beyond reanity

для читачів, які раніше не зустрічалися із терміном фанфік ❤️Фанфік (скорочення від “фанатська вигадка”, англ. fanfiction) — це літературний твір, створений фанатами, який базується на вже існуючих персонажах, світах або сюжетах із книг, фільмів, серіалів, ігор тощо.Особливості: 1. Авторство: Фанфіки пишуться фанатами й зазвичай не є комерційними - тобто вони пишуться фанатами для фанатів і викладаються у відкритому доступі в інтернет 2. Сюжети: Вони можуть розвивати існуючі історії, заповнювати сюжетні прогалини, переосмислювати події або змінювати жанр - тобто у фанфіку може бути що завгодно, так як він викладений безкоштовно у вільному доступі та не порушує авторські права 3. Формати: Поширеними є історії про романтичні стосунки між персонажами (пейрінги), альтернативні всесвіти (AU — Alternate Universe), кросовери та гумористичні інтерпретації - наприклад, драміона це пейрінг Драко + Герміона, альтернативні світи це інтерпретації what if (…а якби Гаррі Поттер не переміг, а помер?), кросовери - коли в одному фанфіку перетинаються персонажі з різних світів (наприклад, Гаррі Поттер + Белла Суон, чи Тімоті Шаламе + Рапунцель)) 4. Місця публікацій: Фанфіки зазвичай публікують на таких платформах, як Wattpad, Archive of Our Own (AO3), FanFiction. net - ці платформи зазвичай платні, але завжди можна погуглити і знайти текст просто в інтернеті насправді fanfiction - це дуже класний творчий простір для того, щоб поєднати улюблені речі в одному місці та знайти ту саму золоту комбінацію персонажів та обставин, до якої лежить саме ваше серце і яка кожного разу буде робити вас щасливим мандрівником)бо яка різниця скільки разів їсти торт, якщо він улюблений 😌

for who’s sake?останнім часом все частіше ловлю себе на думці, що нізащо б не хотіла прожити людське життя ще разне тому що я не щаслива - навпаки, я вважаю себе дуже щасливою жінкою, якій багато в чому пощастило,але оглядаючись назад - 30 років не дались легко, і я впевнена, що так само вони не далися на ізі нікому у світі навіть не беручи до уваги ковід та війну тому наразі я переконана в двох речах:1. перші 30 років могли б бути набагато гіршими та складнішими2. всі наступні роки після 30 - ким би ти не був - буде тільки складніше, бо тіло починає втомлюватися, твої «хочу» та «можу» поступово віддаляються одне від одного…і саме тому я не хочу дітей 🙃окрім тисячі інших причин типу «я занадто егоїстична, щоб ділити простір/час/ресурс з іншою маленькою-залежною-людиною», думаю, найголовніше це те що я не хочу проживати ще одне життя народженнячому трава зелена?дитсадокяк завʼязати шнурки?хвороби соціалізаціязі мною все так?освітабуллінгза що зі мною так? сексуальна освіта хобічим я хочу займатися у житті?роботав якій сфері я хочу цим займатися?терапіяя дійсно хочу цим займатися?можна перерахувати безліч пунктів, серед яких будуть ті, що трапилися з тобою і ті, що НЕ трапилисяі тепер треба проходити через те саме, тільки з точки зору людини, яка за цим споглядає (що ще складніше, аніж менеджети саму себе)тому яким би не був популярним у радянському союзі паттерн «принести склянку води в старості» - я сподіваюся, що зможу відкласти на цю склянку сама, а не буду замість цього народжувати схожу на себе істоту, проживаючи потім з нею весь жах дитинства, підліткового періоду та дорослішання (бо все це неймовірно важко навіть у повних щасливих сімʼях з запланованими дітьми)іноді мені здається, що в мене просто атрофований материнський інстинкт, я взагалі не маю «вбудованого» бажання ні про кого піклуватися - для мене чиясь потреба в моїй увазі в 90% випадків відчувається як тягаря не люблю дітей, я не люблю тварин, я ненавиджу відчуття «несвободи», коли ти повинен присвячувати комусь або чомусь час, коли тобі насправді хочеться робити якісь інші речі і також я не маю «історичної» потреби продовжувати свій рід, особливо враховуючи факт, що мій хлопець - іноземець, і менеджити різні культури між нами двома це той ще челлендж, куди там дитинутому на питання чи хочу я дітей, я щиро не маю жодного аргументу сказати «так»поділіться думкою як ви до цього ставитеся?і як завжди до таких постів прикріплюю опитування 🤍

