- я стер руки об самотність
- яка вишукана пошлість

тривога, холодні укриття, вокзал, перон, залізничники з цигарками в зубах, 11 відсотків на телефоні, тупість моя зашкалювала.
батько десь на околиці міста під квітучими липами наприкінці червня, пив пиво з кєнтами а я за чотири дні перебування в рідному місті й не встигла сильно втомитись, рідне місто на те й рідне щоб сюди повертатись, і з полегшенням з нього зйобувати.
мене оточувати сірі величезні панельки, що слугували мені домом перші роки життя, з усіма їхніми байками і вигаданими жахастиками в нічних скрипучих дверях, з усіма колючо-ріжучими в карманах поголених спортсменів, з усіма шприцами на моєму поверсі та гірляндами, що підморгували в нічних сутінках крізь зорі і сльози сольових наркоманів.
таким був мій дім.
мені подобалось шукати теплі обійми рідних людей скрізь кілометри подорожей.
може задля цього я й не зупиняюсь, щоб їм не встигнути набриднути і не встигнути мені до них привʼязатись.
хотілось якоїсь платоніки.
хотілося якоїсь тілесності.
хотілось якоїсь банальщини, якогось руху тіла і міміки від цих моїх, так званих - людей під коміром спогадів.
я зростала між людьми у яких в погляді середній палець вгору, скрізь бруду й обвалених стін ми пізнавали як боляче падати між поверхами звалищ, скрізь кров протікала наша перша ніжність.
скрізь темряву проростали лотоси.
я тікаю так швидко й наполегливо, що забуваю, про найважливіших, втомлено дивлячись вгору, оголюю темні кола під очима, накатує японський вайб, зʼявляється бажання ебануть собі харакірі.

5 відсотків.
верхня поличка плацкарту везе мене в чистилище.
чи з нього відвозить назовні.