капітан ▪️ смуток

Магдалена Плацова - Життя після Кафки Сотні листів у коробці з-під взуття, продані за вісім тисяч доларів у далекому 1955-му, після яких світ ще повніше дізнався про Феліцію Бауер, кохану Франца Кафки. Життя до війни і після, в рейхівському Берліні й американській еміграції, в бетонній тіні болючих спогадів і авторських розслідуваннях.Чешка Магдалена Плацова написала хорошу і лаконічну книгу про людей поза межами міфу. Живих, мертвих і ненароджених. Про Феліцію, випуклішу за смішкувату і дещо простакувату героїню з листів Кафки, яка до останнього не могла викупити, що ж такого непересічного, чіпкого знайшов у ній геніальний автор. Про Кафку, далекого, розмитого, незмінно дивакуватого, належного виключно собі та своїй химерній стежці. Про Йоахіма, сина Феліції, який про роман матері з Кафкою дізнався за роки потому - з газет. Про Грету Блох, подругу Феліції, що загинула в концтаборі. Про Макса Брода, який присвятив своє життя Кафці. Попри нарочиту фрагментарність історії і специфічний мікс художки та документалістики, мені сподобалося. Післясмак важкий, навіть фаталістичний, але що зробиш, що всі історії в сухому підсумку закінчуються одним - смертю їхніх героїв.

Коли я вперше стикнувся із синдромом Туретта - а то був публічний захід в Києві наприкінці 00их - я про цю хворобу навіть не чув. Тож коли незнайомий мен із задніх рядів під час виступу колеги по конкурсу почав викрикувати скблдь і навколо того, я ледь стримував регіт. Досі соромно за ту реакцію, але досвід є досвід…) Кірк Джонс зняв скромну подачею, але емоційно глибоку інді-драму про шотландця Джона Девідсона, який змалку хворіє на Туррета, і попри те, що не контролює окремих вигуків та тіла загалом, а ще, звісно, постійно ускладнює життя близьким, зумів в якийсь момент почати допомагати собі подібним. Роберт Арамайо справився з роллю більш ніж. Загалом, акторський склад тут на висоті, хоча про зірок не йдеться ні разу, що змушує особисто мене сумувати, коли я проводжу паралелі з нашим кіно. Цікаво, що нагородження фільму Джонса на «бафті» завершилося скандалом. Присутній на церемонії Девідсон вигукнув в бік Майкла Б. Джордана і його колеги слово на літеру «н», і пішло-поїхало… А фільм за нагоди гляньте.

Коли Андрій Овчарук сьогодні за обідом запитав як так сталося, що я взявся за Дімарова, в мене не знайшлося притомної відповіді. Принаймні, самому собі).. Але після кількох тисяч сторінок родинно-сільської саги, котра розтягується в обидвох книгах на десятиліття, і більше місяця читання, трохи думок у мене назбиралося. І будуть люди, і Біль і гнів, їхнє продовження - передусім про трагедію народу та митця, якому випало жити в совку (читайте, окупації). Ти читаєш про становлення комуни, колективізацію та війну, але перш за все борсаєшся у тяжких сумнівах автора, застряглому в ідеологічних і життєвих протиріччях. На ділі партійні гасла видаються не такими вже і красивими, а здебільш - утопічно деградантськими.Відтак Дімаров пише про Голодомор, зазнає цензури, але як згодом зізнається в інтервʼю, до останніх днів життя Сталіна по-довженківськи відчайдушно вірить, що генсек тут ні при чому. Минають роки, перш ніж автор визнає, що помилявся. Дімаров не дуже любить чоловіків. Ще менше подеколи любить українців, які або до карикатурності пихаті куркулі або йобнуті ліві фанатики, що особливо гостро відчувається в «людях». Можливо, то лише авторська антиемпатійна манера, але виглядає це дещо хворобливо. «Біль і гнів» з їхньою партизанською героїкою ситуацію вирівнюють. Село й комуністичні ідеї автор любить набагато більше. Як і свою рідну Полтавщину.Дімаров - поет. Його проза, особливо описові фрагменти, повʼязані з природою, побутом, традиціями, дитячими спогадами - справжня насолода для читача. Я не міг не повертатися повсякчас до своїх перших досвідів із «Зачарованою Десною». Дімаров жорстокий, до самолюбування жорстокий. Вбити чи покалічити героя, зрадити чи здати виживання заради - раз плюнути - мʼясорубка історії працює згідно-відповідно. Дімаров - цинік і жартівник, який не уникає фізіологічних подробиць, які видавалися мені місцями надто відвертими як для радянської літератури. Хороший досвід. Як мінімум, пізнавальний. Жодного осуду чи сьогочасних моралізаторств. Хіба співчуття. Радити мабуть не буду.пс. естебешна екранізація до книги має дуже опосередкований стосунок. писати про неї не буду з етичних міркувань)..