так так так, в мене тут для вас досвід прослуховування гостросюжетної книги, де треба бути уважною......тому не дуже уважна Аня деякі моменти перемотувала по 5 разів, бо пропускала черговий поворот)) хто ж знав, що вони будуть на кожному кроці!КАМІНЬ. НОЖИЦІ. ПАПІРісторія розповідає про Амелію, яка зі своїм чоловіком - успішним сценаристом Адамом - вирушає на вихідні у Шотландію, щоб спробувати врятувати їхній шлюб. Адам через хворобу не розрізняє людські обличчя, Амелія через панічні атаки усюди тягає за собою інгалятор, навколо каплички, де вони зупинилися, витають містичні чутки, а за всім цим крізь вікно спостерігає третя особа - і ця особа точно знає, що з подорожі повернеться тільки один.а ще ця історія про те, що будь-яка брехня рано чи пізно спливає, і всім причетним хочеш-не хочеш, а доведеться розгрібати неприємні наслідкиабо не доведеться, бо деякі з них - фатальні.цьому роману приписують жанри трилер та хорор, але в аудіо це зʼїлося, і залишилася просто насичена та цікава фабула з відтінком напівдетективу) тому одразу раджу читати, а не слухати, особливо тому що після епізоду 52 вам захочеться половину перечитати новим поглядом))книга багата на перипетії, символізми, має дуже прикольну структуру, сенс якої стане зрозумілим під фінал. в мене був прям вау-ефект, коли я така "падаждітє-падаждітє, я правильно зрозуміла, що... да ніхєра собі!")) обожнюю твісти, які в один момент перевертають все з ніг на голову 🤌"Камінь, ножиці, папір" - 7/10могла б поставити більше, але ніякий холодний краш, оповитий тінями, не зʼявився рятувати головну героїню, тож вибачайте))

сьогодні в нас в меню дуже милий серіал, якщо раптом ви пропустили 🙂"Ніхто цього не хоче"(Nobody Wants This) - Нетфлікс, 1 сезон, 10 серій по ~20 хвилин (є український дубляж)вона - агностична авторка подкасту про секс та адепт онлайн побачень. іронічно ставиться до всіх традиційних забобонів і має вагон та маленький візок історій про невдалі стосункивін - не зовсім традиційний рабин на порозі одруження з достойною єврейською дівчиною, який все своє життя будує карʼєру головного керівника юдейської громадидисклеймер: ні, це не нішова історія, і ніякі знання про єврейський устрій вам не знадобляться)) це просто сеттинг, де все це позначається, але історія про кохання)серіал смішний, легкий, дуже життєвий, і назва "ніхто цього не хоче" стосується відносин, бо всі ніби хочуть здорових стосунків, а на ділі самі їх руїнять усіма знайомими нам способами))PS головну роль грає Крістен Белл, яку я знаю по серіалу The Good place (також нетфлікс, 4 сезони). і якщо раптом ви його не бачили - ще більше рекомендую, бо це той випадок, коли історія починається ніби поверхнево, а потім розгортається в дуже глибокий сенс - і все це відбувається у лайтовій та яскравій формі)

"Толіки. Про тих, хто перемотував касету олівцем"ця невеличка історія про 35тирічну Іру, яка - починаючи з другої глави і по передостанню - згадує свої літні подорожі до села. спочатку їй 10, і вона з братами будує палац у кукурудзяному полі, потім їй 14, і вона будує плани як позбутися нареченого подруги, потім їй 16, і брати будують надії навчити Ірку пити змішаний алкоголь, шоб більше ніколи не мішала...певно, ця книга буде прикольно-ностальгічною для тих, хто проводив багато часу у бабусі, ходив на сільські дискотеки, читав "Oops" та "Cool girl", закохувався в сусідських хлопаків, розмовляв на діалекті та мав дуже наповнене соціальне літнє життя у селі, бо ця людина - не я) мої найяскравіші спогади підліткового періоду повʼязані з містом, школою, таборами, але не з тими декількома тижнями на рік на Сумщині, де я мала одну сусідську подругу, значно старшу за мене, та завжди відлинювала від городньої роботи) я була з тих дітей, що робили ляльок з квітів, обходили поля з колорадськими жуками десятою дорогою і для яких основною цінністю завжди були трикутні вафельки зі згущенкою :) до речі, на цьому мої уподобання "домашньої їжі" завершуються - домашнє молоко, домашні яйця, ряжанка, варення, закатані огірки-помідори і так далі - я завжди надаю перевагу купленому в супермаркеті, мені так звичніше, зручніше і смачніше 🤷‍♀️ тому окрім отих вафель немає їжі з дитинства, за якою я б сумуваларада, що обрала "Толіків" в аудіо форматі, а не читала, бо від того, що іноді увага улітала кудись думками, сюжет особливо не втрачався, тому слухала фоном поки йшла за кавою, до фізіотерапевта, ліпила з глини та засинала)"Толіки. Про тих, хто перемотував касету олівцем" - 6/10

