Здається, світ зійшов з розуму. Сподіваємось, що ось-ось - і все закінчиться. Стане, як було в доковід. Але, скоріше за все, як показує досвід, все тільки погіршиться або принаймні зміниться зовсім не в той бік, на який ми очікуємо. І в якийсь момент я зрозуміла, що жити всередині безкінечного потоку поганих новин я більше не можу. Тому перестала публікувати новини і нагадувати через свої канали комунікації про кожну трагедію, яка відбувається. Майже перестала говорити про війну і політику з друзями і близькими. Мені не байдуже. Просто, коли з кожної праски лунає смерть, дуже важко зберігати надію на власне ментальне здоров’я і витримку. І мені здається, що просто повторювати і перепощувати те, що і так бачать усі, іноді означає лише підсилювати загальне відчуття безвиході. Тому я намагаюся в цьому нескінченному інформаційному потоці виловлювати те, про що мені справді хочеться подумати. Те, що може бути недокомунікованим. Якісь великі думки, складні почуття, дивні питання, на які в мене самої немає готових відповідей. І останнім часом я виловила одну новину. Про можливий призов жінок та зрозуміла, що думаю навіть не про мобілізацію, а про мужність і жіночність. Про те, чому ми взагалі досі так впевнено знаємо, що саме є чоловічим, а що жіночим. Чому ніжність, вразливість, здатність говорити про свої почуття ми так довго вважали жіночими рисами, а силу, витривалість, рішучість, здатність захищати - чоловічими. І що відбувається з людиною, коли половина людських якостей для неї ніби заборонена просто через її стать? Мені здається, що одна з фундаментальних проблем ставлення суспільства та чоловіків нашого покоління — це величезний сором за власні почуття. Ми виросли в культурі, де емоційність довгий час вважалася привілеєм жінки. Хлопчик мав не плакати і триматися. Він мав бути сильним, витривалим, самодостатнім і бажано вирішувати проблеми, а не розповідати, що йому страшно. Зверніть увагу, що називаючи це мужністю, ми фактично забирали у чоловіка величезну частину його людського інструментарію. Робили його однобоким. І під час війни це стає особливо помітним. Ми хочемо від чоловіка неймовірної психологічної витривалості. Хочемо, щоб він витримував страх, втрати, відповідальність, смерть. Але дуже часто він приходить у доросле життя навіть без нормальної мапи власних почуттів. Без навички зрозуміти: що зі мною зараз відбувається? Назвати це. Прожити. Попросити про допомогу. Ми вимагаємо від чоловіка витримувати надлюдське, але роками вчили його соромитися найбільш людського. І з жінками ми робимо приблизно те саме. Тільки навпаки. Жінка нібито має бути ніжною. Перед нею треба відкрити двері. Її треба захистити. Вона може бути слабкою. Звісно, наша країна вирушає до європейських цінностей, ми даємо можливість жінці бути більш емансіпованою, фемінізм набирає обертів, я знаю, що майбутнє України залежить від дітородності, але б і чоловік приймає участь у створенні і вихованні дитини? Хіба ні? І чому, власне, жінка не може бути воїном? Не конкретна жінка. Не кожна жінка. Так само як не кожен чоловік може і має ним бути. А жінка як така. Чому чоловік автоматично вважається тим, хто здатен захищати, а жінка — тією, яку мають захищати? Особливо гостро це видно сьогодні. Під час війни ми почали бачити майже в кожному чоловікові потенційного воїна. Наче сама його стать автоматично визначає його функцію. Але країна, яка воює - це не тільки армія. Війні потрібна економіка, яка її фінансує. Потрібні підприємства, робочі місця, податки, технології, освіта, медицина, виробництво. Потрібні люди, які залишаються в тилу, створюють бізнеси, заробляють гроші й перетворюють ці гроші на можливість країни продовжувати воювати. І серед цих людей так само потрібні чоловіки. Хіба ні? Виникає один дивний парадокс. Якщо подивитися на чоловіка і жінку в певному зрілому віці, дуже часто саме жінка краще доглядає за власним здоров’ям і тілом. Вона здоровіша, і це особливість культури.