Вчора була більш ніж багата релізна пʼятниця. З того, що планую послухати точно! ZHU - BLACK MIDASFailure - Location LostEmarosa - High Horse HeavenAxel Flóvent - Fleeing the ShorePlini - An Unnameable DesireMetric - Romanticize The DiveFoo Fighters - Your Favorite ToyThe Amity Affliction - House of Cards+ колись-якось, хоча би упіввухаAtreyu, TV Star, At The Gates, Ruby Fields, Gareth Donkin, Death Lens, Penelope Scott, White Fence, Bloodbather, Simon Kearney, Friko, King No-One, Last of Our Kind, Terror, YONAH, Armed For Apocalypse, Lawson Hull, Michael Benjamin, Remember the Monsters, CRi, The Milk Carton Kids, White Denim, Anthony da Costa, Tides!, Noah Kahan, Kehlani, Angélique Kidjo, Katy Steele, Skip the Use, Six Feet Under, Carla dal Forno, Lolo Zouaï, Volcandra, Holy Wars, Tempers, Boys' Shorts, KEYAH/BLU, Oscar Blue, Boy With Apple, The Leaving, Xorsist, Human Movement, Lizzie Weber, Mikaela Davis, Cadence Weapon, Gia Margaret, Angelo De Augustine, Nicole Simone, Gabe Adams, XANKY, Crocodylus, April + Vista, The Saddest Landscape, Casablanca Drivers, Hrishikesh Hirway, The Irons, Roman Candle, Portrayal of Guilt, Ringo Starr

З усією відповідальністю заявляю, що я фан норвежця Крістоффера Борглі, його сценаріїв, режисерської оптики і підходу до акторів, як би йому те не вдавалося. Останнім на цю полицю, між іншим, потрапив після Зброї Зак Креггер) По Борглі все заслужено. Шокуюча локальна сатира Мене від себе верне про єбанутий потяг до слави та уваги публіки, химерна чорнуха Сценарію сну з дідом Кейджем і тепер The Drama (наша адаптація Любить не любить трохи повз) - тривожний ромком від А24, з перфектною грою Зендаї та Паттінсона. Починалося ж усе більш ніж мило. Зустріч в кавʼярні над неіснуючою книгою, стихійна закоханість, побут, пропозиція руки/серця і підготовка до весілля. Все наче ок, навіть діджейку обрали з кабаком, а тоді… а тоді на порозі зʼявляється минуле, про яке герої планували розповісти одне одному якось згодом, але точно не перед весіллям, коли і без того є чим харитись-паритись. Далі все як в тумані.)Дотепно про подвійні стандарти, культуру відміни, прийняття в стосунках і сутність любові. Тонко між абсурдом, трагедією і портретом цілої країни з її травмами і болями. Раджу.

Спробую не спойлерити.)Збройні міжусобиці на Марсі, катаклізми на Землі, позаземне життя, можливе вторгнення з космосу та людська пиха, яка всюди пиха, скільки б кисню не було в атмосфері тієї чи іншої планети, і якому б роду чи племені не належала людина, - людство упевнено пиздячить в напрямку нових темних віків, а Макс Кідрук далі натхненно розбудовує свою технологічну сагу про людську цивілізацію зразка двадцять другого століття, при чому, робить це в новій частині із ще більшим азартом і жорстокістю. І хоча читав я роман короткими перебіжками, а історія вимагає потоку і звʼязності, мені - не зважаючи на мою низьку сайфай-жанрову начитаність - сподобалося. І вічний край, яким ходять герої, намагаючись вижити чи дістатися істини, і географічне розширення всесвіту, й чималий розсип ідей-гіпотез, якими вправно оперує Макс, і присутність Кідрука-лектора в більшості персонажів, і динаміка з цільністю сюжету. Чого мені точно бракнуло, так це самих героїв) За величезною кількістю наукової інфи, діалогів, описів не вистачало внутрішніх світів персонажів. Для повнішого розуміння мотивації їх пересування сюжетом та і загалом. З іншого боку, для «віків» такі заглиблення в людей можуть бути жанрово і зайвими. Чекаємо третьої частини.Дожити б)..

Потужна релізна пʼятниця.Jamala - Рух мій Tom Mish - Full Circle Tigers Jaw - Lost on You David Gray - Nightjar The Academy Is… - Almost There Charlie Puth - Whatever’s Clever! Don Broco - Nightmare Tripping NEEDTOBREATHE - The Long Surrender The Pale White - Inanimate Objects of the 21st Century + колись якось Flea, The Boxer Rebellion, Moodring, José González, Good Riddance, Artemas, Snail Mail, Dance With the Dead, Shalosh, The Twilight Sad, Cannons, Hit Like A Girl, Fcukers, Victory, RAYE, Chris Morrissey, Logistics, The Clockworks, Spirit Ghost, rum.gold, Elmiene, Free Throw, Wilkinson, The New Pornographers, Jagwar Twin & Sir Lucius, Chamber, PET NEEDS, Catching Files, Courtney Barnett, Stuck, Gelli Haha, Seafret, Robyn, Black Label Society, Tyler Nance, Loreen, Noah Guy, Joe Hicks, King Tuff, Ty Myers, Scouting for Girls, Lauren Auder, Jaguar Sun, Wintersleep, Tors, David Bay, Naaz, The Casualties, Michael Aldag, Justine Skye, Beth McBride, The Puppini Sisters, Big Dumb Baby, Samurai Pizza Cats, Dry Socket, IAMNOBODI, Melanie Martinez, Moderator, Great News, Medium Build, KYANU, New German Cinema, Alexander IV, Buzzy Lee, little image, Kotrell, Avery Cochrane, Sluice, Paula Kelley, Bellah, Charlotte Cornfield, The Silver, Mia Berg, Noah Guthrie, Robert Francis