мої думки про Антоніо Лукічапевно, всі вже дивилися “Мої думки тихі” та “Люксембург Люксембург”. так ось, Антоніо - мій одногрупник) на люксембург ми ходили з татом у кінотеатр, і як справжній батько він мене рази 3 спитав чи підтримую я з Антоніо звʼязок і чи не хочу я також знімати кіно)) тричі отримавши два “ні”, тато засмутився і сказав, що мені треба над цим ще подумати))а поки я думаю, Антоніо випустив книгу “Мої думки про кіно”, на яку можна зробити передзамовлення з можливістю отримати бонус - цитата - “автограф та навіть особисту доставку додому від Антоніо Лукіча!”. тато був би у захваті))але якщо серйозно - Антоніо класний і талановитий режисер, особливе бачення світу якого відображалося ще в учбових етюдах на першому курсі) я обожнюю його почуття гумору і дуже поважаю за те, що він все ж таки вирішив піти шляхом режисера у країні, де це відверто кажучи не найвдячніша робота, бо ресурси на створення кіно потрібні величезні - і моральні, і фізичні, і фінансові, і людські. і те, якого рівня кіно він створює - мене щиро вражає)тому раджу його книгу навіть на читавши і навіть якщо ви ніяк не повʼязані з кінематографом - як мінімум, вам точно буде смішно, як максимум - знайдете для себе класні творчі інсайти 🙃

#фентезі #акотар“Моя сила не в тому, щоб придушувати бридкі сторони своєї особистості або намагатися їх знищити. Моя сила – у визнанні їхнього існування, у готовності вийти їм назустріч”.памʼятаєте я поглинула Двір Мороку і Гніву за 3 дні? це було як ширанутися героїном і кожну главу страждати від ломки “дайте ще, дайте більше”. а ось “Двір крил та руїн” більше нагадує якісне витримане вино, яке ти смакуєш та неквапливо розтягуєш на подовше структура Двору крил та руїн нагадує першу книгу ДШіТ - 80% у вас подорож-прилюдія, а останні 20 - емоційна екшен мʼясорубка. здогадуюся, що друга частина мене приваблювала саме невизначеністю романтичної лінії, бо я з кожною главою чекала на “finally!!!” і ця інтрига + нетерплячка бурхливим потоком несли вперед. а ось в третій частині питання кохання вже вирішено, тому можна було розслабитись і спокійно насолоджуватися)ось декілька сюжетних деталей, які мене зачепили (спойлери!):1. дуже сподобалася перепалка з Темліном, коли верховні лорди зустрілися вперше на обговорення потенційного обʼєднання, обожнюю підйоби на тлі ворожнечі))2. поява тата на кораблях з іменами дочок дуже розчулила. але якось його персонажа вбили через 2 глави після цього, ту фаст 4. щось дзеркало Орикулум так страшно змальовували, і так мало приділилил увазі сцені, коли Фейра за ним прийшла, що весь страх та величність події перетворилися на пшик3. мені не вистачило “ціни за перемогу”, як це віртуозно відбувалося в грі престолів, коли кор персонажі помирали. я, звичайно, щаслива, що тут всі вижили, але ЗОВСІМ без втрат на глобальній війні виглядає дуже нереалістично і занадто ванільно. навіть амрена повернулася, ну)) 4. ну і найбільше мене розчарувало, що Різанда до життя повернули тупо так само, як і Фейру в першій частині. таке враження, що авторці не вистачно фантазії і вона просто злила цей сюжетний поворот. хоча ситуація зі смертю Різа вцілому топ, я прям розпереживалася)ставлю 10/10, бо мені було кайфово, захоплююче та епічно) і я тепер дууууууже чекаю на екранізацію, бо остання велика подія книги повинна виглядати на екрані неймовірно вражаюче 😍

