Переважна більшість людей вважають мене приємною. А ще такою, якій усе вдається. Це абсолютна херня. Я невдаха, яка не встигає, лінується і забиває на більшість справ. Окрім однієї. Мало хто знає, що я не просто сноб. Я снобський сноб. Королева всіх снобів. І я багато років працюю над тим, щоб убити в собі цю кончену снобіху. Бо найбільше упереджень вона має не до інших, а до себе самої. Коли мені захотілося отримувати справжнє задоволення від сексу, я мала визнати, що все життя не дозволяла собі бути шльондрою і розпусною. Десь усередині мене завжди сиділа мила крихітка, яка знала, як можна, як не можна, що пристойно, а що ні. І без дозволу проститутка не могла відкритися. Тоді я нарубала дров, але нічо. А для того, щоб почати купувати дорогі речі, я мала спочатку дозволити шльондрі заробляти на ці речі. І це було вкрай важко зробити, особливо коли я виросла з думкою, що меркантильність — це погано. Що хотіти грошей соромно. Що дорогі речі роблять тебе поверхневою, а бажання жити красиво якимось чином применшує твою духовність. Не такою має бути онука філософині й донька режисера та актриси. Фу. Тобто спочатку мені довелося дозволити собі хотіти. А вже потім дозволити собі мати. Для всього цього мені довелося, чесно кажучи, дозволити собі проявляти агресію. Тому що, якщо я забираю в себе агресію, я забираю в себе силу й енергію. А вони мені потрібні, щоб досягати всього того, що я вже дозволила собі. Шляху назад нема. Мені довелося зрозуміти, що агресія не обов’язково означає руйнувати, нападати чи робити комусь боляче. Іноді агресія означає відстояти. Брати. Відмовляти. Захищати своє. Заробляти. Трахатися. Ризикувати. Не подобатися. А далі я зрозуміла, що для всього того, чого я прагнула на початку, сексу, грошей, енергії, мені потрібна ще одна річ. Впевненість у собі. І ось це виявилося найскладнішим і найстрашнішим випробуванням. З дитинства мене вчили: не треба вискакувати. Не лізти першою. Треба бути скромною. І весь цей час мій внутрішній сноб просто душив мою вискачку. Вискачки, вони глупі, не вишукані. Вони йдуть і беруть своє. Пошло. Це ж погано, правда? Треба дочекатися. Сидіти на своїй дупі з бажанням хорошого сексу, грошей, з усією цією енергією, бо ти вже навчилася бути гнівною, агресивною, хотіти. Але сидіти. Бо ти ж розумниця. Ти вихована. Ти не вискачка. І ось тут мені довелося зробити, мабуть, найстрашніше: дозволити собі бути вискачкою. Це досі найскладніше — самій встати зі своєї дупи, піти і взяти своє. Єдине, мабуть, із чим у мене ніколи не було проблем, так це з визнанням того, що я дурочка. Глупа дівчинка, яка може чогось не знати і не вміти. Мені легко дається: «Я не знаю, поясніть мені». Тому навчання мені завжди давалося дуже просто. Бо для того, щоб навчитися чогось нового, треба спочатку дозволити собі бути дурочкою. І, на щастя, цю жінку моя снобіха чомусь пропустила. Моя головна суперсила в тому, що я слабка. Вразлива. І що я можу не могти. Саме факт того, що я можу не могти, допоміг мені отримати допомогу. Психологів. Друзів, з якими можна порадитися. Партнера, який може підтримати мене, коли з мене течуть слина і соплі. Коли я можу розвалитися й обісратися. І обісрана — я не найкраща версія себе, не сильна, не розумна, не успішна і взагалі ніяка. Бо виявилося, що сила не в тому, щоб усе могти самій. Сила в тому, щоб нарешті дозволити собі не могти. Отака непроста робота снобіхи на шляху до успіху. І мені пофіг, що ви з цього приводу думаєте. Цьом.