Справа взагалі не в Поляковій. В моїй голові постійно крутиться одна думка. Точніше бовтається, як камінець у сандалі, і періодично буває непомітною, а іноді я наступаю на цей камінець, і стає дико боляче. Наша країна не функціонує як держава. Я б описала це художньо як стихійний ярмарок, де кожен кіоск має свої правила і загального суспільного договору немає. І тут важливо, що суспільний договір це не просто закон. Це домовленість про те, хто кому що винен, де закінчується свобода одного і починається відповідальність іншого, де межі влади, які правила однакові для всіх і що відбувається, коли хтось їх порушує. Спалахи суспільного обурення стосовно моральних виборів громадян, на мою думку, повʼязані саме з відсутністю цих правил. А держава, гарант цих правил, вирішила, що розвести руками, як Равшан і Джамшут у «Нашій Раші», і визнати, що ТЦК погані, але інших немає, цілком нормально. Таким чином держава перекладає відповідальність на моральний вибір громадян. А громадяни починають судити одне одного. Це, своєю чергою, формує осуд, травлю, білі пальта та решту похідних наслідків, які тільки розриватимуть країну зсередини. Я вірю, що якщо мої діти сваряться, якщо мої колеги чи підлеглі не можуть домовитися про відповідальність, це моя провина як лідера, керівника, мами. Для мене відповідальне лідерство не про те, щоб приймати оплески, а про те, щоб усі розуміли правила гри і дотримувалися їх, як би не підмивало вчинити інакше. Сьогодні наше суспільство катастрофічно перевантажене моральними виборами, які схожі на павутину, що тримає нашу державність. Вперше ми навчилися випускати ці шовкові нитки під час Помаранчевої революції, потім на Майдані це знову спрацювало. Але як суспільство ми продовжуємо жити на цьому ярмарку окремих лотків, де хтось віддає своїх дітей, які ще пару років тому пахли дитинством, а вже сьогодні по вуха у багнюці відморожують собі пальці і повертаються, якщо пощастить, з відірваними кінцівками. А хтось так береже мамину радість, що мамину радість штирить у нічному клубі на Парковій у Києві. Всі ці полярності викликають дике почуття несправедливості. Дике. Особливо у тих, хто втрачає найцінніше. А причина одна. Не самі громадяни, а умови, в яких моральний вибір громадянина змушений заміщувати закон. Один іде воювати, інший не йде. Один засуджує, інший виправдовує. І суспільство намагається моральним тиском виконати роботу, яку мали б виконувати легітимні, зрозумілі й однакові для всіх правила. Така собі децентралізація, у простонародді «кожен мастурбує, як хоче». Єдине, на що ми мастурбуємо однаково, це срач. Срач схожий на вуличну бійку, яку ніхто не може контролювати, і є люди, які готові ввʼязатися чи то заради справедливості, чи то заради куражу. А є ті, які просто спостерігають за цим мочиловом. У будь-якому разі полювання на відьом найнебезпечніша форма національних розваг. А причин для неї сьогодні більш ніж достатньо. Хоча проблема одна. Коли держава не бере на себе відповідальність за правила, суспільство починає самостійно карати тих, кого вважає винними. І тоді замість верховенства права виникає полювання на відьом. А правила які встановить держава - дорівнюють відповідальність перед громадянами. Тут «шашлики на травневі» не прокатять. І «понять і прастіть» не получіца. Ціннісне суспільство формується двома важелями. Культура це пряник, який показує, як потрібно робити, формує моральну цінність і створює те, до чого тягнеться громадянин. І закон, який як батіг ззаду нагадує, що вчиняти потрібно за правилами і по справедливості. А ні першого, ні другого у нас немає. Про це свідчить бюджет. Вибачте за такі приземлені речі. Людей не інфікують культурою, гроші осідають на рівні самітів лейді і не тільки, і це варіння у власному соку «еліт». Це умовна назва верхівки, бо реально ці люди не еліта, а міщанство во дворянстві, наближені, свита. Ну а про закон і ставлення до нього я вже мовчу. Вибіркова сліпота та глухота мають усі риси епідемії. Якщо ти вмієш прикривати одне око й одне вухо, ти в грі. Якщо ні, за тебе вийдуть із картонками. Але картонки рулять тільки до певного моменту.