Буду відвертим. Перші сторінок двісті великого американського роману Кормака Маккарті я поривався разів пʼять кинути книгу. Безконечні описи природи, пустелі, гори, трупи, таборування і скальпування, котрі дуже швидко почали томити своєю кривавою рутиною і нестримною поетичністю. По факту ж, дочитував я «меридіан» з привідвислою щелепою. Як і коротку післямову Максима Нестелєєва, який розказує про філософські, теологічні та історичні виміри роману. Коротше, середина 19 століття, американо-мексиканське прикордоння і банда найманців, яка складається переважно з американців і займається убиванням інідіанців за гроші. Маємо Малюка, наймолодшого і умовно найдобрішого в банді, маємо Глентона, її офіційного ватажка, і маємо Суддю, дивного, жорстокого і високоосвіченого неформального лідера угрупування. Маємо апокаліптичну епіку світу в попелищах міст, в якому помер Бог християн, а життя як дар і можливість давно нічого не значить. Маємо війну, як базову, невідʼємну складову людської ідентичності та поступу. Маємо бруд, кров, розкладені тіла, жорстоку природу, нуль емпатії до персонажів і диявола в людських тілесах. Герої валандаються між містами та пустелями, вбивають, палять, ґвалтують, пʼють, вмирають і зачудовано вглядаються в зоряний безмір над головою, шукаючи неіснуючих відповідей на питання насушні. Насильство не потребує причин та мотивів. Ти робиш це, бо можеш робити, бо в якийсь момент це приность тобі задоволення. Світу - байдуже, мораль - міф, жорстокість - норма.Цікаво, що при написанні роману Маккарті верхи і на авто вивчав маршрути банди Глентона (яка існувала в реальності), штудіював іспанську, а ще досліджував виготовлення саморобного пороху. Чи раджу? Так. Це не класичний історичний вестерн, як може здатися з анотоцій, і здужають його не всі. Це хроніка чистого зла, до якого навряд підійдеш із тверезим раціо. Топ.

Після народження Єви в травні 22-го, попри початок повномасштабки, більшість колишніх страхів відступили. Як і усі мої попередні уявлення про відповідальність. Виник один, великий, потужний, всеохопний страх, одні думки про який, або його мимовільна візуалізація, кожен раз змушують всього мене стискатися до зболеної каменюки. Батьки мене зрозуміють. Не уявляю, що може бути гірше за втрату своєї дитини. Фільм Клінта Бентлі досі не відпускає. Повсякчас повертаюся думками до історії лісоруба Роберта Ґрейніра і годин опісля перегляду, в які я не міг заснути. Як давно якийсь фільм так тригерив мене? Не знаю. Років десять нічого подібного не пригадую. Чи ви відчуєте те, що відчув я, коли послухаєте моєї поради глянути його, гарантувати не можу. Початок 20 ст., вражаюче красиво зафіксована через вінтажні японські лінзи американська природа, правічні ліси, через які пролягають все нові залізничні колії, спільнота лісорубів з їхнім аскетичним мандрівним життям і любов головного героя, яка рухає його життям. І вже би час осісти поруч сімʼї, шукати варіантів заробляти тут, але Роберт зривається на ще одну шабашку…Естетика оповіді в дусі Терренса Маліка, саундтреки Брайса Десснера (The National) тільки додають цій історії екзистенційної епічності. Залюбки б читнув першоджерело, Дженіса Джонсона, проте в нас він поки не видавався. Глибоко про втрачений час і самотність. Радий за номінацію на «оскар» в категорії «кращий фільм».

​​Дуже сподобалося. Маю ще одного автора, якого сміло можу віднести до особистого топу. Щось схоже я відчував коли читав «Маленьке життя» Янагіхари, проте тоді метчу не сталося. Ні з текстом, роздутим до невиправданих (ледь не графоманських обʼємів), ні з манерою авторки. Але сьогодні я про Майкла Каннінгема і його «Дім на краю світу». Боббі, Джонатан, Клер. З різних сімей, з різним вихованням і поглядами на світ, проте обʼєднані космічних масштабів самотністю, яка привела їх до богемного Нью-Йорка 80их. Щось на глибоко інтимному, меланхолійному і сміливому. Врешті, хто сказав, що троє людей не можуть бути сімʼєю і виховувати дитину? Більше того, дати одне одному відчуття назавжди втраченого дому.Стильний, травматичний роман-дорослішання, тиха маніфестація свободи епохи СНІДу і одна із найсумніших книжкових історій, прочитаних за останній час. Терміново шукатиму на своїх полицях «Години», за які Каннінгем отримав Пулітцера.Раджу, якщо любите поетична прозу, де внутрішня рефлексія домінує над сюжетом, а героїв періодично хочеться піздити. Жартую)..