких ситуацій в індустрії, яких у нас, на жаль, безліч, поділіться коментарем. Я дивлюсь багато українського кіношлаку і того, що є недооціненим, але не зможу з будь-якої цікавості півтори години дивитися на обличчя, що навіть не вдає з себе хорошого росіянина. І сумніваюсь, що такий перегляд буде правильним під час війни.

Складно і, мабуть, неможливо повторити успіх та вплив на телебачення проєктів Вінса Ґілліґана. Навіть він сам з новим серіалом «Pluribus» для Apple TV+ відчуває шалений тиск. Але ж інколи хочеться подивитися щось подібне і «Король гольфу» є ніби грою в «зіпсований телефон», де цей проєкт є останнім у черзі, коли перший - це «Краще подзвоніть Солу». Головний герой Прайс Кехілл такий же відмінний продавець ідей, у нього «талант щоразу ганьбитися по-новому», він може будь-кого заговорити, їздить на поламаній жовтій автівці, шукає способів повернутися у «велику гру». У першому епізоді навіть є схожа сцена з фінальної серії першого сезону «Marco», де Джиммі вдавався з другом до вигадливих хитрощів. Та й 1995 Spartan Motors Motorhome - це ще один 1986 Fleetwood Bounder. Звісно, це абсолютно різні проєкти за всіма параметрами, але цікаво було відстежити точки перетину.У сценарії «Короля гольфу» принципова різниця з тим же «Неприборканим» - обидва проєкти мають наскрізну сюжетну лінію (виграти турніри і розплутати детективну справу відповідно), але будь-які відхилення від неї сприймаються по-різному. Тут це не непотрібне доповнення, бо суть не у генії гольфу Санті, а у втрачених можливостях головного героя, не у батьку хлопця, що пішов з сім'ї, а у темі батьківства Прайса та його зруйнованого шлюбу. Всі сюжетні ниточки ведуть до центрального персонажа «Короля гольфу», хоча ми й без проблем складаємо характеристику Елени чи Міттса. Я не проти порівняння цього серіалу з «Тедом Лассо», але «токсична позитивність», про яку часто говорять, зараз дуже доречна. На жаль, він може залишитися таким же недооціненим, як і чудові «Таємниці пустелі» на тому ж Apple TV+, але мені дуже хочеться бачити приємних персонажів, без агресії, щирих та відданих своїй ідеї й близьким людям.Проєкт створив Джейсон Келлер, що раніше працював над «Аутсайдерами» Джеймса Менголда, а допомагали йому Крістофер Мойніган («Віце-президент»), Білл Каллаган («Клініка»), Кейт Фодор («Дивовижна місис Мейзел») та ще кілька сценаристів-дебютантів. У «Королі гольфу» дуже комфортний каст і мені сподобалась перша притомна поява Пітера Дагера, який може бути ще одним Джейкобом Елорді за правильного менеджерування. Що я відчула у цьому проєкті найсильніше - як же добре, що після всіх жахливих депресивних епізодів Оуен Вілсон старіє з нами. До того ж, сьомий епізод з ностальгією його героя продемонстрував, що батьківські історії йому пасують. Серіал продовжили на другий сезон: «З моменту свого дебюту 4 червня, "Король гольфу" регулярно очолює щоденний рейтинг 10 найкращих серіалів на Apple TV+».Мій список найкращих серіалів 2025 року:➖ «Юнацтво»➖ «Друзі та сусіди»➖ «Дастер»➖ «Тисяча ударів»➖ «Гіперкомпенсація»#житомирськийкінофестиваль