feel the painкажуть, талант без старанності нічого не вартий. але значно складніше коли навпаки за три місяці постійного серфінгу 2-3 рази на тиждень на світанку та на заході, в +30 та +15, в шторм та штиль, в сонце та дощ я, здається, бачила все: і туристів, які з першої хвилі технічно встають, і хлопців які крутять фінти після “ой та я в австралії катав 2 місяці”, і місцевих, які виросли з дошкою в руках, і талановитих мігрантів, які практикують трохи довше за мене, але прогресують з кожним другим заняттям.і себе я теж бачила - тренер останнім часом досить часто знімає наші сесії на відео. в мене вже є колекція шотів, де я роблю сальто, балансую на одній нозі, лечу в каміння, збиваю інших серферів, гребу в іншу від хвилі сторону, мчу на животі в піну, витягаю водорості з волосся та намагаюся втримати хардборд, який хєрачить по голові. і жодного, де я б все зробила правильносьогодні я півдня проревіла - спочатку у воді, потім на березі, потім в кафе. я можу посеред ночі скласти екзамен з теорії як правильно ловити ті довбані хвилі, але як тільки потрапляю в океан - таке враження, що моє тіло мені не належитьвоно не робить те, що требавоно не робить те, що треба на кожному сука з етапіві воно боїться - швидкості, впасти, покалічитися, розбитисяале більше за все мозок боїться чергової невдачі, ніби його запрограмували на те, що все одно нічого не вийдея ніколи не була в якомусь хоббі найкращою, хоч і тренувалася більше за інших знаючи про відсутність природніх схильностей до фізичних занять. і завжди рано чи пізно приходив момент, де я упиралася в планку власних можливостей - просто не могла більше. швидше. пластичніше. технічніше. краще.але коли ця планка була вище середнього - я могла винести. не найкраща, але щось все ж таки можуа зараз відчуття, що я просто ні на що не здатна. і що ліпше б вчилася вʼязати гачком - принаймі б тіло не було в постійних синцях, забоях та крепатуріps на фото дошка, в яку я вчора закохалася. тренер сказав, що вона закоротка і взагалі принт жахливийале яка різниця, який борд, якщо ти все одно нічого не можеш на ньому зробити?куплю для декору стіни вдома, мені принт подобається 🙄

більшість детективів виглядає так: в нас є злочин, і вся історія - це пошук вбивці, де майстерність автора залежить від кількості підозрюваних і заплутаності теорій. але “Мовчазна пацієнтка” пішла в детективний жанр під трохи іншим кутом - в нас є вбивство, в нас є вбивця, і весь сюжет рухає вперед пошук мотиву.книга починається із замальовки ситуації: стоїть Алісія з руками по лікоть в крові, на підлозі рушниця, навпроти у кріслі - труп її коханого чоловіка, на якому кривавими квітами розповзлися поранення від пострілів впритул. Алісія мовчить. її таскають по судам, її забирають в психіатричну лікарню, її накачують ліками та проводять тисячі терапій - Алісія мовчить.проходить шість років - Алісія мовчить.і - завʼязка - одного дня відчайдушний психотерапевт з купою власних травм та мотивів вирішує все ж таки дізнатися, що насправді трапилося в той день. окрема подяка фіналу, який перевертає всю історію з ніг на голову 🙃 я почала писати драфт відгуку на 80%тках книги, але тепер доводиться його правити, бо сталося щось дуже неочікуване)книга читається дуже легко і швидко - насправді, легше і швидше, ніж “завтра завтра завтра”, про яку я писала вище. але “завтра..." мені зайшла більше через круто переданий геймерський дух та розвиток неймовірно ніжної дружби на його тлі, а тут, окрім віртуозної розвʼязки, впродовж самої історії я не побачила нічого особливого - просто добре скомпонована історія з класним темпом розвитку.“Мовчазна пацієнтка” - 8/10, ідеально підходить для лайтового виходу з нечитуна, бо після “Страшенно голосно і неймовірно близько”, яку я ледь пережила, та величезної “Казки” Кінга, яку я читала вічність, мені все ще потрібно щось для розблокування читацьких скіллів, бо поринати в книжки і фокусуватися стало трошки важче 🥲

читацький рай клуб для інтровертів 🤓одна з причин, чому я не люблю книжкові клуби це те, що прочитане потім треба обговорювати)) знаєте, це як в університеті, коли ти зобовʼязаний на парі сказати щось розумне навіть якщо в голові заїло бейбі шарк) але іноді і найзапеклішому інтроверту все ж таки хочеться відчути себе частиною комʼюніті або мати змогу вступити в діалог. зараз ви скажете, що в книжкових клубах ніхто нікого не змушує обмінюватися думками, але цей тиск все одно існує, бо обговорення - ідейна основа таких заходівтому в 2012 році декілька друзів у Сан Франциско вирішили створити Silent Book Club, суть якого полягає в мавчазному читанні поряд)) всі читають одну обрану книгу, але різниця в тому, що акцент тут на “ось ми разом займаємося хоббі, пʼємо напої, сидимо в гарному місці” без потреби потім ділитися думками. парадокс, але саме це (відсутність тиску) стало органічно провокувати цікаві розмови 🙃зараз Silent Book Club - це величезне комʼюніті читачів, які обʼєднуються по всьому світу. ось як виглядає приблизний графік зустрічей на їхньому офіційному сайті:6:00-6:30pm - People arrive, order drinks/food, share what they're reading6:30-7:30pm - Quiet reading hour7:30-8:00pm - Optional socializing, or just keep reading як на мене - це ідеально для того, щоб відкрити для себе нову літературу, почитати десь не вдома та побувати в нових місцях)ось вам лінк з мапою - подивіться чи є такі зустрічі у ваших містах. бо в Порто я вже знайшла 🥰