​​Машина часу в нульові.

Майже раритетне видання Лілеї НВ, 2008-ий. Література з часів, коли світ був добрішим, кордони умовніші, а русойоб Кустуріца виносився в епіграфи, надихав і здавався ковтком усвідомленої свіжості. Коли все ще було попереду, чим би воно не було.

В Старих людях є художник, мерзляк й горопаха. Є Марта, яка помре за сто з лишком днів, праворульна «нива», собака Тарзан і Карпатія. Туристична і не дуже. Трохи годарівщини і Фелліні. Любов, що робить нас божевільними, залежними, сліпими. Красива, така, знаєте, глянцево артхаузна любов, зрежисована на згубу залюбленим, на радість і натхнення чужому оку.

А ще час, який треба кров з носа зрозуміти, старі люди, багато старих людей, як же без них в історії про час, парфуми для мертвих, меблі для карликів, Камʼянець-Подільський і останні гроші, які ти з гіркотою в грудях збуваєш в нічному кабаку, бо все не має сенсу, все омана, і все реальність.

В Літі Мілени є безмежжя милого абсурду. Позачасність. Відсутність впізнаваної географії. Деконструкція сімʼї як інституту, який життя легко підважує на предмет профридатності. Маркес, Борхес, магічний реалізм, чи то пак за півкроку до нього, Керрол. Наречені, які птахами відлітають в Африку, хоча туди можна спокійно дістатися потягом, як з Франика на Ворохту. Слони, галицька бруківка, великі книги. Таємниці, які не потребують розгадок.

Така вона юна, дуже старанна, експресивна дебютантка Софія Андрухович і галицька школа забав словами, якій не йдеться про історії, хоча про них теж, десятки мікро-історій, які звучать голосом Федота, ніби скіти з невиданого альбому Перкалаби, і це теж ті святошні нульові, свято грибів та форелів.

Прочитав. Чому б і ні.